Не вперше доводиться писати про проблеми колись потужних вітчизняних санаторних комплексів. На жаль, домінує негативна тенденція: більшість із них, не витримавши конкуренції з часом, ідуть найлегшим шляхом, поступово перетворюючись на SPА-заклади з відповідною ціновою політикою. Або залишаються на совковому рівні існування, хоч і мають в арсеналі гідні наслідування наукові розробки. Тим часом експерти підрахували, що на курорті кожна вкладена в реабілітацію хворих гривня повертається для держави чотирма гривнями економічної вигоди через зменшення кількості лікарняних, прискорення відновлення працездатності, підвищення продуктивності праці.  

Нещодавно російський Дід Мороз, який має свій маєток у Великому Устюгу, розповів про те, що сучасні діти останнім часом у нього дуже часто просять аж надто дорогі подарунки, найпопулярніший серед яких автомобіль. 

Протягом чотирьох днів у Києві та Черкасах проходив І Міжнародний театральний фестиваль «Документ», спрямований на популяризацію в Україні так званих документальних спектаклів. Своєрідність документальної вистави — віддзеркалення дійсності завдяки реальним історіям, актуальним подіям, людям, які були їхніми учасниками чи ініціаторами. Документальний театр ближчий до журналістики, аніж драматургії, що особливо підкреслює метод вербатім, коли актори на сцені озвучують інтерв’ю, записані з очевидцями певних подій.   

Якихось 20—30 років тому столиця мала зовсім інакший вигляд. Ми не знали монстроподібного нашарування скла й бетону, обридлих фальшивою яскравістю офісно-розважальних центрів, кричущо-нав’язливих рекламних біг-бордів. Все, або майже все, було просто, зі смаком, душевно і по-домашньому тепло.

Відчуття занурення в дитинство, юність, молодість на фотовиставці відомого столичного майстра «Київ. Це було нещодавно…» не полишає з перших кроків. Навпаки, з кожною новою роботою дедалі гостріше відчуваєш — що ж ми насправді втратили! Цих місць уже немає або ж вони мають зовсім інший вигляд — красивий, сучасний, але не ТАКИЙ. А минуло ж лише якихось кілька десятків літ — від початку 70-х до середини 90-х років ХХ століття. 

У дитинстві для мене новорічне дійство починалося задовго до чарівної святкової ночі. Піднесення й передчуття дива «вмикалися» ще на початку грудня і тривали майже місяць. Спершу ми з сестрою заготовляли «золото» з цукерок та кольоровий папір, з якого клеїли довжелезні гірлянди і різнокольорові ліхтарики. Потім із серветок нарізали силу-силенну сніжинок, якими заліплювали вікна. Обгортали фольгою горіхи і чіпляли «хвостики» з тонкого дроту на цукерки.

Із правнучкою засновника психоаналізу Зигмунда Фрейда та дочкою найвисокооплачуванішого художника сучасності Люсьєна Фрейда Лючією МакАдам Фрейд ми познайомилися у Львові, де відома британська художниця вперше в Україні представила свою нову серію робіт «Ігри розуму». 

Як зазначив у своєму вступному слові Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України, прем’єра українського фільму впродовж останніх 15 років — щось надзвичайне. Доброзичливість та іронію кінознавця можна зрозуміти, адже за той час, протягом якого він обіймає посаду керманича Спілки, це фактично друга (після фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь») стрічка, яку створила суто українська команда кінофахівців і в якій лунає українська літературна мова. 
Поза тим, на рівень зі справді надзвичайними фільмами цей не поставиш. 

Питання щодо якості дитячих товарів, серед яких і іграшки, нині турбує чи не всіх батьків. Загальновідомо, що в Україні якість промислових товарів, передусім іграшок, не відповідає всім необхідним вимогам. І якщо ще кілька років тому експерти наголошували, що купуючи такі товари в спеціалізованих магазинах, можна вберегтися від небезпеки, то віднедавна це не так. 

Коли у Драбівецькій школі Золотоніського району на Черкащині ще тільки починали оздоровчу практику (а було це 12 років  тому), 80% дітей хворіли досить часто. Батьки просто не знали, що вдіяти. Причини шукали у всьому: винуватили і школу, і погоду, і самих дітей. Край такій ситуації поклали разом: вистраждане й рішуче «Годі хворобам!» прозвучало від самих батьків, школярів та педагогів. 

Стає дедалі очевиднішим, що розвиток нашої культури, зокрема і розважальні заходи для молоді не витримують жодної критики. Для них характерна вульгарність, невдале копіювання гірших закордонних зразків. Повною мірою ігноруються традиційні етнічні компоненти культури. Засоби масової інформації, які оголили у своїх шоу не лише тіло, а й душу, на всі лади висміюють найменші ознаки української культури, показують її фрагменти лише в іронічно-саркастичному контексті. Натомість увесь передовий урбанізований світ намагається будь-що зберегти вцілілі рештки цієї творчості через святкування народного календаря, проведення відповідних фестивалів пісні та хореографії.