На столі генерального директора білоцерківського науково-технічного підприємства «Укрпромекспорт» Юрія Москаленка — невеликий стос листівок від дітей формату А-4. На одній з них — пташка на тлі прапора і надпис: «Єдина країна». На інших малюнках надписи: «Повертайтесь живими», «З нами Бог і Україна», «Бажаю вам надії, віри і добра. Ми ваші янголята» — це від третьокласниці Тетяни Швець. На листівці десятирічного хлопчика посміхається сонечко — «Хай буде мир. Чекаємо», шестирічна Катя Войтенко підписала малюнок: «Слава героям».

На стінах невеликого кабінету, заваленого передачами в зону АТО, — подяки, грамоти і сертифікати.

 Пане Юрію, як вам вдається поєднувати бізнес і волонтерську діяльність?

— Нині мені не до бізнесу, він у стадії затишшя. В мирний час я часто бував на Луганщині та Донеччині. ТамВолонтер Юрій Москаленко. Фото з сайту facebook.com було багато моїх споживачів. Наша фірма виробляє матеріали-ущільнювачі, наприклад пароніт для будь-яких трубопроводів. Я об’їздив там усі закутки, добре орієнтуюсь.

 Зазвичай ви розмовляєте російською…

— Недавно нас розпитувала-знімала купа преси з дулами мікрофонів. Я несподівано помітив, що відповідаю українською. В самій зоні АТО автоматично переходжу на українську.

 На територіях, підконтрольних сепаратистам, це розстрільна мова?

— Загалом так. Але нині нас, коли схоплять, не розстріляють, а відправлять на каторгу, наприклад рити окопи — лугандони укріплюються.

 Як вважаєте, хто входить до лав сепаратистів?

— У тих краях 50% люду виїхало на заробітки в Росію, 25% — алкаші, наркомани, відморозки й ті, які не вміють і не хочуть працювати. Інші 25% працюють на підприємствах. Вони й допустили те, що там відбувається. Бо мовчали. Поруч в областях люди вийшли і сказали «ні» сепаратизму. А на Донеччині та Луганщині людям було наплювати. І зараз там чую: а нам усе одно, яка влада, аби не стріляли. Ти людям допомагаєш, а вони в спину плюють.

 А російська присутність відчутна?

— На самий південь біля Волновахи «говорить» російська артилерія. Але я там буваю дуже рідко. Звідти приїжджав волонтер Вова-Фагот, який знайомий із Фаготом з групи «ТНМК». Був смішний випадок, коли Вова-Фагот передав Фаготу-музиканту трубу від «фагота» — ПЗРК типу «мухи». Музикант теж займається волонтерськими справами.

 Ви недавно долучилися до культурних благодійних акцій на підтримку наших хлопців у зоні військових дій.

— Ми в Білу Церкву запросили з благодійним виступом хор Верьовки у повному складі. Ними займалася Марина Левченко, яка переїхала з Донеччини. Не всі її спочатку підтримали, боялися, що не зберуться глядачі. Мені сподобалася ідея Марини. Керівники хору погодилися практично відразу і без умов, потрібен був лише зал. Я обрав Палац культури ВАТ «Росава», але їхній керівник пан Черненко сказав, що не займається благодійністю. Довелося торгуватися. Нам допомагає в акціях молодіжне білоцерківське громадське формування «Асторун», де об’єдналися юнаки від 17 до 20 років — паркурники, хіп-хопери… Вони наполягли, щоб кошти від їхніх благодійних заходів передали саме нашій групі. «Асторун» допомагає нам збирати кошти по місту, навіть перебирають овочі для добровольчих батальйонів. Нині бачу їх рідше — почався навчальний процес. На вихідні їх біля нас більшає.

 Нині ми готуємо нову благодійну акцію, але ще не отримали відповіді на електронний лист від однієї із зірок. Я її обожнюю.

 На що підуть зібрані від концерту кошти?

— На теплі, з товстої бавовни речі: толстовки, шкарпетки, спідню білизну, берці, бушлати — швейцарські та українські, штани американського виробництва. На фронті вже знають, що білоцерківці везуть тільки якісне. Оце придбали каремати. Офіційно вони коштують майже 140 гривень. Ми знайшли в Інтернеті українську фірму, яка виготовляє їх втричі дешевше і не гіршої якості.

 Скільки разів ви були в зоні АТО?

— З квітня 14 разів. Зазвичай їдемо з моїм одногрупником Сергієм Альошиним, а з кінця червня — з Юрієм Ніколайчуком із білоцерківського громадського формування «Щит». З’ясувалося, що ми разом були і на Майдані. В ті дні ми возили у Михайлівський собор ліки, харчі… Коли я почав їздити на фронт, нас було мало. Загалом зараз у групі близько 40 волонтерів.

 Які проблеми виникають по дорозі в зону АТО?

— У Харківській області місцевий «Беркут» перевіряє так, що тільки аналіз калу не беруть. Вони ображені, що багато волонтерів принципово не допомагають «беркутівцям». Один «беркутівець» признався, що йому жоден волонтер не подарував бронежилет, а свій він купив за власний кошт. Я пояснив: він тобі не потрібен, ти ж не воюєш, а лише обшарюєш волонтерів. Він образився і віддячив обшуком, наче я ворог народу.

 Так поводиться і міліція?

— Міліція є різна. Вона до бойових дій дуже рідко наближається. Я зустрів у 13-й поїздці міліціонерів із Чернігівщині, які були дуже близько на КПП до фронту. Ми їх пригостили, поки чекали БТР. Ми пригощаємо всіх на блокпостах і залишаємо щось для військових колон, які обганяємо до зони АТО.

 А навіщо вам взагалі ці ризики?

— Річ у тім, що ми разом з Андрієм — він мені як брат — подали заяву до Нацгвардії. Але я був свого часу комісований і не пройшов… Андрій, сподіваюсь, після п’яти місяців повернеться, тим більше, його дружина має ось-ось народити. Перші рази їздив заради нього і його взводу. Він був тоді, наприкінці квітня, в Ізюмі, а потім їх кинули в самісіньке пекло в Слов’янськ. Спочатку я возив кілька разів передачі в Харків, але вони не доходили до солдатів. Я почав возити цілеспрямовано. Запитував солдатів, чого потребують, і набирав повну машину. Мені дуже швидко забракло рук і ресурсів. Я почав вимивати з фірми оборотні кошти. Мій компаньйон Лідія Дідусенко не проти допомагати армії, але не за рахунок банкротства підприємства, яке стало ймовірним після семи місяців допомоги фронту. Ми почали шукати кошти по місту. Спочатку було важко: або просто відмовляли, або давали неохоче. Не довіряли. Наприклад, передавали мед і на банці писали номер мобільного, щоб зателефонували, чи дійшов до бійців. Солдати передзвонювали. У нас тепер є навіть призи тим, хто перераховує певні суми. Ми їм привозимо з фронту гільзи від снарядів з великокаліберних кулеметів або зеніток.

 А як ставляться до вашої небезпечної справи рідні?

— Мама взагалі не знала, вважала, що я у відрядженні у Харкові… Спочатку переживала, а коли я став привозити їй з Полтави столову кераміку, — відтанула.

 Що хочете запропонувати владі, щоб ситуація в зоні АТО поліпшилася?

— Треба повністю переформувати Міністерство оборони і Генеральний штаб. Дуже важко стало волонтерам, коли виріс курс долара, бо ми багато якісного для армії закуповуємо за кордоном. У мене є думки, як стабілізувати курс долара, але таких, як я, ніхто не слухає в цій країні. Достатньо було б заборонити депозити і кредити у валюті. Менш ніж за рік ми мали б міцну країну. У мене друг живе в Ізраїлі. Там ні в кого не народжується думка про валютні кредити. На всіх посадах у країні мають бути патріоти. А патріотизм — це батько всіх нормальних вчинків на користь держави.

 Може вам піти в політику?

— Я не знаю жодного справжнього волонтера, який іде в політику. Бо це нам чуже за природою. Є поодинокі місцеві депутати, які волонтерствують. Я не сприймаю, коли в політику йдуть комбати, сотники або герої війни. Одна справа, коли вони йдуть у місцеву раду, інша — у Верховну. Туди треба вести людей, які мають державне мислення. У нас такі є, але їх не пускають до влади. Або вони самі не хочуть, бо це потягне шлейф бруду. Державою повинні керувати управлінці — менеджери.

 А що порадили б співвітчизникам?

— 10% людей займаються допомогою, а іншим байдуже до війни. Це для бійців найбільший шок, коли вони приїжджають у відпустки чи лікуватися. Я чую від них: гниєш в окопах, тебе криють мінами, а в Києві молодь із кафе-барів не вилазить, веселяться. Ніхто не каже, що тут усі повинні плакати… Але я не розумію, чому люди такі нечутливі до чужого болю? Україна поділилася на дві частини — 20% воюють і допомагають фронту, інші проживають у мирі, їм байдуже до ситуації в країні… Ми самі формуємо з матеріалів бронежилети, тестуємо їх на полігоні. Я точно знаю, що наші бронежилети врятували життя як мінімум трьох бійців. Приходять матері військових, вимагають для своїх синів нові бронежилети, хоч вони забезпечені потрібним. Сваряться. Буває, те, що ми надали безкоштовно, потім пропонують нам через треті руки за гроші.

 Є відсоток громадян, які наживаються на війні.

— Я вважаю, що цю війну можна було б уже закінчити. Ця тліюча війна потрібна генералам. Є депутати, які на цьому заробляють шалені кошти. Ціни у військових магазинах у Києві в рази більші, ніж ми купуємо для наших солдатів у Німеччині. Нам допомагає українська діаспора з Канади, США, Німеччини — там мешкає мій одногрупник Вася Том’як, допомагають Лєна Геронтіді, Юра Задорожній, Артем Бровченко, Андрій Панченко — мій друг, професор із Люксембурзького університету, та інші. Багато хто відмовляється, щоб ми взагалі згадували їх будь-де... Для війни треба все. Навіть презервативи. Їх солдати натягають на стволи зброї, щоб не потрапили пил і волога. І стріляти не заважає. Ми купуємо гарні теплі речі, але головна вимога — якість. Купуємо одяг французького легіону. Навіть маленького розміру 42—44. Їх у нас десятки два взяв «Правий сектор». У них багато воює молоді, зокрема дівчат. Вони класно організовані. Дисципліна вражає: ніхто ні на кого не кричить, не матюкається, палять у певних місцях, звертаються один до одного «друже». Я чув, як черговий звертався до полоненого: «Друже сепаратисте, прибери подвір’я». Всі намагаються розмовляти українською. Їм заважає, що вони не узаконені. Вони не хочуть залежати від МВД, краще вже СБУ. Але хрін за редьку не солодший. І я їх розумію…

 Що ви читаєте, дивитесь на дозвіллі?

— Нічого зараз не читаю, крім технічної літератури, яка потрібна для роботи. Накачав багато фільмів, але нема часу. Сплю три-чотири години на добу.

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Юрій МОСКАЛЕНКО. Генеральний директор білоцерківського науково-технічного підприємства «Укрпромекспорт». За першим фахом — учитель російської мови. Недавно закінчив юридичний виш. Нині його життя зосереджено на волонтерстві.