Не знаю, як вдалося художникові Володимирові Бабченку так вловити той стан душі, коли все здається рожевим. Рожеве небо, рожеві квіти, трава, люди… Знайомі й водночас незнайомі Черкаси. Ось будинок, цілий куточок, біля якого проходив тисячі разів, а тільки тепер зрозумів: він незвичайний, як і люди, зайняті звичними справами. Таким його побачив художник, і я вдячний, що не зобразив його якось похмуро. Може, то сонце так засвітилося, вихлюпнувши на місто якусь небачену хмару на рожевих вітрилах?
А є й інші, блакитні та яскраво-зелені кольори. Бані храму, ніби нерозкриті жовті тюльпани, світяться якимось неземним кольором, контрастуючи з синім небом. Річковий порт із величезними кранами на химерних напівзігнутих ногах, крокує в синю далину, де спокійно, пропливають легкі хмаринки.
Знову вдивляюся в рожеві, збудовані ще в минулому столітті, будинки. З колонами та ґаночками, які вже давно вийшли з моди. І все-таки вони милі! Скільки поколінь народилося й виросло тут, скільки щастя і трагедій бачили ці могікани, які незабаром змете його величність час, що нікого й нічого не жаліє.
Дивне відчуття. Здавалося б, усе просто, як сонце, земля і небо, але чому ж зупиняємося біля цих картин, ніби намалював їх не звичайний черкаський художник Володимир Бабченко, який називає себе постімпресіоністом, а сам Творець?
Тому разом гляньмо на полотна трохи іншими очима. І навіть занедбані вулички перетворяться завдяки чарівному пензлю на «Черкаську імпресію» — саме так назвав художник свою виставку, яку експонують у Черкаському художньому музеї.
Ми в Google+