Письменник-краєзнавець
Борис Матющенко

У документальному виданні «У жорнах голодоморів. Хроніки» дніпропетровського журналіста, краєзнавця та письменника Бориса Матющенка йдеться про війну більшовиків з українським селом. Саме так автор визначив головну тему книжки. У передмові до неї доктор історичних наук, професор Юрій Мицик пише: «Дитинство Бориса Матющенка припало на воєнне лихоліття, голодовку 1946–1947 років, а його дідам і батькам довелося пережити ще страшніші трагедії в історії України — штучні голодомори 1921–1923 pp. і 1932–1933 pp. Отже інтерес автора до цих сумних сторінок історії нашого народу не випадковий. Він зосереджує увагу читача на тих подіях, які раніше замовчувалися, глушилися фанфарами компартійної пропаганди». До 80-річчя Голодомору Борис Матющенко підготував нову, доповнену редакцію книжки. 

УК: Борисе Олександровичу, що саме спонукало вас до написання «Жорен»?

— Як і мільйони людей в Україні, мене і мою родину зачепили голодомори. Але підштовхнуло взятися за книжку… святкування 70-річчя Дніпропетровської області 2002-го. У місцевій пресі тоді з’явилося багато публікацій на захист колишнього першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Менделя Хатаєвича, який був одним із винищувачів українського селянства. Це мене обурило. І я звернувся у міський філіал Державного архіву, перечитав підшивки обласної газети «Зоря» за 1932–1933 роки. Крім того, опрацював стоси документів, що стосуються ситуації на Дніпропетровщині у той період. Назбирав свідчення людей про голодні часи, коли у 1993–2008 роках разом із друзями-краєзнавцями їздили в експедиції по Україні. Збирали матеріал для іншої книжки — «Забутою Україною», але я цікавився й історією голодоморів.

УК: У книжці ви наводите і власні спогади.

— Я ріс на Чернігівщині, у глухому лісовому хуторі Купченки. У воєнні й повоєнні 1940-ві бідували страшенно! Малими дітьми одного разу ми, як горобці, сиділи біля колгоспної контори й чекали, коли привезуть обіцяну соняшникову макуху. Вона здавалася нам найсмачнішим делікатесом. До пізньої ночі чекали, але так і не дочекалися. Дядьки спробували втішити малечу і згадали, що пережили голод ще страшніший. Я почав розпитувати, але дорослі від розмови ухилилися (за такі спогади могли і строк дати). Та я запам’ятав, що у 1930-ті роки був голод.

Коли наш хутір почали заганяти у колгосп, мої дід Сіліверст та бабуся Феодосія Купченки, тікаючи від розкуркулювання, приїхали у Дніпропетровськ до своїх синів Степана та Михайла. Ті після служби у Червоній армії залишилися у місті й стали робітниками. Дід пішов працювати на вагоноремонтний завод (ВРЗ), там видавали продуктові пайки. Улаштувалася на ВРЗ прибиральницею і моя матуся Параска. Дорогою на роботу та зі зміни вона тоді надивилася жахіть і згадувала пізніше (читає з книжки. — Авт.): «Попід муром обабіч стежки лежали покотом просто на сирій землі опухлі селяни. І просили не хліба, а солі. Візьмеш з дому, сипнеш у долоню, то нарве свіжої травички довкола себе, скільки рукою дістане, вмокає у жменю і їсть. Та тут же, бувало, на твоїх очах і помирає в страшних корчах».

Батько мого друга Михайло Литвиненко розповідав мені, як навесні 1933 року командування Чорноморського флоту нагородило його 10-денною відпусткою додому. У село Чаплинка Петриківського району він добирався пішки степами. Ось що побачив за 2 дні дороги (читає уривок із книжки. — Авт.): «Обабіч степових шляхів лежали роздуті трупи селян, які шукали порятунку, а знаходили смерть у степу просто неба. Моторошні жахіття траплялися морякові й у селах. Хати, куди він заходив, щоб переночувати чи попросити води, стояли пустками з мерцями або й зі ще напівживими істотами, які благали в нього що-небудь поїсти».

УК: Ваша книжка про три голодомори. Нині здебільшого згадують про 1933-й. Тоді голод був наймасштабнішим?

— У 1920-ті роки голод теж був жорстокий, від нього загинуло від 5 до 7 мільйонів людей. Радянська влада тоді статистики не приховувала. Ще совісніші були, чи що… Збереглося чимало документальних офіційних свідчень: «Крестьяне заколачивают свои хаты и разбредаются по разным направлениям, имеются сведения о... голодной смерти... и заболеваниях на почве голода... В Бердянске... сильная детская смертность... голодные осаждают горисполком... привозят детей и бросают во дворе больницы», — доповідали компартійці у грудні 1921 року із Запоріжжя. Або ось: «Край вымирает... дичает, пустеет, большая часть населения обречена на голодную смерть... не выдерживают нервы писать-переписывать эти ужасы», — вторили з Катеринославщини і Донеччини. Туди, у виморені штучним голодом українські села, незабаром почали організовано привозити переселенців із вічно голодної Росії.

Організовували цей голод під прикриттям допомоги голодуючим Поволжя. Допомога була потрібна, але ж не ціною життя обібраних українців. Найдужче голодували саме хлібородні південні й східні степові області України, де лютували продзагони: Одещина, Катеринославщина, Полтавщина, Донеччина, Луганщина, Харківщина й решта. На Україну ще 1919-го наклали набагато більші «норми» реквізиції продовольства, ніж на внутрішні губернії Росії. Таке здирництво не могло обійтися без рішучого спротиву селянства. Розпорошені по Україні повстанські загони об’єдналися в чималі селянські армії під орудою Симона Петлюри, Нестора Махна, Григор’єва, Зеленого та інших.

На територіях, де жили українці, влаштовували голодомори, бо селяни різко виступали проти комунізації. Отже, у 1920-ті роки, як і в 1930-ті, метою навмисних голодоморів було придушення українського селянства, повстанського руху в Україні й прагнення втримати більшовицьку владу.

УК: А 1946–1947-го голод був спричинений наслідками війни?

— На думку науковців, повоєнний голодомор — один із найтаємничіших злочинів радянської влади. Так, і воєнна розруха, і посуха далися взнаки. Та врожаю тоді вистачило б, щоб не виморювати людей. Але з СРСР багато зерна вивозили за кордон. Московське керівництво вирішило будь-що продемонструвати достаток і щедрість силоміць прилученим до «соціалістичного табору» країнам. А українців залишили пухнути й помирати від голоду в той час, коли у «закрома Родіни» засипали близько 10 мільйонів тонн хліба! За приблизними підрахунками, у 1946–1947 роках від голоду в Україні померло до 2,8 мільйона людей! Третина з них — 900 тисяч — осиротілі діти й підлітки. Зафіксовано 130 випадків людоїдства. Такий голод не спіткав західних областей України, де населення майже до 1950-х років захищала від тотальних конфіскацій УПА.

УК: Багато уваги у книжці ви надаєте фігурі Менделя Хатаєвича, якого, до речі, старанне виконання плану хлібозаготівель не врятувало. У 1935 році його нагородили орденом Леніна, а 1937-го розстріляли як ворога народу. Показова доля.

— Хатаєвич був ревним організатором Голодомору в Україні, зокрема, ще у 1920-ті на Одещині. А на Дніпропетровщині, за оцінкою англійського дослідника Роберта Конквеста, Мендель Хатаєвич залишив по собі чи не найвищу в Україні кількість жертв. На Дніпропетровщину його відрядили для прискорення темпів хлібозаготівлі. 1932-го його обрали другим секретарем компартії України. У надрукованому в пресі виступі перед партактивом республіки він спонукав до рішучості: «Перелом повинен статися найближчими днями... за найближчу 5-денку треба заготовити 14 млн пудів». Це в 4 рази більше, ніж спромоглася зібрати вся Україна за півтора місяця після початку «хлібо?здачі»!

Наприкінці 2008 року розслідування Голодомору-33 почало Головне слідче управління СБУ. А згодом було порушено кримінальну справу проти генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), голови Ради народних комісарів СРСР В'ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича і Павла Постишева, першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, голови Ради народних комісарів УРСР Уласа Чубаря, другого секретаря ЦК КП(б)У і першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Менделя Хатаєвича. За документально підтвердженими ознаками скоєного злочину їх було звинувачено у геноциді — навмисному знищенні мільйонів українців.

УК: А Григорій Петровський? Його теж називають організатором Голодомору.

— І небезпідставно! Документів і свідчень вдосталь. Після жовтневого перевороту він став першим очільником щойно створеного комісаріату внутрішніх справ, мав прямий стосунок до влаштування кривавого терору і голодоморів.

УК: Та Дніпропетровськ і досі названо його ім’ям…

— Живу в Дніпропетровську на вулиці імені Косіора. Розповідаю сусідам, хто це такий, а вони наче й не хочуть знати нічого, бездумно підписують звернення комуністів до міськради проти перейменування вулиці.

Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Борис МАТЮЩЕНКО. Народився 19 травня 1937 року в Києві. Працював слюсарем-складальником на заводі «Південмаш». Закінчив Дніпропетровський держуніверситет.

Працював учителем у Червоноіванівській школі-інтернаті Криничанського району на Дніпропетровщині. З 1968 р. працював журналістом у місцевих та столичних газетах. Автор книжок «У жорнах голодоморів. Хроніки», «Остюки», співавтор — «Забутою Україною». Має дочку та сина, трьох онуків і правнука.

Із власних спогадів автора книжки «У жорнах…» про голод 1940-х:

«Кінець зими й ранню весну наша сім'я пережила на горосі, зо півтора-два пуди якого батько привіз із Західної України «від бандерівців», куди їздив разом з іншими хутірськими дядьками. А потім почався голод. Довелося їсти все підряд: торішні жолуді, ліщинові й березові бруньки, щавель, молодий хміль, яглицю, клейкі листочки щойно розпущених лип, цвіт конюшини й акації. Ми вдома зварили навіть стару дерев’яну ковганку, в якій мати довго товкла сало на засмажку. Батько поколов, бо ціла не влазила у чавун, а мати виварила у кип’ятку для юшки. Улітку вранці мати посилала нас із меншим братом у розташований неподалік сосновий бір за щавлем, сироїжками, підберезниками, красноголовцями і маслюками, а надвечір, якщо назбираємо, варила смачну юшку. Ліс підгодовував. Та ми щодня з ранку й до ночі думали тільки про їжу. Дехто з ровесників уже починав пухнути, і третьокласник Василь Мусієнко показував нам у школі свої вже зеленкуваті й блискучі ноги».