Театральна трупа Марка Кропивницького, в складі якої Марія Заньковецька була провідною актрисою, з величезним успіхом виступала не тільки в Україні, а й у багатьох містах тодішньої Російської імперії.

А 1886 року тріумфальний виступ українських корифеїв сколихнув усі верстви столичного Петербурга. Зажадав побувати на виставі навіть цар Олександр ІІІ, хоч було відомо, що він не любив театру: найбільше йому подобалися військові духові оркестри та марші, а з видовищ — кінні перегони.

За кілька днів до вистави Марка Кропивницького як керівника трупи викликали до контори імператорських театрів і запропонували вибрати п’єсу «не слишком длинную, но и не чрезмерно короткую, и чтобы в пьесе была и драма, и комедия, чтобы спектакль был красочно обставлен и имел красочные костюмы».

Українські артисти на своїй нараді вирішили поставити «Назара Стодолю» Т.Г. Шевченка і водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка».

Коли почалася вистава, артисти спочатку хвилювалися і не могли зразу знайти потрібний ритм, тон. А Марію Заньковецьку весь час не полишало почуття роздратування: «Для кого граємо? Що вони можуть зрозуміти в «Назарі Стодолі»? Проте трупа скоро опанувала себе, і спектакль набув того характеру, яким відзначалися всі виступи української трупи.

Коли опустилася завіса, цар протягнув руки в білих рукавичках і вдарив у долоні. За ним зааплодувала решта глядачів.

Після перерви розпочався пустенький водевіль, проте він значно більше сподобався цареві, ніж п’єса Т.Г. Шевченка. Під час дійства цар кілька разів піднімався з крісла і захоплено вигукував: «Лихо! Ай, лихо!».

Коли вистава закінчилася і артисти почали перевдягатися, за куліси прибіг градоначальник генерал Грессер.

— Господа артисты и артистки — к государю!

— Дайте ж нам хоча б перевдягнутися! — запротестувала Марія Заньковецька.

— В чем есть, в том идите, — наказним тоном промовив генерал.

І от усі артисти, із замазаними гримом обличчями, рушили перед очі «його величності».

— Прошу, господа артисты, не вступать ни в какой разговор, а отвечать лишь на вопросы государя, — далі інструктував генерал.

— Я не буду відповідати, — шепнула Марія Костянтинівна Миколі Садовському.

Цар підійшов до артистів і, смикаючи вуса, промовив:

— Много о вас слышал, господа. Сегодня убедился, что действительно играете превосходно. Благодарю!

Цар звернувся до Марії Заньковецької:

— Где играли?

Марія Костянтинівна мовчала, Микола Садовський поспішно відповів за неї:

— На юге, ваше императорское величество.

— Ну, а скажите, — знову звернувся цар до Марії Заньковецької, — мне кажется, что довольно трудно в одно и то же время танцевать и петь?

І знову відповіді немає. Становище врятував Микола Садовський:

— Привычка, ваше императорское величество.

— Очень хорошо играете, господа. Лихо! Благодарю! — Цар хитнув головою і відійшов від артистів.

Чому мовчала Марія Заньковецька? Саме форма запрошення, нетактовність генерала Грессера призвели до того, що вона відчула себе приниженою і обурилася такою царською «ласкою». 

Василь МАНДРИКА
для «Урядового кур’єра»