Історики в один голос твердять, що у час голодного мору, коли людина ламалася фізично і морально, доводилася обставинами до останньої межі існування, а іноді й втрачала людську подобу, залишалися мужні й благородні, хто не злякався випробувань і простягав руку допомоги іншим. Долі людей, про яких згадують ті, хто вижив, доводять, що героїзм можливий завжди. Без пам’яті про них правда про злочин проти українського народу буде неповною.
«Люди вижили завдяки голові колгоспу»
Свідчення Марії Павлівни Сердешної
(1920 р. н., с. Петровосолониха Миколаївського району Миколаївської області)
«У 1932 році на Україні був голод. Не оминуло це лихо і наше село. Головою колгоспу тоді був Василь Харитонович Кабанюк. Саме завдяки йому люди вижили. Щоб урятувати людей від голоду, він приховав зерно у надійному сховищі. Налаштував кухню, а куховаркою взяв Марфу Курило. З передробленої пшениці та кукурудзи вона варила кашу — «шліхту». Гарячу «шліхту» розливали у форми, давали їй охолонути. Потім різали на шматки і роздавали всім сім’ям.
Чутка про годування рознеслася дуже швидко по сусідніх селах. Тому до нас у село почали приходити голодні люди, деякі помирали просто біля кухні, а деяких вдавалося врятувати».
«З Феодорою попрощалися всі врятовані нею діти»
Свідчення Надії Кирилівни Янчевої
(1926 р. н., с. Петрівка Приморського району Запорізької області)
«Страшний голод був. У голові весь час тільки одна думка: щось знайти їстівне. З’їси щось, а через деякий час знов хочеться, наче нічого не їв.
А ми вижили завдяки тітці Феодорі (Феодора Іванівна Тафрова, по-вуличному Вартакова). Мама злягла і почала пухнути. Піднятися сама з ліжка вже не могла, підводилася лише по мотузці, зав’язаній на ліжко. А ми, діти, голодні, їсти дуже хочемо. Почали ходити до чужих людей, до родичів і просити хоч якоїсь їжі. А в людей у самих нічого нема. Родичі теж голодували. Ось одного разу йдемо з братиком і плачемо. Обходимо вулицю Одинадцяту, ту, що за селом. Коли виходить із двору жінка та й питає нас: «Чому, діти, плачете?» — «Голодні ми, тітко Феодоро, їсти хочемо, а нічого нема. Мамка опухла», — у відповідь ми їй. Вона нас завела до себе, дала нам хлібця трохи, молочка, якесь зерно і сказала: «Приходьте до мене, коли дуже-дуже буде тяжко». То ми до неї й бігали. Гарна була тітка, завжди усміхалася, голівки нам гладила.
Мама казала нам, що в неї своїх дітей не було. Вона не тільки нас годувала, до неї бігали ще й інші діти. Працювала вона разом із чоловіком у колгоспі. Люди казали, що вона сама голодує, але дітям завжди щось давала. Завдяки тітці Феодорі ми і матір підняли. Так разом і вижили.
Врятувала вона не одне життя, а сама вмерла. Коли селом чутка пройшла, що тітка Феодора померла, то до неї прийшли прощатися всі діти, яких вона рятувала. Низький уклін їй!»
«Ми його оладки щовечора чекали»
Свідчення Михайла Григоровича Дзюбенка
(1922 р. н., с. Радивонівка Великобагачанського району Полтавської області)
«У пам’яті односельців і в моїй досі живе випадок, коли одного чоловіка поховальна бригада вкинула в яму, а він опритомнів і почав вилазити з неї. Павло Гордійович Клименко дав йому молока й хліба, забрав додому і підгодував. Як він трохи одужав, то пішов додому в село Балаклію, а, може, в Остап’є, він десь із тих країв. Але те точно знаю, бо він щороку на свята приїжджав у гості з дружиною і подарунками.
Нашій сім’ї дуже допоміг вижити Адам Гордійович Клименко. Він нам приносив молоко, бо дружив із батьком. А коли у нас розтелилася корова, ми носили їм. Так і вижили наші сім’ї. Люди були різні: добрі і не дуже. Наш уповноважений Шкадов дітям із пазухи роздавав оладки, щоб ніхто не бачив. Ми його щовечора чекали».
«Смак тієї тюльки пам’ятаю й досі»
Свідчення Єфросинії Степанівни Резвін
(1924 р. н., с. Андріївка Бердянського району Запорізької області)
«Першим помер тато, бо він не їв зовсім. Усе казав: «Хай дітям буде». Потім за ним пішов брат. За братом — мама, згодом сестра... Осталися ми вдвох із молодшою сестрою. Нас узяв до себе зовсім чужий нам дядько Степан Кущ, не знаю, ні як по батькові, ні коли він родився. У нього була корова. Ось він нас молоком і врятував, а ще їздив кудись до моря і привозив тюльку, тільки чогось пам’ятаю самі лише голівки з неї. Смак того молока і тієї риби пам’ятаю і досі. І зараз мені молоко і будь-яка риба нагадують той страшний час.
Аж раптом здохла корова (не знаю, від чого). Як казав дядько Степан, добрі люди допомогли їй. А тоді й дядько Степан захворів на запалення легенів і помер. Ох і натерпілися ми із сестрою. Та якби не доброта Степана Куща — не вижили б».
«Сам не з’їсть, а мені завжди дасть!»
Свідчення Катерини Іванівни Картавої
(1922 р. н., х. Картавий (нині с. Дзеркалька) Смілівського (нині Роменського) району Сумської області)
«Одного разу ми побачили, що мама дуже квола. Лягаючи спати, ми з Варочкою запитали: «Мамо, ви не помрете?» Мама сказали: «Ні, діти». Ми полягали по різні боки від неї, обняли і заснули, а коли прокинулися, мама були вже мертві.
Сусіди поховали маму неподалік від дому, а ми залишилися самі. Переночували вдвох і вирішили йти в різні боки шукати їжу.
Я пішла спочатку по хатах свого хутора. Люди, спасибі їм, давали хто похльобки з вареної лободи, хто півкартоплини. Потім пішла в Авраменків хутір. Там теж ходила по хатах, просила, хто що дасть. Люди пускали в хату, пропонували роздягтися, полізти на піч погрітися, щось давали з’їсти. В кого жила два тижні, в кого два дні, а найдовше в Івана Калиновича Гирича. Ох і чоловік був хороший! Сам не з’їсть, а мені завжди дасть. Робили вони з тіткою (правда, забула, як її звати) в колгоспі. Так голодовку я й пережила».
«Я думала, що молока вволю ніколи не нап’юся»
Свідчення Марії Матвіївни Киківської
(1923 р. н., с. Плоске Балтського району Одеської області)
«Рік 1933-й був дуже важким. Люди в селі вмирали цілими сім’ями. Ми вижили, тому що в нас була корова. Ми її ховали в хаті, коло неї всі спали. Годувати її нам допомагали і сусіди, які ще могли трохи ходити, носили ночами бур’яни, бо іншого не було. Корова теж була худа, але молока трохи давала.
Мені було 10 років, але я дуже добре пам’ятаю, як під тином вишикувалися групки людей і простягали жалібно худющі тремтячі руки з кружками і просили: «Тьотю Параско, дайте трохи молока — хоч губи помочити». І моя мама Параска Дзюбич ділилася ним, як могла.
Скільки живу на світі, не можу забути, як вони тремтячими руками хапали ті кружки, майже порожні, прикладали до рота і розходилися, низько опустивши голови та похитуючись від недоїдання та знесилення.
А нам, своїм дітям (нас було п’ятеро) мати говорила: «Батькові нічого не кажіть про це». Батько в нас був дуже суворий і ходив на якусь роботу, а ввечері приходив дуже стомлений, сердитий, мабуть, від недоїдання, приносив якийсь шматочок і ділив між усіма нами. І ще мати говорила: «Я вам ввечері дам молочка вволю, а зараз потерпіть». А ввечері знову повторювалося те саме. Я думала, що того молока ніколи вволю не нап’юся.
А ще я пам’ятаю, як моя мати наливала нам юшки, де варився буряк, ставила туди кілька кусочків буряка і просила віднести до тьоті Степаниди, що жили через дорогу, погодувати там маленьких дітей — хлопчика і дівчинку, а ще просила насмикати з їхньої хати сніпків і напалити їм. Тьотя Степанида і дядько вже лежали пухлі з голоду і не могли ходити. Їхні дітки вижили, а коли батьки померли, приїхали якісь чоловіки і забрали дітей. Яка їхня подальша доля, хто їх забрав, чи, може, вони ще десь є живі, — не знаю».
«Щороку відвідую могили батюшки і його родини»
Свідчення Леоніди Фомівни Ліповської
(1928 р. н., с. Борсуки Балтського району Одеської області)
«Забрали у нас усе. Не було що їсти. Була одна корова, і ту забрали. Їли цвіт акації, какіш. Багато людей ховали в одну яму. В селі жив батюшка Микита Морозовський з матушкою Палагною і дочкою Ларисою. Все, що давали на церкву, він роздавав людям, які голодували. Самі вони померли від голоду. Страшна смерть. Щороку навідуюсь на їхні могили».
ПЕРШОДЖЕРЕЛА
«Людяність у нелюдяний час»
Презентація унікальної книжки з такою назвою, в якій зібрано дані та численні свідчення очевидців про доброчинців у час Голодомору, відбулася у Львові під час ХХ Форуму видавців. Проект втілено Громадським комітетом із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років, а упорядниками видання стали історики Володимир Тиліщак та Вікторія Яременко. У книжці зібрано інформацію про понад 140 осіб, прізвища та імена яких встановлено на основі документальних даних та усних свідчень. «Це були різні люди: і голови колгоспів, сільрад, і звичайні матері. Всі вони сприймали чужий біль і горе як власні і, відриваючи останні крихти від себе, ділилися з іншими, рятуючи їх від голодної смерті», — розповідає один з упорядників книжки історик Володимир Тиліщак.
Роботу над цим проектом було розпочато ще 2009 року Українським інститутом національної пам’яті. Тоді на адресу інституту надійшло багато листів зі спогадами врятованих про своїх рятівників і очевидців доброчинності. Самі ці матеріали і склали основу збірника. Невигадані історії проймають до глибини душі й увічнюють людяні вчинки.
Повний список рятівників людей від Голодомору в Україні можна подивитися у Вікіпедії.
Ми в Google+