Днями зайшов на один з інтернет-ресурсів так званої Новоросії. Попри те, що є розуміння, як саме і на чиї гроші він твориться, залишилося щонайменше гидливе враження. З’явилося навіть бажання помити руки — через слину, яка бризкає на все українське. Не врятував ситуації навіть перегляд інтерв’ю так званого прокурора окупованого Криму якоїсь Поклонської. У відповідь на прохання прокоментувати трагедію, що сталася 2 травня в Одесі, юна білявка повторила ще за Радянського Союзу не раз чуту сентенцію. Про те, що, мовляв, бандерівську нечисть, яка це зробила, «ми, жаль, що свого часу до кінця не додушили».

І жодного слова про свою зраду присязі Українській державі, яка вивчила її й дала роботу. Як, звичайно, і про те, що під час розкрученого на феесбешні гроші протистояння в Одесі спочатку поплічники «русского міра» вбили євромайданівців. А вже потім, як реакція на таке звірство в мирний час, розгорілося силове протистояння. Що, на жаль, закінчилося десятками смертей. Переконаний, що їх, як і величезних територіальних та людських втрат на сході держави, могло б не бути. Навіть у цей надзвичайно складний період, коли Україна зробила інший, ніж тоталітарна путінська Росія, цивілізаційний вибір.

«Дайте мені тисячу гарних істориків, і через 20 літ я зроблю вам державу!» — цей заклик прусського канцлера Отто фон Бісмарка свого часу реалізували. І світ отримав одну із найпотужніших держав світу — Німеччину.

У січні 2005-го обраний тоді Президентом України Віктор Ющенко в інавгураційній промові закликав згадати «героїв, які полягли за перемогу: мучеників освенцимів і ГУЛАГів, жертв голодоморів, депортацій і Голокосту».

На жаль, Україна, особливо її східні регіони, так і не побачила виданих мільйонними накладами «білих книг» про злочини комуністичного режиму. А їх віддруковано за бюджетні гроші на найдешевшому папері й у тонких палітурках. Тож вони мали б за правління Ющенка потрапити чи не в кожну другу-третю сім’ю. Про бібліотеки вже не кажу. Як і про вагоме державне замовлення, яке мало б правдиво показати, що чинив із нами «старший брат», і створити сотні документальних фільмів про долі українців у минулому столітті. Про те, як кращих із кращих у вагонах для худоби гнали у сибіри. Бездумно кидали під вогонь німецьких кулеметників та артилеристів. Морили, як академіка Михайла Кравчука, який стояв біля витоків створення комп’ютера, на смерть голодом і непосильною працею у сотнях таборів зловісного ГУЛАГу… Як, врешті-решт, комуністи на живих людях, наприклад у колимському Бутугичазі, ставили медичні досліди. Так само, як це робили нацисти на чолі зі зловісним «янголом смерті Освенциму» Йозефом Менгеле.

Упродовж чверті століття Українська держава так і не спромоглася знайти десятки чи сотні мільйонів гривень на видання відповідної літератури про це, поширення інтернет-контенту, організацію роботи, що зробила б надійне щеплення проти нацизму, комунізму, тоталітаризму. Через це нині тратимо мільярди, щоб уже зі зброєю в руках стримувати цю коричневу пошесть на східних кордонах нашої держави. Тих самих, у населення яких «совєти» стерли історичну пам’ять. І ці мільярди, судячи із усього, тратитимемо ще не один рік.

А тоталітарний маразм тим часом у нашого сусіда не тільки зміцнів, а й досяг уже відомої форми — фашизму. Слово «фашизм», як стверджує всезнаюча Вікіпедія, походить від італійського fascismo, fascio — «зв’язка», «об’єднання», це різновид політичного режиму. Це також радикальна авторитарна імперіалістична політична ідеологія, характерні ознаки якої — культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування. Себто саме те, що нині маємо в далеко не братній нам Росії.

Хіба не свідчить про зміцніння маразму в ній відкриття прижиттєвого пам’ятника нашому «землячкові», «синові юриста», а водночас одному із найвпливовіших чиновників сусідньої держави Володимирові Жириновському? Причому лідер партії, профашистську ідеологію якої сповідує третина населення Росії, сам цей пам’ятник і відкрив… Дивні справи Твої, Господи!

Отож, на моє глибоке переконання, наша держава в особі гуманітарного блоку уряду й відповідного підрозділу Адміністрації Президента України має докорінно змінити ставлення до показу злочинної сутності комуністичної й фашистської ідеологій. Вважаю, що «біла книга» про ще не відкрите для широкого загалу наше комуністичне минуле, злочини часів голодоморів та ГУЛАГів має прийти у кожну сім’ю. Бо фашизм із Росії вже топчеться по нашій землі. І зупинити його мають не лише кулі й міни, а й переоцінка кожною людиною власного історичного минулого. І, як наслідок, вироблення в неї імунітету на «локшину» «русского міра», розуміння, що не можна допустити повторення людожерських подій минулого.

Валерій МЕЛЬНИК,
заслужений журналіст України,
для «Урядового кур’єра»