225 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФЕНІМОРА КУПЕРА

Піонер американської літератури

ДАТА. П’ятитомник про пригоди одного з європейців-першопрохідців Американського континенту, написаний видатним американцем, поза сумнівом, належить до не такого вже численного переліку книжок, на яких виховуються покоління.

На відміну від героїв воєн,  Купер підкорив Америку  і світ словом

Сам письменник теж був першопрохідцем навіть не суто американської, а світової літератури, де на зміну середньовічним лицарям та епопеям із штурмами замків прийшли нові герої — мисливці, матроси, фермери, чий світ виявився не менш цікавим, а поняття честі, обов’язку, патріотизму не менш високими, ніж в аристократів.

На старій поштовій марці увічнені герої легендарного п’ятитомника

75-РІЧЧЯ НАПАДУ СРСР НА ПОЛЬЩУ

Визвольні ігри

ПОГЛЯД. Народна мудрість стверджує: хто обпікся на гарячому молоці, той навіть на холодну воду дмухає.Повною мірою це стосується Сталіна, який під час громадянської війни брав участь у переможному, як видавалося його вождям, поході червоноармійських орд на Варшаву. Заради порятунку Польщі від більшовиків її західноєвропейські союзники навіть погоджувались на вигідний Кремлю міждержавний кордон по так званій лінії Керзона, що розділяла території з переважно польським та відповідно українським і білоруським населенням. Утім, сп’янілі від успіхів радянські лідери вже марили перемогою революції «у світовому масштабі», натомість зазнали нищівного розгрому та втратили навіть вже окуповані Червоною армією західноукраїнські й західнобілоруські землі.

Не дивно, що в СРСР аж до Другої світової війни вважали саме «білополяків» найімовірнішими супротивниками, здатними очолити хрестовий похід імперіалізму проти країни Рад, а у Польщі, відповідно, найбільше дбали про зміцнення польсько-радянського кордону.

На відміну від оптимістичного плаката часів  визвольного походу, на зміну одному ярму  прийшло іншеУсе сталося з точністю до навпаки: війну розв’язала «дружня» Німеччина під надуманим приводом «захисту німецької меншини», представники якої, на відміну від постійно переслідуваних українців і білорусів, були не менш привілейованою нацією, ніж поляки.

Істотною допомогою гітлерівцям, які 1 вересня 1939 року вдерлися у Польщу, стала зроблена на прохання німецької сторони заява ТАРС від 30 серпня з офіційним спростуванням чуток про відведення зосереджених на польському кордоні радянських військ. Так було підтверджено загрозу нападу з боку СРСР, через що поляки не могли перекинути дислоковані тут бойові частини на захід.

Утім, попри наявність пакту Молотова — Ріббентропа, секретний протокол до якого внормовував післявоєнний поділ Польщі, Сталін до останнього тягнув із вторгненням Червоної армії у сусідню державу. Чи то радянський вождь сумнівався у здатності Німеччини розгромити «білополяків», чи то припускав можливість початку повномасштабних бойових дій проти агресора союзників Польщі, адже Франція і Великобританія номінально вже оголосили війну Німеччині.

Тож 15 вересня 1939 року Ріббентроп навіть пригрозив радянській стороні, що «без інтервенції з боку Радянського Союзу в східній Польщі (тобто в західних Україні і Білорусі. — В. Ш.) можуть виникнути умови для формування нових держав». Зрозуміло, що Сталін не міг допустити створення незалежної України (навіть під німецьким протекторатом) поряд з УРСР, населення якої менш ніж за десятиріччя пережило і Голодомор 1933 року, і великий терор 1937 року. Тим більше, що в лавах польської армії, яка першою в Європі вступила у відкритий бій з нацизмом, налічувалося щонайменше 200 тисяч етнічних українців, здатних стати на захист незалежності нової держави.

Як неспростовно засвідчують розсекречені документи, для радянських вождів «захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусі» був лише прикриттям імперських загарбань, тимчасом як для більшості бійців і командирів Червоної армії, які 17 вересня 1939 року перетнули кордон, це справді був визвольний похід. Особливо з урахуванням того, що місцеве населення, не обізнане з реаліями сталінської держави, радісно вітало «визволителів», а польські вояки згідно з отриманим наказом уникали бойових дій проти червоноармійців і навіть вважали за краще здаватися «совєтам», ніж гітлерівцям.

Донині побутує думка, що завдяки Сталіну відбулося возз’єднання українських земель. Однак історикам добре відомо, що початкова демаркаційна лінія, погоджена обома диктаторами, проходила набагато західніше згодом встановленого кордону. Червона армія ввійшла до Замостя, Холма, Любліна і навіть розташовані на правому березі Вісли фактичні передмістя польської столиці відійшли до сфери радянського впливу. Зрозуміло, що далеко не на всіх цих територіях етнічні українці становили більшість населення, однак про Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, які Сталін домовився повернути німцям в обмін на Литву, цього аж ніяк не скажеш.

Натомість коли Гітлер спробував виторгувати вкрай потрібні для економіки нацистського агресора землі із нафтовими родовищами на півдні та у верхів’ї річки Сян, радянський вождь відповів категоричною відмовою, лицемірно заявивши, що «ця територія вже обіцяна українцям» і «моя рука ніколи не ворухнеться вимагати від українців такої жертви».

85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ

«Ярій, а не ридай»

ПОСТАТЬ. До 150-річчя Київського університету імені Тараса Шевченка, що його відзначали 1964-го, вестибюль головного корпусу мав прикрасити вітраж, над яким понад рік працювала група молодих, однак уже знаних митців. Виїзне засідання художньої ради, що мала приймати завершену роботу, призначили на 16-ту годину 9 березня. Та вже вранці вітраж знищили за особистої участі й керівництва секретаря парткому університету, який у свою чергу виконав розпорядження секретаря з питань ідеології Київського обкому компартії.

Алла Горська з чоловіком Віктором Зарецьким. 1960-ті роки

Отож у членів художньої ради, які зібралися на засідання, залишилися два варіанти дій: за уламками вітража, що не підлягав відновленню, визнати його мистецьким твором, звинувативши високе партійне керівництво у самодурстві, або погодитися, що йдеться про «ідеологічно шкідливе» творіння, рятуючи себе від неприємностей. Неважко здогадатися, що вирішили «безкомпромісні слуги мистецтва», зрікаючись і совісті, і свого українства, адже йшлося про легендарний вітраж «Шевченко. Мати», на якому гнівний і мудрий Тарас пригортав до грудей неньку-Україну, готовий захистити її від ворогів і бід.

Не менш очевидно, що про жодну антирадянську провокацію не йшлося, бо ескіз вітража пройшов попереднє погодження у десятках інстанцій. Отож причиною буйства компартійця став не стільки цей твір, скільки його творці, серед яких була Алла Горська.

Попри українське походження, художниця аж до 30-річчя обходилася без знання рідної мови, доки не усвідомила, що має розмовляти так само, як весь її народ. Та особливо шокувало відкриття, що в Жовтневому палаці Києва, при якому діяв клуб творчої молоді, раніше була… катівня НКВС. Пошуки місць захоронення тисяч жертв сталінських репресій привели молодих ентузіастів, які сприйняли за чисту монету засудження компартією культу особи, у Биківню, де місцеві хлопчаки грали у футбол простреленими черепами замість м’ячів.

Зібрані свідчення очевидців стали підставою для звернення до міськради Києва з пропозицією належного вшанування пам’яті жертв репресій. У відповідь там заявили, що йдеться про злочини фашистів (зрозуміло, німецьких), а розстріляні — зрадники Батьківщини, бо здалися у полон або не евакуювалися з окупованих територій.

Такий вигляд мав вітраж «Шевченко. Мати»

Саме із захисту святої правди про Биківню розпочалася хресна дорога багатьох шістдесятників, які не могли і не хотіли жити у брехні. Серед них тонкого лірика Василя Симоненка, забитого на смерть міліціонерами, і художниці не менш трагічної долі Алли Горської. Виключена зі Спілки художників мисткиня змушена була заробляти на життя оформленням дощок пошани та стендів у колгоспах, які здебільшого розраховувалися натурою — від картоплі і капусти до живого підсвинка.

«Від нас вимагали каяття, а ми не могли зрозуміти, чому маємо бути бл…ями» — з гіркотою і відвертістю писала художниця, якій у дитинстві довелося пережити дві перші й найстрашніші блокадні зими у Ленінграді. Утім, «свої» фашисти виявилися страшніші від нацистських: 28 листопада 1970 року Аллу Горську вбили у Василькові на Київщині, а її смерть списали на ледь ходячого 70-річного свекра, який після цього нібито скоїв самогубство.

Кожен, хто наважився виступити на похороні художниці, згодом не уник арешту, а безкомпромісний і незламний Василь Стус, який впав на коліна, прощаючись з Аллою, присвятив її пам’яті знаменитий вірш: «Ярій, душе! Ярій, а не ридай».

80-РІЧЧЯ З ДНЯ ПРИЙНЯТТЯ СРСР ДО ЛІГИ НАЦІЙ

«Братня допомога» по-російськи

ПАРАЛЕЛІ. На скликаній по завершенні Першої світової війни Паризькій мирній конференції було схваленоініціативу про створення Ліги Націй, покликаної запобігти повторенню в майбутньому недавніх жахіть. Фактично йшлося про попередницю ООН. Першими учасниками Ліги Націй стали 40 країн, жителі яких становили майже дві третини населення світу.

СРСР, більшовицький уряд якого довго не визнавали законним, зміг вступити до Ліги Націй аж у вересні 1934 року. Однак радянські дипломати встигли сповна використати трибуну цієї організації для пропагандистських цілей — від утопічних пропозицій про повне, загальне і негайне роззброєння всіх країн до внесення цілком конкретного і справді потрібного проекту документа, який визначав сутність агресії.

Коли сам СРСР напав на сусідню Фінляндію і постало питання про виключення країни-агресора з Ліги Націй, радянський міністр закордонних справ Молотов заявив, що Червона армія не воює проти фінів, а, навпаки, надає братню допомогу Демократичній Фінляндській Республіці. Він не став уточнювати, що йдеться про уряд із громадян СРСР, заздалегідь сформований ще до початку вторгнення на чужу територію. Однак 14 грудня 1939 року Країну Рад виключили з Ліги Націй, що дуже розлютило радянське керівництво.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)