Навряд чи хоч когось із громадян України залишило байдужим рішення сейму Польщі про визнання Волинської трагедії 1943 року геноцидом поляків з боку українців. Чимало наших співвітчизників вважають цілком адекватною відповіддю внесення на розгляд Верховної Ради «дзеркальної» постанови, якою згадуване криваве польсько-українське протистояння теж оголосять геноцидом, але вже з боку поляків щодо українців.

Наших громадян (незалежно від їхньої національності) чи не найбільше образило те, що скандальне рішення ухвалено у країні, яка вже традиційно є нашим неофіційним адвокатом у Євросоюзі. Однак не варто забувати як про потужне проросійське лобі у Польщі, так і про те, що згадуваний проект ухвали сейму перебував на її розгляді вже щонайменше кілька років.

Фактично останньою краплею, що переважила шальку терезів не на користь України, на думку багатьох політологів, стало рішення… Київради, яким Московський проспект української столиці перейменовано на Степана Бандери. Крок, яким хотіли дошкулити країні-агресору, натомість ударив бумерангом по нас самих, бо у Польщі, подобається нам це чи ні, до УПА, бандерівців і їхнього лідера ставлення неоднозначне. Можна і потрібно роз’яснювати сусідам, що Степан Бандера з 1941 року утримувався у нацистському концтаборі, а тому до спровокованої гітлерівськими окупантами і «червоними» партизанами Волинської різні, як іменують її поляки, навіть суто номінально не причетний. Однак зміна назви Московського проспекту на Героїв України, Івана Мазепи (невеличка київська вулиця його імені не повною мірою відповідає величі цього гетьмана) чи Симона Петлюри була б не менш дошкульною для російських шовіністів, але безпечною для українсько-польських відносин.

Стосовно перспектив ухвалення постанови Верховної Ради про визнання Волинської трагедії геноцидом українців, то вона не лише зашкодить насамперед нашим власним інтересам, а й не матиме достатньої доказової бази. Не тому, що фактів масових убивств поляками наших співвітчизників не було, а тому, що доказів цього вкрай мало. На відміну від сусідів, які десятиріччями скрупульозно збирали документи про знищених у 1943 році на спірних землях своїх одно?племінників, українські історики донині не назвуть ні більш-менш точної кількості замордованих українців, ні навіть назв усіх сіл, пущених за димом загонами Армії Крайової і поляками-поліцаями, які служили гітлерівцям. Точно така ситуація із дослідженням і документуванням звірств, учинених на українській землі в роки Другої світової війни румунськими й угорськими окупантами. Гірко це визнавати, однак далеко не кожен з наших співвітчизників знає, що Одещина, південь Вінниччини, частина Миколаївщини перебували під владою румун. Знищення ними євреїв за масштабністю і жорстокістю методів цілком співмірне зі злочинами нацистів. Натомість якщо мало не поганою традицією стали заклики до України «покаятись» за нібито масовий антисемітизм і колабораціонізм українців у роки війни, то Румунії, яка була союзником Гітлера і здійснювала державну політику Голокосту, це чомусь не стосується.

На відміну від невеличкого білоруського села Хатинь, у причетності до вбивства 149 жителів якого тепер активно звинувачують начебто українських за національністю карателів, які служили німцям, за радянських часів воліли не згадувати про трагедію поліського селища Корюківки, де 7 тисяч(!) людей знищили підрозділи регулярної армії Угорщини — одного з найнадійніших союзників Третього Рейху. На кожного, хто за часів СРСР заїкався, що у Бабиному Яру Києва гітлерівці розстріляли не просто «радянських громадян», а євреїв, очікували цілком прогнозовані неприємності. Нині все з точністю до навпаки: поганим тоном стало нагадувати, що це місце упокоєння ще щонайменше вдвічі більшої кількості людей інших національностей. Однак історикам добре відомо, що тут знайшли вічний спочинок військовополонені командири і солдати Червоної армії та моряки Пінської річкової флотилії, українські націоналісти, роми й радянські підпільники, тисячі киян-заручників.

Висновок очевидний: нам слід провести не лише декомунізацію назв вулиць і населених пунктів, а насамперед декомунізацію нашої історії й не боятись образити правдою, якою б гіркою вона не була, ближніх і дальніх сусідів. Без цього ми ніколи не зможемо говорити зі світом на рівних, а залишатимемось у ролі вічно винуватих.