Зрада, якій немає виправдань

5-РІЧЧЯ ПІДПИСАННЯ ХАРКІВСЬКИХ УГОД

ЗЛОЧИН. Підписана у Харкові угода, за якою термін перебування російського флоту в Криму подовжили аж до 2042 року, а Україна натомість отримала «знижку» 100 доларів з кожної тисячі кубометрів найдорожчого в Європі імпортованого газу, була зрадою наших національних інтересів. Усі розуміли — Росія за приведення ціни на газ, погодженої свого часу Юлією Тимошенко, до середньоєвропейського рівня отримала Севастополь, а Україна — фактично нічого, крім запевнень у вічній дружбі.

Утім, вся історія «братерських стосунків» наших держав — серія ганебних поступок на користь росіян. Приміром казахи за оренду пісків Байконура отримують від Росії 115 мільйонів доларів щорічно, а базування чужоземного флоту в курортному Криму оцінили в 97 мільйонів доларів, хоч комерційна вартість користування лише 11 кілометрів причалів у Севастополі тягне на 150 мільйонів доларів.

Аналогічна ситуація і з платою за транзит газу, за який, якби діяли ринкові розцінки, Україна щорічно мала б отримувати приблизно на 2 мільярди доларів більше, аніж зараз. Навіть вартість користування підземними сховищами газу на території України для Росії учетверо нижча, ніж загально прийнято в Європі.

Про це знали 236 депутатів Верховної Ради, які 27 квітня 2010 року проголосували за ратифікацію Харківських угод. Усіх цих зрадників України слід оголосити колаборантами й позбавити права на депутатство та держслужбу за злочинне нехтування інтересами українського народу.

95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ТЮТЮННИКА

«Не согрішити проти правди»

ПОГЛЯД. Роман «Вир» у 1963 році був відзначений Шевченківською премією. Дивуватись цьому не доводиться, бо твір, написаний Григорієм Тютюнником за часів хрущовської відлиги, за чесністю змісту і довершеною соковитістю живої народної мови справді став винятковим явищем у тодішній совковій українській літературі. І це попри нещадну редакційну правку та вилучення з ідеологічних мотивів понад півсотні сторінок, присвячених подіям Голодомору та початку війни з гітлерівцями. Однак у період нищення «проявів українського націоналізму» роман просто перестали перевидавати.

Навіть біографія письменника ревнителям «ідеологічної чистоти» видавалась підозрілою. Отож офіційно стверджували, що боєць-доброволець студентського батальйону Тютюнник потрапив у полон до гітлерівців на початку війни у боях під Білою Церквою. Натомість в автобіографії вказано: «В 1941 році пішов на фронт. Перебував на ділянці фронту коло Орла зиму і весну 1941—1942 рр. Влітку 1942 р. попав до полону. 1943 р. в кінці літа з полону втік і діяв у партизанському загоні до зими 1943 р. 29 грудня 1943 р. був поранений і, залишившись на полі бою, знову взятий ворогом. 1944 р., в квітні місяці, знову втік і партизанив на території Чехословаччини».

За сухими рядками відразу кілька «крамольних» фактів, помітних лише обізнаним. На відміну від визнаної героїчною оборони Києва, про катастрофічну поразку Червоної армії під час невдалого наступу на Харків, де разом з десятками тисяч червоноармійців полонили рядового Григорія Тютюнника, в СРСР воліли не згадувати. Не менш промовистий абзац між свідченнями про участь у партизанському русі та другим полоном вже на території Кіровоградщини, де нове поповнення «чорносвитників», як глузливо іменували наспіх мобілізованих місцевих українців, масово кидали у бій, навіть не озброївши і не включивши до списків особового складу військових підрозділів.

Отож Григорій Тютюнник, як і сотні тисяч загиблих у битві на Дніпрі наших земляків, офіційно у лавах армії на той момент не числився і мав усі шанси зникнути невідомо де і як. Лише з усвідомленням цього розумієш всю гіркоту слів, сказаних Тютюнником у колі друзів після вручення йому в 1960 році ордена «Знак пошани»: «Як письменник, я таких нагород ще не заслужив. Просто мені віддали той орден, що не знайшов мене на війні».

Автор «Виру» прожив трохи більше сорока років, а смерть чигала на нього буквально на кожному кроці. Причому не лише на війні, бо до мирного життя Григорій Тютюнник повернувся із осколком біля серця. Рятівну операцію пообіцяв провести львівський лікар Кліпко, який мав півсотні наукових публікацій та золоті руки хірурга. На жаль, перед визначальним у долі Тютюнника днем талановитого медика звільнили «за недовіру», а самовпевнений професор, який вважав, що знання марксизму-ленінізму здатне замінити божий дар, замалим не зарізав пацієнта, нічим йому не допомігши. Лише у 1953 році завдяки Амосову Григорій Тютюнник повернувся до повноцінного життя. Однак доля хірурга Кліпка, якого по смерті Сталіна поновили на роботі і повернули всі наукові звання, склалась трагічно: талановитий хірург до того часу спився і вже не міг рятувати людей.

Це може видатися незначними епізодами біографії письменника, однак без них не зрозуміти, чому роман «Буг шумить», над яким Тютюнник працював у 1947—1949 роках, залишився незавершеним. Написати його так, як праглося, автору не дозволили б, а творити черговий панегірик на честь Сталіна і компартії вчорашній фронтовик не міг і не хотів. Недаремно Ірина Вільде, яка добре знала Тютюнника і читала рукопис «Буга», жорстко і чесно свідчить: «Він свідомо не закінчив його».

Відтак саме роман «Вир» став лебединою піснею письменника, таланту якого не дали розкритись на повну силу. Так само, як у царські часи, коли навіть твори Лесі Українки друкували лише на Галичині, перша публікація знакового для нашої літератури твору з’явилась у львівському журналі «Жовтень». Утім, «не согрішити проти правди» Тютюннику не дали: заради того, щоб роман вийшов окремою книгою, довелось погодитись на суттєву «правку». Власне, це стало ще одним полоном митця і всієї української культури, з якого спробували вирватись «шестидесятники». Саме їх предтечею був письменник-фронтовик Григорій Тютюнник.

70-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ УСТАНОВЧОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ ООН

Серед країн-засновниць — Українська держава

ГОРДІСТЬ. Серед делегацій 50 країн, які зібрались у Сан-Франциско на установчу конференцію ООН, до українців поставилися з особливою повагою, як до представників народу, який вносить вагомий вклад у розгром нацизму на європейському континенті. З юридичного погляду до переліку країн-засновниць ООН увійшли СРСР, Українська й Білоруська РСР. Натомість Російської РФСР, фактичною правонаступницею якої є нинішня Росія, серед них немає.

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ЗЕРОВА

Незламний лідер неокласиків

ПОСТАТЬ. У романі Олеся Гончара «Прапороносці» азам колгоспного будівництва жителям щойно звільненої від гітлерівців Угорщини навчає їздовий Хома Хаєцький. У цьому художньому образі письменник-фронтовик із вражаючою точністю узагальнив старанно виплеканий радянською владою тип безпартійного активіста, упевненого в тому, що брак освіти надолужує «революційна інтуїція», а норми буржуазної культури й моралі — класові інстинкти, відповідно до яких будь-який пролетарій на голову вищий за представників «гнилої інтелігенції».

Бажання виховати сотні тисяч Хаєцьких — ключ до викриття таємниці, чому ще задовго до страшного терору 1937 року Україну перетворили на арену тотального винищення цвіту нації, яка, на відміну від московітів, уже за часів козацької держави була майже суціль письменною. Отож, справедливо нарікаючи на певну вторинність української літератури, не варто забувати, що Блок, Єсенін, Маяковський ще до революції мали змогу друкуватись на рідній землі. Натомість в Україні понад піввіку діяла царська заборона на друк українських книжок.

Більшовики фактично продовжили великодержавну імперську політику, однак хитрішими методами. На зміну тотальній забороні «малоруського нарєчія» прийшло обов’язкове рівняння на вульгаризовану до стилю соцреалізму культуру «старшого брата», а на місце розуміння тонкої індивідуальності мистецької творчості — масове залучення до літературного процесу графоманів від плуга й верстата, псевдореволюційну тарабарщину яких видавали за зразок для наслідування.

За цих умов порятунком для української літератури, про що езоповою мовою згадують усі тодішні майстри художнього слова, стала діяльність неокласиків, очолених поетом, літературним критиком, професором Миколою Зеровим. «Ми хочемо, — заявляв він, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Неокласики гнівно заперечували відречення від старої «буржуазної» культури із Шевченком і Пушкіним включно та закликали рівнятись на кращі зразки мистецтва, насамперед європейського, що аж ніяк не влаштовувало більшовиків з їхньою манією величі. Саме вони, свідомо цього не бажаючи, засвідчили виняткову суспільну значимість неокласиків резолюцією червневого пленуму ЦК КП(б)У 1926 року: «Серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу на задоволення потреб української буржуазії (насправді йшлося про свідоме українство. — Авт.). Характерним для цих кіл є підтримка зв’язку з Європою, протиставляння інтересів інших Радянських Республік» (читай «невизнання гегемонії «старшого брата». — Авт.).

На відміну від офіційних партійних документів, «мистецтвознавці» у формі НКВС значно відвертіші. Зокрема слідчий у справі міфічної «Спілки визволення України» Соломон Брук чітко сформулював мету: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна… Коли не поставимо — перестріляємо».

Саме перед таким вибором опинились як неокласики, так і решта письменників, більшість з яких слідом за Тичиною на всю силу зрадженого таланту заволали: «Партія веде!». Натомість Зеров навіть у тюремній камері кинув у вічі катам: «Партійне керівництво прирікає культурне життя УСРР на відсталість і провінціальність».

…Лідера неокласиків поставити на коліна не змогли, а відтак разом із 1116 нескореними розстріляли в урочищі Сандармах у Карелії «на ознаменування» 20-х роковин Великого Жовтня.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)