Чи можна їсти той чи інший продукт, віднедавна перевіряю у власній домашній «лабораторії». Ось і заморожену котлету, придбану в кіоску одного дніпропетровського виробника, спочатку віддала на перевірку улюбленому котикові: він визначає якість харчів безпомилково. Від тієї котлети «завлабораторією» відвернувся, а ось сир з’їв залюбки. Цікаво: що ж кладуть у котлети та інші продукти харчування вітчизняні виробники?

По відповідь на запитання, наскільки якісні й безпечні продукти споживають жителі України, вирушаю в Науково-дослідний центр (НДЦ) біобезпеки та екологічного контролю ресурсів АПК. Відповіді, які я отримала в НДЦ, вразили. Проблема досягла такого рівня, що загрожує не тільки вітчизняному АПК, а й здоров’ю нації й генофонду країни. 

За останні роки Київська область з постчорнобильського депресивного регіону посіла перші позиції за більшістю показників соціально-економічного розвитку. Якщо ще 2009 року область взяла 300 мільйонів гривень позики на зарплати та пенсії і 100 мільйонів для інших потреб бюджетників, то торік Київщина перерахувала до державного бюджету 24 мільярди гривень. Цього досягнуто завдяки створенню максимально сприятливих умов для ведення бізнесу в регіоні та розвитку аграрної галузі. Про соціально-економічну ситуацію на Київщині ми ведемо мову з головою Київської облдержадміністрації Анатолієм  ПРИСЯЖНЮКОМ.  

Його численні відвідувачі мали змогу три дні поспіль занурюватися в атмосферу традицій і звичаїв Японії. Фестиваль-виставка стала реальністю завдяки зусиллям компанії Confetti («Євроіндекс») Посольства Японії в Україні та Українсько-японського центру НТУУ «КПІ». Організатори підготували насичене і різноманітне дійство. Було створено сім майданчиків-островів, кожен з яких мав свою назву і розкривав певний вид японської культури. За словами координатора заходу Антоніни Юрченко, фестиваль став змістовнішим. «Ми виконали прохання торішніх відвідувачів і зробили акцент на музичному супроводі, збільшили кількість майстер-класів. У нас з’явився новий острів з назвою «Натхнення», який представляє роботи українських митців, присвячені японській культурі». 

Від кумедного, смішного і парадоксального до серйозного відкриття — один крок. Уже понад два десятиліття члени редколегії американського гумористичного журналу «Аннали неймовірних досліджень» ретельно читають своїх колег — наукові видання, в яких учені мужі зобов’язані публікувати свої дослідження. А найцікавіші відкриття, які спершу викликають сміх, а потім змушують замислитися, номінують на премію. Задумана як пародія на найпрестижнішу, Нобелівську, ця премія згодом переросла у самодостатню, хоч і вручається щороку напередодні початку оголошення лауреатів, гідних спадку Альфреда Нобеля. Традиційно тут визначають кращих у тих самих номінаціях, що й в Осло та Стокгольмі, однак час від часу з’являються й оригінальні версії.

До корпункту газети «Урядовий кур’єр» у Вінниці зателефонував пенсіонер Олександр Глінчевський із питанням, яке мені спочатку видалося дрібним: поскаржився, що в них не заасфальтовано вулицю. Чимало вінницьких вулиць не мають асфальту, а він вбачає проблему в якихось двохстах метрах бездоріжжя. Утім, голос у слухавці зауважив, що йдеться про імідж міста, бо ними туристи прямують до відомого на всю країну світломузичного фонтана.
Вулиця Кармелюка від площі Жовтневої йде вздовж набережної, де в руслі річки Південний Буг розміщений фонтан, а потім завертає круто ліворуч на косогір. Більшою частиною її біжить гладенька асфальтівка, проте там, де вона долає косогір, хоч знак став «Обережно, не поламайте ноги!» Машинам тут теж непереливки: колеса по черзі потрапляють то в ямки, то на горбки, а днище іноді «черпає» камені. 

…Згодився тракторист за пляшку. Та ще парторг обіцяв путівку у профілакторій. Заїхав на гору і по черзі зніс трактором усі хрести, що стояли біля кожного з трьох святих джерел Анниної гори. Горілку випив, а до профілакторію так і не поїхав — занедужав тяжко. Та так, що вже й не встав. Мучився цілих півроку, поки жінка його не піднялася на гору і не поставила хрести на місце. Аж тоді тільки помер бідолаха. 
Парторг запив, з партії кишнули, і кудись він із села подався, ніхто більше про нього не чув. Наглядати за ідейністю селян прислали нового — молодого, заповзятого. Знайшовся і молодий незабобонний тракторист… Історія повторилася один в один. Більше хрестів ніхто не чіпав, а як розпався СРСР, на горі постав монастир, насельниці якого доглядають і за хрестами, і за криницями. І моляться — за душі померлих, за здоров’я нинішніх жителів містечка Вашківці, що у Вижницькому районі Буковини.

Бюджетоутворююче підприємство Сум, що забезпечує роботою понад 12,5 тисячі осіб. Індустріальне серце Сумщини і країни, де щорічно виробляють продукцію на мільярди гривень. Провідний промисловий комплекс України в галузі важкого машинобудування, замовники якого входять до ТОП-100 компаній світу. Соціально відповідальний бізнес-партнер. Усе це — про ПАТ «Сумське НВО ім.  М. В. Фрунзе».
Такі характеристики стають особливо зримими напередодні професійного свята, яке машинобудівники відзначатимуть цієї неділі. Тож які саме складові сьогодення робітничого колективу? Що в основі промислової стратегії й тактики? На чому ∂рунтуються перспективи машинобудівників? 

 Коли про те чи інше місце кажуть, що тут живе історія, то це неодмінно про одну з околиць Сум — Веретенівку, а саме про аграрний коледж. Здається, що і його корпуси, які розкинулися в золотому осінньому парку, і зграйки юнаків та дівчат, які вранці поспішають на заняття, невидимою ниттю пов’язані із сивою давниною.
І це не просто уява, а реальність сьогодення. Бо за роки існування навчальний заклад зробив настільки вагомий внесок у підготовку кадрів для сільського господарства не лише області, а й України, що про Сумський коледж цілком справедливо можна говорити як про один з провідних у країні. 

«Стоїть у Донбасі чорне-чорне місто. А в ньому стелиться чорна-пречорна вулиця. На ній будинок — чорніший за чорне вугілля. За скрипучими чорнющими дверима — така сама кімната, де стіни й підлога такого кольору, немов тут шахтарі після зміни качалися. Посеред кімнати стовбичить чорний стіл і такі самі стільці. На них сидять два чорні-чорні, бо також у сажі, аборигени краю. Довго мовчали, немов води в роти понабирали, а потім один зітхнув: «На якого дідька ми оті українські газети й книжки палили!? Адже ніякої українізації, якою нас довго і вперто лякали, насправді немає…»  

Осінньому дощу зазвичай радіють, бо він сприяє врожаю грибів. Але такої листопадової погоди на початку вересня не було давно. Де й взялася нескінченна кількість небесної води! За останні тижні українців об’єднало відчуття: дощі дістали! І якщо більшість із нас пересиділа негоду вдома, то жителям кількох районів Одещини, будинки яких зруйнувала водна стихія, залишалося тільки молитися про рятівний Ноїв ковчег.