Вони дуже схожі. Брати, але не близнюки. Обоє високі, кремезної статури, з відкритою до друзів душею. Про таких кажуть: козарлюга, легінь. Віталій до російського вторгнення жив і працював на Житомирщині. Назарій уже чотири роки — в Польщі. Від початку війни Назарій допомагав доправляти земляків-переселенців углиб Польщі. Віталій волонтерив у рідній області.
Зустрілися вони на українсько-польському кордоні у квітні, адже ще на початку війни твердо вирішили: захищатимуть Батьківщину разом. Відтоді й надалі — під час перебування у лавах обласного загону тероборони, підготовки в навчальному центрі в Старичах і до прибуття в одну з аеромобільних бригад Десантно-штурмових військ Збройних сил України, що воює з російськими окупантами на південному напрямку, вони дотримуються своєї обіцянки. Не зупинила їх і непридатність Назарія до військової служби, якому далися взнаки наслідки Чорнобильської катастрофи — видалення щитоподібної залози. Не стояли на заваді лікарі й командири, навпаки, всіляко підтримуючи мотивацію братів бути максимально корисними країні.
І користь ця дуже відчутна. Служать Віталій (позивний «Цар») і Назарій (позивний «Лев») в управлінні зв’язку. На їхніх плечах і в їхніх руках у буквальному розумінні тримається взаємодія між підрозділами. Скажімо, споглядаючи, як вправно з пластикових труб і відрізків металевої рулетки вони майструють антени до радіостанцій «Харріс», наданих нашій армії американськими партнерами, одразу й не збагнути, що всього цього вони навчилися за період перебування у війську. Бо за освітою старший Віталій — політолог, а молодший, утім, не менший ні зростом, ні в плечах Назарій — юрист. Тобто обоє були доволі далекі від техніки.
«Річ не втім, що цих антен у нас було замало. Навпаки, — пояснює Віталій, зосереджено припаюючи контакти. — Просто в бойових діях певну частину майна було або виведено з ладу, або безповоротно втрачено. Ось і доводиться з підручних матеріалів майже на колінах створювати нове обладнання. Та воно дає стовідсотковий ефект, а вартує в рази дешевше».
На створення однієї такої антени вони витрачають близько чотирьох годин. І з огляду на те, що навколо них безліч матеріалу для нових виробів, попит на такий товар у бригаді не згасає. Вони вловлюють хід думок і усміхаючись, запевняють: у підрозділах завжди має бути запас цього життєво необхідного обладнання. Та хіба цим обмежується коло їхніх обов’язків… Тут і щоденна копітка служба в районі зосередження, і налагодження надійного зв’язку між ППУ та всіма підрозділами...
Робота Віталія і Назарія не така помітна, як могло б здатися на перший погляд. Вони не беруть участі у штурмових діях і першими не заходять у звільнені села…Та без неї у бригаді нікуди. Від якісної роботи служби зв’язку залежить виконання бойових завдань, здоров’я та життя побратимів «на нулі». А свої обов’язки Віталій і Назарій виконують на «відмінно».
«І так буде до нашої Перемоги. Разом прийшли, разом і повернемося додому», — запевняють наші герої.
Михайло ЮРЧЕНКО,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+