240-РІЧЧЯ УХВАЛЕННЯ ДЕКЛАРАЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ США

УРОК. Коли британські колонії в Америці через здирницьку політику Англії змушені були заговорити про незалежність, відповіддю стала війна. Однак далеко не всі місцеві бізнесмени, що звикли імпортувати товари з Британії, воліли розривати торговельні відносини з країною-агресором. Тоді порушників закону про бойкот стали вимащувати дьогтем та засипати пір’ям і водили вулицями. За лічені місяці обсяги торгівлі з ворожою країною впали на 97%.

Підписання Декларації незалежності США стало першим кроком на шляху до фактичної самостійності країни, почуття патріотизму навіть у заможних громадян якої доводилося зміцнювати не тільки риторикою

75-РІЧЧЯ РОЗСТРІЛУ ПОЛЬСЬКОЇ ПРОФЕСУРИ ЛЬВОВА

Більшовицькі кати-моралісти

ЗЛОЧИН. У ніч з 3 на 4 липня 1941 року гітлерівці в окупованому Львові провели арешти чільних представників польської інтелігенції міста. 4 липня затриманих розстріляли, засвідчивши, що йшлося про заздалегідь сплановану акцію знищення.

Після визволення Львова Червоною армією ця трагедія знайшла відображення в офіційних матеріалах спеціальної слідчої комісії, де жодної згадки про причетність українських націоналістів до розправи над півсотнею польських професорів. Та на початку 1960-х з подачі радянських спецслужб з’явився міф, що нібито саме українці відповідальні за цей злочин. Жодних доказів цього немає, однак російська Вікіпедія стверджує: «нельзя утверждать, что в экзекуционные команды входили националисты, хотя это не исключено».

Звинувачуючи «бендеровцов» у гріхах, яких не було, путінські пропагандисти цілеспрямовано замовчують, що у львівських тюрмах на початку війни було знищено 4140 в’язнів, багатьох з яких навіть не розстріляли, а підірвали гранатами, кинутими в камери. Загалом же на совісті більшовицьких катів-моралістів — 22 тисячі жителів Західної України, страчених без жодних вироків у червні-липні 1941 року.

Стосовно поляків, то крім розстріляних катами з НКВС військовополонених під Катинню, що радянські історики приписували «фашистам», у 1936—1937 роках було знищено 111 091 громадяна СРСР польської національності, що у рази перевищує загальну кількість жертв Волинської трагедії 1943 року.

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ЯЦИКА

Жертовний патріотизм проти безмірної зажерливості

ПАРАЛЕЛІ. На відміну від українських олігархів, які стали доларовими мільйонерами не завдяки створенню нових підприємств і виробництв, а успішній «прихватизації» всенародної власності, банальному рекету чи «освоєнню» бюджетних потоків, Петро Яцик добився багатства завдяки підприємницькому таланту та чесному імені в бізнесі.

Прибувши 1949 року до Канади із сімома доларами в кишені, 28-річний емігрант брався за будь-яку роботу, розпочавши кар’єру з миття посуду в ресторані. За кілька років він зумів заснувати невелику будівельну фірму, що тепер входить до найуспішніших у штаті Онтаріо.

Якщо кожен з нас робитиме роботу сьогодні краще, ніж учора, вже завтра життя в Україні поліпшиться, вважав Петро Яцик

На рідній землі Петро Яцик знаний насамперед завдяки започаткованому ним Міжнародному конкурсу знавців української мови, який названо його ім’ям. Це далеко не найдорожчий у фінансовому обчисленні проект видатного мецената. У переліку його заслуг — заснування Центру досліджень історії України при Альбертському університеті (Канада), спонсорство Інституту українських студій Гарвардського університету, фундація Українського лекторію при Лондонському університеті тощо.

Лише на видання англійськомовної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, яка дала змогу західним дослідникам вивчати минуле нашого краю не тільки за перекладами творів російських істориків, Петро Яцик пожертвував понад 15 мільйонів доларів. Пояснюючи необхідність цих витрат, меценат доводив, що «це стане для світу вікном в Україну. Ми засвідчимо йому, що українці — великий європейський народ із глибинною історією».

До речі, навіть знамениту книгу «Жнива скорботи» Роберта Конквеста, яка мовою беззаперечних фактів повідала світу і самим українцям про жах і масштаби організованого більшовицьким режимом Голодомору, було написано і видрукувано за організаційної й фінансової допомоги Петра Яцика.

Сам дійшовши до багатства й успіху завдяки здобуттю нових знань, меценат іронічно оцінював прагнення земляків жертвувати гроші насамперед на храми, а вже потім — на освіту. «Я був подивований, — писав Петро Яцик, — коли прочитав, що ми, українці на еміграції, видали за 35 років 482 мільйони доларів на церкви і церковні проекти і лишень 5 мільйонів на університетську науку. Я 90% віддаю на наукові установи».

Не менш жорстко оцінював бізнесмен роботу нашої політичної еліти із формування позитивного іміджу України за кордоном: «Українці їдуть в інші країни з гопаком, вишиванням, з фольклором та зі співом і намагаються переконати: ми найкультурніші, найкращі, найрозумніші; пожалійте нас і полюбіть. А в житті народів не буває безпричинної любові чи жалю. Там є тільки конкретні інтереси. Не альтруїзм, а меркантилізм править світом».

Приклад, що комуністичного Китаю на Заході не люблять, однак із вигодою для себе інвестують у його економіку кошти. Натомість, як зі знанням справи стверджував колись Президент України Кучма, іноземні інвестори з нашої країни зазвичай змушені втікати в самих трусах.

Чи не дивно, що канадський меценат Петро Яцик вкладав власні кошти у Міжнародний конкурс української мови, тимчасом як в Україні цілеспрямовано закривали українські школи на Донбасі й Кримському півострові? Чи багато з нас знають, що посольство нашої країни в Канаді працює в будівлі, яку придбав і подарував український канадець Ераст Гуцуляк, а як наша «політична еліта» за вкрадені у власного народу кошти будує собі розкішні «хонки» й палаци та купує «хатинки» за кордоном?

15 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ІГОРЯ АЛЕКСАНДРОВА

Славенське позорище України

БІЛЬ. 3 липня 2001 року близько 7 год. 45 хв. у холі офіса телекомпанії ТОР у Слов’янську, який місцеві жителі гордо іменують «Славенськом», відбувся напад на журналіста Ігоря Александрова. Діяли професіонали, бо коли співробітники вискочили на крик, то застали лише керівника в калюжі крові та дві абсолютно чисті бейсбольні битки, хоч, за версією слідчих, ішлося про знаряддя злочину, якими постраждалому проломили череп.

Спершу кримінальну справу відкрили за статтею хуліганство, яку перекваліфікували у замах на вбивство лише після того, як Александров, так і не прийшовши до тями, помер у лікарні. Загибель керівника фактично єдиної на Донбасі телекомпанії, у передачах якої йшлося про тісне зрощення місцевого великого бізнесу, криміналітету і правоохоронних структур, відразу пов’язали з професійною журналістською діяльністю. Саме це спонукало тодішнього Президента України Кучму, який потерпав через скандал із вбивством у 2000 році Георгія Гонгадзе, залучити до розслідування чергового резонансного злочину кращих фахівців.

Понад 800 співробітників МВС та слідчі Генпрокуратури й СБУ взялися до справи, результатом чого ставГірка доля Ігоря Александрова засвідчує, що зрада своїх праведників не минає безкарно для тих, хто нехтує людськими і Божими заповідями або мовчки погоджується з цим висновок: Александров став жертвою нещасного випадку, бо, мовляв, кілер-непрофесіонал «замочив» не того, кого йому замовили. Про це 1 вересня 2001 року особисто заявив тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов.

Убивцею нібито був безпритульний із сусіднього зі Слов’янськом Краматорська Юрій Вередюк. Причому миршавий за статурою чоловік, якщо вірити слідству, за лічені секунди проломив череп потерпілому голими руками, адже покинуті дві бейсбольні битки були без жодної плями крові.

Однак суд, який іменем України мав освятити цей ганебний висновок, несподівано виправдав обвинуваченого. Уже невдовзі Юрій Вередюк помер «природною смертю» через «серцеву недостатність». А чотири роки потому така сама доля спіткала 54-річного суддю Івана Корчистого, який у травні 2002-го ухвалив неочікуваний і неприємний для тодішніх прокурора Донеччини Віктора Пшонки та голови облдержадміністрації Віктора Януковича вердикт.

Після того як Верховний суд України залишив без задоволення скаргу Донецької прокуратури на безпідставне виправдання Юрія Вередюка, у фальсифікації матеріалів розслідування, яке вели кращі «хвахівці» МВС, Генпрокуратури і СБУ звинуватили… двох дільничних міліціонерів та начальника міськвідділу міліції. Вони відбулися легким переляком, що лише підтвердило справедливість озвучених Александровим на телеканалі ТОР звинувачень на адресу тодішнього прокурора Донеччини Пшонки у «кришуванні» донбасівської мафії.

Навіть винесений 7 липня 2006 року вирок членам злочинного угруповання, очолюваного «славенським» бізнесменом і «почесним ветераном СБУ» Дмитром Рибаком, які начебто вбили журналіста, теж не став торжеством справедливості. По-перше, звіряча розправа над Александровим, що була лише епізодом із чотирьох убивств, які інкримінували злочинному угрупованню, заслуговувала на довічне ув’язнення, а не на 15 років тюрми замовникові та відповідно 12 і 6 — безпосереднім виконавцям. По-друге, плутані свідчення підсудних вселяли підозри, що знову йдеться про справу а-ля Вередюк, тимчасом як справжні організатори вбивства журналіста уникли покарання.

Не менш промовисто, що резонансний злочин, який набув світового розголосу і вперше змусив згадувати Слов’янськ у випусках новин на всіх континентах усіма мовами, не вплинув на менталітет «славенців». На відміну від решти світу, тут не вважають земляка героєм, який пожертвував життям заради правди і справедливості. Це красномовно засвідчують вже кілька безуспішних спроб визнати загиблого Почесним громадянином Слов’янська, що вже традиційно блокують депутати міськради.

Отож цілком закономірно, що саме «Славенськ», який не витримав екзамену на дотримання людських і Божих заповідей навіть після звірячого вбивства свого кращого сина, став епіцентром сатанинського шабашу в 2014 році. Такою самою карою вже для всієї України став прихід до влади Януковича і Пшонки, чиї кар’єри мали обірватися ще у липні 2001-го. До речі, у Литві перший і єдиний журналіст Вітас Лінгіс загинув 1993 року, а розслідування цього злочину було справою честі для литовських правоохоронців. Смертна кара замовника цього вбивства стала останньою виконаною у новітній історії країни.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)