У нього навіть прізвище було ясне
Сумчанинові Олексієві Столбіну 91-й рік. Наприкінці 20-х минулого століття разом із матір’ю і сестрою Марією він переїхав на залізничну станцію Грузьке. Там їх і застав страшний голодомор-33. Ветеран у деталях пам’ятає ті жахіття. Ось його спомини.
Посіяли просо на вигоні
Перед очима стоять картини початку 1933 року, коли в Грузькому про голод лише здогадувалися, але ще не відчули на собі. І насамперед бачу директора нашої загальноосвітньої школи Володимира Ясенецького. Білявий, стрункий, худорлявий, рухливий і по-особливому жвавий, він, здавалося, і хвилини не міг сидіти без якогось діла. Завжди кудись поспішав, щось вирішував. Навіть їв часто на ходу, економлячи час. Мав років із 40, не з місцевих: приїхав до Грузького з дружиною і донькою. Мені тоді було 11 років, і в одному класі зі мною навчалася його донька Шура. Мешкали Ясенецькі у пришкільній квартирі, тож усі троє були на видноті.
Добре пам’ятаю, як одного дня Володимир Олександрович прийшов до нас додому. Моя мати Ганна Степанівна та сестра зраділи гостеві, поставили чай. Тож сиділи за столом, гомоніли про життя-буття. Мовби між іншим, директор обмовився, що в багатьох місцях України лютує голод. Цілком можливо, що дістанеться і Грузького, тому вже сьогодні до цього лиха треба готуватися, бо може бути пізно.
Залишається здогадуватися, наскільки обережно про таке можна було тоді казати. Адже час такий, що й стіни мали вуха. Але нашій сім’ї директор довіряв. І це попри те, що мати відмовилася вступати до колгоспу: ми вважалися одноосібниками і виживали лише завдяки маленькій корівці та земельній ділянці, що була поряд із хатою і яку втрьох обробляли.
Тому не стало несподіванкою, коли навесні 1933-го Володимир Ясенецький запропонував зорати неподалік сільського вигону ділянку на кілька гектарів, щоб посіяти на ній просо. І не тільки ініціював, а й сам брав активну участь в обробітку землі. Для цього найняв тракторця в одному з колгоспів (а їх тоді на території села було аж три: «Нове життя», імені Шевченка та імені Червоних партизанів), зорану ділянку обкопали канавою, а по периметру висадили тополі. Щоб вони прийнялися, з колодязів школярі носили воду, і я серед них. Нам встановили норму: кожному принести троє відер. За кілька днів роботу завершили і стали чекати сходів.
Водночас при школі облаштували тепличне господарство. У парниках посадили помідори, капусту, посіяли моркву та огірки, одне слово, весь набір городини. З’явилася і власна кролеферма: директор десь роздобув кількох хутрових звірят, які невдовзі почали розмножуватися. Тобто всіляко підготувалися до можливих неприємностей.
Біда таки грянула
А вже за кілька місяців зрозуміли, наскільки мудро і далекоглядно вчинив директор. Адже на початку літа в селі дедалі частіше почали з’являтися жителі інших сільських населених пунктів, які шукали порятунку саме на залізничній станції, де був цілий ряд складів для зберігання зерна. Зерна була сила-силенна. Сюди звозили збіжжя звідусіль, а потім відправляли в різні кінці країни і навіть за кордон. Кажу про це з усією певністю, бо мій старший брат Іван, який у той час мешкав з моїм батьком у Києві (у 1920-х роках тато з мамою розлучилися і «поділили» двох синів), підробляв на станції тим, що німецькою мовою підписував фанерні бирки до мішків.
Усі знали, що хліб відвантажували до Німеччини. А ось місцевим селянам до тих вагонів не дозволяли навіть наближатися. Стояла посилена охорона, і кожного, хто пробував підійти до зерна, або ж відштовхували якнайдалі, або ж брали за руки і ноги й відносили або вивозили аж за село. Так само затято не підпускали голодних до вагонів. Адже неподалік Росія, тож багато хто хотів вирватися з того пекла і шукав порятунку.
Оскільки на весь хліб не вистачало складів, то частина врожаю лежала просто неба і проростала. Але навіть оте проросле зерно не дозволяли брати: воно перегнивало і разом зі сміттям його вивозили якнайдалі вагонами.
Голодних ставало дедалі більше. Вони ходили вулицями, просили хоч що-небудь поїсти, а найбільш відчайдушні просто кидалися до вагонів із зерном. Але охорона залишалася невблаганною…
Там, на станції, мало не щодня з’являлися померлі — пухлих від голоду дорослих і малих ледь устигали прибирати спеціально приставлені працівники з підводою. Траплялося, що до неї кидали ще напівживих селян: ті просили залишити їх лежати на дорозі, бо були ж іще живі. Але у відповідь чули: «Все одно помреш через годину — другу, то навіщо знову за тобою повертатися?»
У пам’ять врізалася особливо страшна картина. Посеред вулиці лежала мертва жінка, а біля неї повзала однорічна дівчинка. Вона губами шукала мамині груди і не могла зрозуміти, чому немає молока… У мене і зараз мороз по шкірі, як пригадаю тих жінку і маля.
Куліш варили на квартирі в директора
Наша сім’я виживала з останніх сил. Я постійно пас корову на залізничному насипі, а в проміжках між цією роботою ходив вулицями, якими везли хліб на станцію і часто губили його. Як-не-як, а вдавалося зібрати трохи зерна. Удома з нього мололи борошно і робили затірку — щось на зразок маленьких галушок, які кидали в киплячу воду.
А тим часом Володимир Ясенецький узявся за порятунок учнів у школі. А просо того року вродило! Китиці сягали пояса: густі й тугі. Обмолотивши ділянку, врожай склали просто у школі. У пришкільній квартирі директора обладнали кухню, де у кількох казанах варили куліш із пшона. Бувало, що й м’ясо додавали. Заправляли харчовою оліфою — її директор роздобував на Конотопському вагоноремонтному заводі. Перепадало і хліба — грамів по 150—200 на день. Отож щодня на великій перерві до каструль і відер по класах вишиковувалися черги: дзвінок на наступний урок лунав лише тоді, коли всі школярі пообідали. А навчалося тоді майже 400 учнів.
Окрім цього, Володимир Олександрович розповідав, чим ще можна було врятуватися. Наприклад, на ставку росла лепеха, то її коріння після кип’ячіння цілком придатне в їжу. Дісталися до молюсків — їх відварювали і теж їли. Варили пташині яйця, ловили і смажили горобців, шпаків, галок (а граків не чіпали). А яким смачним був чай, заварений з гілочки смородини! Володимир Ясенецький сам залюбки готував такий напій і щедро пригощав ним учнів. Оскільки цукру не мали, то замість нього додавали мелясу. Борщ заправляли жомом — у Дубов’язівці на бурякопереробному заводі вдавалося роздобути ці делікатеси.
Пряники від Ясенецького
Справжнім святом стали для нас пряники — їх аж три ящики якось привіз директор і розподілив по одному прянику між усіма учнями. Тверді, мов камінь, але такі смачні! Ніхто зі школярів не взявся розмочувати свій пряник у школі: клали в кишені й несли додому. Адже бідували всі! Невдовзі Володимир Олександрович привіз із Конотопа цукерки-подушечки. Липкі й теж твердючі, вони стали справжнім святом для учнів. Ласували солодощами кілька днів.
Голод же продовжував лютувати. Коли стало холодно, трупи почали складати штабелями у пристанційному складі. Ми обходили те приміщення десятою дорогою. А в той час хліб усе прибував. Ось тільки доступитися до нього — зась.
Якось пішов на базар, що був у нашому селі. Побачив, як жінка пропонувала ікону Миколи Чудотворця в обмін на які-небудь продукти. Побіг додому, потай узяв кілька дерунів і за кілька хвилин крокував з іконою.
Коли мати побачила, ледь не знепритомніла. Це ж «пришиють» релігію! А Володимир Олександрович заспокоїв матір, а мене похвалив. Сказав, що ікону треба зберегти — вона допомагатиме в житті. Так і зробили: Микола Чудотворець супроводжував нашу сім’ю багато літ.
У нього навіть прізвище було ясне
Невдовзі селом поповзла чутка, що директора підозрюють у якійсь діяльності проти радянської влади. Це вже потім ми всі зрозуміли, за що косували на директора представники певних органів. А тоді не могли й подумати, що вчитель викликав ненависть за те, що рятував дітлахів від голодної смерті.
Наприкінці 1933-го не стало в селі не тільки Володимира Олександровича, а й його дружини та доньки Шури. Уночі приїхала машина, усіх трьох вивезли в не відомому досі напрямку. Згодом казали, що засудили спершу до заслання, а потім і до розстрілу.
Новим директором став колишній комісар на прізвище Воробйов, який швидко вишикував і учнів, і учителів. Він настільки захопився військовою дисципліною, що ми всі марширували, як на справжньому плацу.
Заросла земля травою…
Хоч мені вже за 90, все одно шукаю можливість і нагоду побувати у Грузькому. Там поховано рідних мені людей: маму і сестру, тож щороку навідуюся на їхні могили. Ось і минулої весни дістався станції, пройшов вулицями села, завітав до школи, в якій після війни кілька років працював учителем. Зустрівся з педагогами, учнями. А потім пішов на вигін — до тієї ділянки, де в 1933-му разом із Володимиром Олександровичем сіяли просо, садили тополі, носили воду. Дерева давно зрубали, ділянка заросла травою. Хіба що по периметру видно вузеньку канавку. Не знаю, скільки ще мені топтати ряст, але до останнього дня пам’ятатиму отой клаптик землі й директора, в якого навіть прізвище було ясне, добре і світле, як і саме його життя.
Записав
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олексій СТОЛБІН. Народився 3 листопада 1922 року в селищі Тьоткине на Курщині (Росія). Закінчив Сумський педагогічний інститут. Пройшов шлях від учителя сільської школи до першого заступника завідуючого Сумського облвно. Член Національної спілки письменників України з 1974 року. Автор 26 книжок на шкільну та природоохоронну тематику. Лауреат літературних премій імені М. Трублаїні та імені М. Хвильового. Член Всесвітньої асоціації дитячих письменників.
Ми в Google+