СКОРБОТА

Сьогодні на Чернігівщині вшановують пам’ять невинно убієнних у 1943 році мирних жителів
міста Корюківки

Попіл пам’яті — це не лише прах спалених нацистськими катами загиблих від їх рук майже 7 тисяч дітей, жінок та людей похилого віку. Їхні останки, знайдені у братських могилах  на городах, вулицях, обійстях корюківчани перепоховали у центрі міста. Попіл пам’яті — це й  скорбота, яка упродовж 70 років переслідує небагатьох уцілілих очевидців того велетенського за масштабами і безміром жорстокості злочину. Це й закладання капсули у фундамент меморіального Хреста та поминальна молитва. Це й іноді дуже гіркі запитання до сучасників, для багатьох з яких Велика Вітчизняна залишається білою плямою. За словами голови Чернігівської обласної державної адміністрації Володимира Хоменка, події 1 березня 1943 року мають стати пересторогою прийдешнім поколінням, аби не допустити повторення подібної трагедії ні на українській землі, ні в цілому світі.

Сьогодні вперше за 70 років до скорботи корюківчан приєдналася скорбота всієї України — жалобні заходи проходять на загальнодержавному рівні. Це стало можливим завдяки Указу Президента Віктора Януковича «Про заходи у зв’язку з 70-річчям Корюківської трагедії», яким  передбачено будівництво меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами. Також прийнято постанову Верховної Ради України  «Про вшанування жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни». 

Артефакти болю

Щоб пам’ять не стала «мантрами», котрі повторюються не зачіпаючи душі, вона має вразити і заболіти. Саме такою сьогодні в рамках жалобних заходів у Корюківці є виставка артефактів, знайдених під час ексгумації загиблих жителів бригадою науковців, котрі працювали на похованнях восени минулого року.

Учасник розкопок, науковий співробітник Корюківського історичного музею Оксана Толкачова, котра взяла участь у науково-теоретичній конференції, присвяченій 70-річчю трагедії її рідного міста, не приховує хвилювання, розповідаючи про моторошні знахідки. Це, зокрема, велика металічна миска, котра упродовж 70 років була труною для 36 осіб — родичів та знайомих на той час 11-річної Віри Гнатюк. Люди зібралися в оселі батьків дівчинки, гадаючи, що лють фашистів до околиць не дійде. Але карателі все продумали до дрібниць. Вони взяли місто в ланцюг і почали операцію саме з околиць, просуваючись до центру. Вірі вдалося втекти до лісу. Повернувшись на попелище, вона на місці своєї хати знайшла прах і кілька кісточок, зібрала це все в миску і закопала.

Як тільки виживали ті бідні діти, що залишилися на руїнах міста, — голодні, нажахані, без житла, одягу і найрідніших людей… Згоріло все. Температура була настільки високою, що плавилося навіть скло. Дивовижно, що пошуковцям вдалося знайти у землі хоч якісь речі — намистини, ∂удзики, окуляри, обручку, встромлений у зрізану гільзу олівець, обвуглену картоплю в льосі під хатою, де ховалося сімейство, — двоє дорослих і двоє дітей. Очевидно, під час пожежі оселя завалилася і накрила їх разом з припасами.

Навряд чи хто лишився байдужим, дивлячись і на відкопані маленькі підошовки дитячого взуття, — малюк, який його носив, мав усього 2—3 рочки. Невже це те, чого найбільше прагнув у своєму проклятому житті кат — генерал Хойзенгер, за наказом якого каральний загін оточив місто і розпочав винищувати мирне населення? Чи варто робити військову кар’єру, щоб повертати зброю проти беззахисних дітей?

Меморіал на честь героїчного опору жителів Корюківки від німецько-фашистських загарбників. Фото з сайту unian.net

746 чорних днів

«У нас не тільки в літературі, а і в ЗМІ дуже рідко використовується термін «цивільне населення». За нормами міжнародного гуманітарного права цивільне населення означає осіб, які безпосередньо не беруть участі у воєнних діях, — наводить визначення науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті Сергій Бутко. — Перелік включає дітей, підлітків і юнаків від немовлят до призовного віку, жінок, які не проходять служби у збройних силах країн і силових структур, людей похилого віку і осіб зі складу збройних сил, котрі склали зброю, а також тих, хто припинив брати участь у воєнних діях через хворобу, поранення або з інших причин». Промовистий факт:  у Другій світовій війні загинуло 8,5 мільйона українців, з них 4,5 мільйона осіб — цивільне населення. На його знищення була свідомо спрямована нацистсько-окупаційна політика, особливо в тих країнах, де чинився опір завойовникам,  додає С. Бутко.

На території партизанської Чернігівщини підстав для люті фашистів вистачало. Корюківка була окупована 746 днів, які супроводжувалися масовими репресіями. В основі трагічних подій кривавого березня — розстріл партизанами німецького загону і визволення заарештованих жителів міста. Народні месники, передбачаючи розправу з людьми, закликали чоловіків у свої лави, а решті населення порадили заховатися в навколишніх селах. Просочилися чутки й про нелюдські плани карателів, але мало хто повірив у те, що нацисти наважаться без суду і слідства знищити великий  населений пункт. Люди просто не могли уявити таке страхіття. Навіть тоді, коли німці під приводом формальної перевірки почали збирати мешканців докупи у великих приміщеннях, — бібліотеках, школах, їдальнях, — корюківчани наївно вірили, що все минеться.

Цю тему досліджувала  Юлія Лавська, студентка четвертого курсу Інституту історії, етнології та правознавства імені О.М. Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, яка багато спілкувалася з очевидцями трагедії. Приміром, Галина Кузуб підтвердила: «Ми не думали, що будуть розстрілювати мирних жителів. Хтось із німецьких посіпак пустив чутку, що перевіряють документи. Нас зібралося три сім’ї — четверо дорослих і 10 дітей — від одного року до 14 літ. Живими лишилися двоє: ми удвох з молодшою на два роки дівчинкою полізли під ліжко. Щоб не бачити, як стріляють. А там була картопля, яка від наших рухів почала викочуватися на середину хати і німець почав стріляти під ліжко. Я рукою закрила лоба. Пролунав постріл, моя голова впала і більше не піднімалася. Я втратила свідомість».

«Фашисти йшли вулицею, якщо хтось був надворі — заводили до хати і розстрілювали. Услід за вбивцями рухалися палії. Вони обливали будинки гасом і підпалювали. А якщо хтось виповзав з дому поранений чи дивом залишався живий, жбурляли у вогонь чи заганяли в палаючі оселі», — це спогади Ніни Мотчаної.

За словами Оксани Толкачової, висновки ексгумації, котрі засвідчили численні звірства нацистських карателів, повністю збіглися зі свідченнями очевидців.

Зло незасвоєних уроків

«Світ має дізнатися про Корюківську трагедію. Та й наша молода генерація повинна засвоїти цей урок, — зауважив Сергій Бутко. — Адже молодь віком до 20 років, коли йдеться про Велику Вітчизняну війну, часто просто  відсторонюється. Коли я почав це питання досліджувати, з’ясувалося, що одна з головних  причин цього — недостатня, на їхню думку, актуальність проблеми». Іншими словами, молоді люди не хочуть думати про те,  що було 70 років тому, тим більше в іншій державі.

Актуальність проблеми у розвитку державної політики вшанування пам’яті жертв цивільного  населення України під час Другої світової  війни полягає, насамперед, у самоповазі нації держави, яка пам’ятає про минулі покоління, вважає науковець. На його глибоке переконання, саме усвідомлення трагічної долі співвітчизників того часу робить людей спільнотою. Якщо трагічні події  минулого чітко не кваліфіковані, не актуалізовані  в громадській думці, в державній політиці пам’яті, в освіті, — тоді є загроза їх повернення.

Корюківська трагедія, котра у списку знищених населених пунктів разом із мирними жителями під час нацистських каральних акцій є найбільшою у Другій світовій війні (1939—1945 роки) в Європі, має стати уроком для прийдешніх поколінь.

ПРЯМА МОВА

Дмитро ВЄДЄНЄЄВ,
доктор історичних наук, професор,
заступник директора Інституту національної пам’яті:

— Хоч би яких зусиль докладала влада, завжди історична національна  пам’ять ∂рунтуватиметься на добрій волі, ерудиції народу. Вшанування 70-річчя Корюківської трагедії дає нам чудовий приклад поєднання зусиль  громадськості, наукових установ і органів влади.

Коли держава починає зміцнювати свої позиції, проводити більш активну і внутрішню, і зовнішню політику, згадує свої національні інтереси, одразу закономірно це відображається на завданнях у сфері викладання історії в школі. Це має велике значення, оскільки злиття історичної пам’яті, знань і культури з формуванням нових генерацій народу будуть забезпечувати освітяни.