За кілька годин зустрічатимемо Новий 2017 рік. Так хочеться, щоб він став для всіх нас успішним і сповненим позитивних яскравих вражень. Щоб у новому році душі наших дітей світилися, як новорічні іграшки на розімлілій від хатнього тепла пухнастій сосонці. Коли я ще був дошкільного віку, в моїх батьків також існувала традиція щороку прикрашати ялинку. Тільки вона в нас була штучна й маленька. Ми з сестрою Наталею прикрашали її, чим могли: ватою, шишечками, але не переймалися, бо не бачили кращого. Жили в селі на Чернігівщині, а телевізорів тоді ще не було.

Одного разу під Новий рік нас запросила в гості мамина рідна тітка Наталка, яка жила в нині добре відомому всій країні місті Слов’янську на  Донеччині. У тітки в молодості трапилася велика біда — трагічно померла її єдина дитина, родини не мала, тому підтримувала стосунки з усіма родичами, а чи не найтісніші — з моєю мамою, часто кликала її покинути колгосп і переїхати до неї.

Так зрештою і сталося. Але тільки тоді, коли я вже виріс, відслужив в армії й закінчив університет. А поки що ми їхали тролейбусом на тітчину зупинку, і я з цікавістю дивився на багатоквартирні будинки,  кіоски, магазини.

У тітки, точніше, бабусі Наталки було обличчя як печене яблуко, а в будинку  вона пересувалася  на інвалідному візку. Зустріла нас дуже гостинно, нагодувала. Ми трохи перепочили з дороги, а по обіді  допізна вешталися магазинами — робили покупки до новорічного столу. У ті  не дуже щедрі на доступне для всіх продуктове різноманіття часи Слов’янськ непогано забезпечували, згідно зі статусом курортного міста республіканського значення. Усе було дешеве, свіже. У мами  очі розбігалися, коли  бачила все те добро, вона охкала та без упину наповнювала величезну господарську сумку.

Удома вся ця куплена смакота перекочувала у великий холодильник «Донбас», і незабаром на кухні запахло холодцем. Дорослі готували страви на новорічний стіл і розмовляли про родинні справи, роботу, сільські новини. Сестра крутилася біля них, а я приліг помріяти і незчувся, як заснув.

Прокинувся і відразу відчув ледь вловимий запах хвої з бабусиної кімнати. Що за дивина? Мама з бабусею наче ялинки не купували й не наряджали. Мабуть, ялинка стояла тут з ранку, просто я її не помітив. Обережно сповз із ліжка, рачки через кімнату добрався до дверей, що так вабили й збуджували мене, і несміливо, щоб не скрипнули, прочинив.

Того, що там побачив, не забуду ніколи. Уявіть півтораметрову пухнасту ялинку з якоюсь довгою бурулькою на вершечку, всю обвішану… Ні, не іграшками, а дорогущими шоколадними цукерками «Каракум», «Аврора», моїми улюбленими шоколадними батончиками з білою помадкою всередині, різноманітними карамельками, горішками, вафлями, мандаринами, яблуками. Уздрівши таке диво, ледве язик не проковтнув. Захотілося все це покуштувати.

Хоч я вже був у такому віці, що чудово розумів: цього робити не можна. Та спокуса виявилася сильнішою. Не роздумуючи довго, прослизнув непоміченим до кімнати. «Відірву тільки цей батончик, — сказав собі й потяг його. Та той тримався, як пришитий. З’ясувалося, прикраси й справді були прив’язані до гілок нитками. Тоді я перегриз нитку зубами, швидко зняв із батончика обгортку й став запихати його до рота цілим. За хвильку мої руки стали липкими від шоколаду. О! Яке блаженство! Іще б одненький…

Коли батончики й цукерки на нижніх гілках закінчилися, взявся за мандаринки. Отямився тільки тоді, як на ялинці крім бубликів та вафлі нічого не залишилося.

— А тепер, синку, вставай, бабуся приготувала тобі сюрприз! За півгодини ж проводжатимемо старий рік, — урочисто сказала мама і поторсала мене за рукав, мабуть, вважаючи, що я сплю. Мурчу щось під ніс, вдаючи сонного, а сам аж згораю від цікавості: який сюрприз мені приготували?

Мама підійшла до бабусиної кімнати і рішуче взялася за клямку: «А тепер увага!» Увімкнула світло, повернулася обличчям до того місця, де стояла ялинка і замовкла, вражена.

«Мамо, а де поділися ялинкові прикраси?» — розгублено протягла сестра і насупилася. Мама не сказала жодного слова, густо почервоніла й скрутила мені вухо. Та так, що в мене сльози на очах виступили. Тільки бабуся не розгубилася. Вона відкинулася у своєму інвалідному візку й розреготалася: «Ой! Не можу! Сюрприз я приготувала… Ха-ха! Хто тільки кому підготував?» — ніяк не могла  заспокоїтися.

Згадав оце, і стало сумно… А знаєте, це ідея! До проводів старого року ще залишається час, побіжу в магазин, накуплю там гуліверів, шоколадних цукерок, мандаринів і поприв’язую їх до гілок на сосні. Це буде набагато крутіше, ніж звичайні скляні кульки. Кому як не мені це знати. ?