Голодомор: погляд через 80 років

  • Олена ІВАШКО

    В один голос — про один голод

    Я довго не вірила, що Голодомор був. Хоч професійно вивчала історію протягом років перебудови — з 1986-го по 1991 рік. Навіть тоді про Голодомор нам не розповідали. Такої сторінки в історії КПРС не було, її ідеями залишалися боротьба за колективізацію та індустріалізацію. Тож нас «заточували» проти куркулів і розповідали про розкуркулювання ворогів.

    Моє переосмислення історії країни відбулося, коли почула від мами, чому вона народилася в місті Стрий Львівської області. Виявилося, що мамина бабуся на початку 1930-х тікала з Харківщини на Західну Україну разом із дітьми, аби врятувати малих від голоду. Мама тільки тепер тихенько розповідає про ті часи, про те, що дізналася від бабусі та своєї мами. Історія про голод довго була сімейною таємницею. Мама й досі вважає: про Голодомор не можна розмовляти вголос. Ця трагедія — в історії родин, в їхній вічній пам’яті. 

  • Віктор РЕВЕГУК: «Це була трагедія бездержавної української нації»

    Мій співрозмовник не тільки професійний історик, а передовсім людина, яка народилася в селі, і про голод на Полтавщині знає від своїх рідних, які його пережили. Розповідаючи про події 1932—1933 років, він зазначає, що це була трагедія бездержавної української нації. І пояснює, чому.
    — Cелянин заздалегідь знав, скільки має заплатити державі податку. Спочатку, з 1921-го по 1923-й, податок брали в натуральній формі, потім у грошовій. А коли почалася індустріалізація, знадобився хліб державі, щоб його продавати за кордон і на виручену валюту купити все необхідне для промислового будівництва. Харківський тракторний завод, Дніпрогес будували за ці кошти. Купували обладнання, інженерів і робітників, щоб його налагодити, наймали. І тому з урожаю 1932 року на Україну накладено данину — 356 мільйонів пудів. Вона була непідйомною, бо до 1 листопада виконали тільки половину цього плану. І почався голод. 

  • Володимир ЛІНІКОВ: «Індустріалізація була зведена на кістках українських селян»

    Завідуючий відділом новітньої історії Запорізького обласного краєзнавчого музею Володимир Лініков має власний погляд на причини і витоки  Голодомору  в Україні. 

  • Лариса КОНАРЕВА

    Тоді було подвигом поділитися хлібом

    Історики в один голос твердять, що у час голодного мору, коли людина ламалася фізично і морально, доводилася обставинами до останньої межі існування, а іноді й втрачала людську подобу, залишалися мужні й благородні, хто не злякався випробувань і простягав руку допомоги іншим. Долі людей, про яких згадують ті, хто вижив, доводять, що героїзм можливий завжди.  Без пам’яті про них правда про злочин проти українського народу буде неповною. 

  • Микола ЛАЗАРОВИЧ: «Жителі Західної України прагнули хоч якось зарадити страшному голоду»

    Як Галичина, що не була тоді під владою більшовиків, сприйняла цю страшну трагедію своїх єдинокровних східних братів-українців, стала на їхній захист? Це запитання й визначило тему розмови  з науковцем.  
     Чи з’являлася тоді у галицькій пресі правдива інформація про жахливий голод в Україні?
    — Галичани, як, зрештою, й волиняни та буковинці, які не перебували тоді під радянським володарюванням, надзвичайно болісно сприйняли цю страшну трагедію українського народу. Найпопулярніша в Галичині газета «Діло» постійно вела на своїх шпальтах рубрики «Голод в Україні», «Рятуйте Україну!», «Статистика голодної смерті», «Чужинець про становище в Україні», у яких друкувала матеріали щодо Голодомору 1932-1933 років. Велику увагу цій проблемі приділяли також такі галицькі газети, як «Новий час», «Народня справа», «Нова зоря», «Свобода», «Українська громада», «Мета» тощо. Мовчала лише прокомуністична преса. 

  • 1933 рік: напрямок — не відомий, доля — відома

    Сумчанинові Олексієві Столбіну 91-й рік. Наприкінці 20-х минулого століття разом із матір’ю і сестрою Марією він переїхав на залізничну станцію Грузьке. Там їх і застав страшний голодомор-33. Ветеран у деталях пам’ятає ті жахіття. Ось його спомини.
    Перед очима стоять картини початку 1933 року, коли в Грузькому про голод лише здогадувалися, але ще не відчули на собі. І насамперед бачу директора нашої загальноосвітньої школи Володимира Ясенецького. Білявий, стрункий, худорлявий, рухливий і по-особливому жвавий, він, здавалося, і хвилини не міг сидіти без якогось діла. Завжди кудись поспішав, щось вирішував. Навіть їв часто на ходу, економлячи час. Мав років із 40, не з місцевих: приїхав до Грузького з дружиною і донькою. Мені тоді було 11 років, і в одному класі зі мною навчалася його донька Шура. Мешкали Ясенецькі у пришкільній квартирі, тож усі троє були на видноті. 

  • Борис МАТЮЩЕНКО: «Метою голодоморів було придушення українського селянства»

    У документальному виданні «У жорнах голодоморів. Хроніки» дніпропетровського журналіста, краєзнавця та письменника Бориса Матющенка йдеться про війну більшовиків з українським селом. Саме так автор визначив головну тему книжки. У передмові до неї доктор історичних наук, професор Юрій Мицик пише: «Дитинство Бориса Матющенка припало на воєнне лихоліття, голодовку 1946–1947 років, а його дідам і батькам довелося пережити ще страшніші трагедії в історії України — штучні голодомори 1921–1923 pp. і 1932–1933 pp. Отже інтерес автора до цих сумних сторінок історії нашого народу не випадковий. Він зосереджує увагу читача на тих подіях, які раніше замовчувалися, глушилися фанфарами компартійної пропаганди». До 80-річчя Голодомору Борис Матющенко підготував нову, доповнену редакцію книжки. 

  • «І навіщо вам оце все треба було видумувати?»

    «Я пишу ці рядки і думаю, хто схоче читати той жах. А чи не злякається? А чи повірить? — звертається він до читача у перших же рядках книжки. — Адже йдеться про геноцид цілого народу в найбагатших чорноземних краях козацької України. Це ж бо мова не про посуху чи неврожай, а про навмисну, сплановану партійними діячами, детально обмірковану політику грабежу і знищення селян шляхом кількаразового роздування планів хлібозаготівель».  

  • Павло КУЩ

    Гірка правда без секретного грифа

    Якраз три роки тому розпочався перший в Україні суд на людиною, яка публічно висловила сумнів у тому, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом українського народу. «Відзначився» житель Донецької області — редактор тутешньої районної газети, який у своїй публікації висловив власне бачення тих подій. У відповідь його опонент — представник однієї з політичних партій звернувся до суду з вимогою визнати статтю протиправними діями, які, на його думку, є відвертим знущанням та наругою над пам’яттю про жертв Голодомору.

    Згаданий судовий процес справді був найпершим, хоча фактів цинізму та блюзнірства стосовно голодних років у регіоні не бракувало й до того. Приміром, у День всеукраїнської скорботи, якраз саме у той час, коли по всій державі була оголошена хвилина мовчання, а на підвіконнях запалювали свічки пам’яті, донецький телеканал взявся демонструвати художній фільм … «Веселі хлоп’ята». 

  • Двічі судимий… щоденник

    Ведучи тему Великого голоду на сторінках «Урядового кур’єра», кілька разів зупинялася на такій думці: звичайні люди страшенно страждали, не маючи можливості нагодувати дітей, які згасали на очах. 
    А як відповідальні партійні керівники переживали ту людську трагедію, яку вони самі й організовували і свідками якої були? Не можна ж від життя заховатися за якимось парканом!..
    І ось натрапила серед розсекречених знахідок Галузевого архіву СБУ на  щоденники завідувача відділом Ленінського райкому партії міста Києва Дмитра Заволоки. А збереглися ті щоденники, бо були головним звинуваченням їхнього автора в «антирадянській діяльності». У цих списаних аркушах — правда про життя комуніста — керівника середньої ланки, його роздуми про причини та наслідки того, що відбувалося, сумніви і розчарування.