Світле і чисте, як янгол, хлоп’я, з блакитними, як небесна синь, очима ревно молилося перед іконостасом давніх ікон у старенькій дерев’яній церковці у Прилбичах. У цю мить для нього не існувало нічого — лише величезне бажання пізнати Всевишнього. Мабуть, саме в такі хвилини наодинці з Господом Роман Марія Александр Шептицький, третій син у подружжя, яке об’єднало два відомі в Галичині давні графські роди — український Шептицьких та польський Фредрів, відчув своє покликання служити Богові. А за кілька десятиліть він стане найвизначнішим настоятелем Української греко-католицької церкви, духовним Батьком, Учителем, Рятівником для знедолених і покривджених митрополитом Андреєм Шептицьким. Він не ховався за храмовими мурами, не шукав притулку в папській столиці, а був у роки лихоліття зі своїм народом. Не давав йому зневіритися, впасти у відчай.

Народився Петро Тимофійович 12 липня в с. Заброди на Харківщині. Життєві випробування навчили юного Петра любити рідну землю, наділили його працездатністю, почуттям відповідальності та громадянського обов’язку. І в цьому не останню роль відіграв комсомол. Уже в 1939-му він був секретарем Сумського, а з вересня — першим секретарем Станіславського (Івано-Франківського) обкомів ЛКСМУ. Саме тоді він почав довіряти свої думки друкованому слову, що згодом набуло форми безперервної дослідницької роботи: статті, фундаментальні праці. Їх понад 600.

Шлях у військову журналістику автора «Урядового кур’єра» Аркадія Радківського не був простим. Він закінчив Дніпропетровське вище зенітно-ракетне командне училище ППО і став офіцером військ ППО, здобувши цивільну спеціальність інженера з експлуатації радіоелектронних засобів. Обіймав офіцерські посади. Однак військову частину, в якій проходив службу, скоротили, і йому запропонували вступити до Київського гуманітарного інституту.

Волинянин Павло Чайка вже 8 років служить у Миколаєві. Призваний на строкову службу в десантні війська, згодом перейшов на контракт. Два роки — у «Беркуті», потім знову повернувся до 79-ї аеромобільної. З дитинства мріяв бути військовим, тому й закінчив військовий ліцей. Коли вже став справжнім армійцем, навіть не ображався на закиди знайомих: «Навіщо тобі армія? Ані грошей, ні слави». Відповідав: нормальна робота, і я її виконуватиму. Мабуть, тому й досі щиро дивується, чому таку «скромну» працю держава відзначила високими нагородами. 

Антон Білик… Аграрій-легенда Тернопільщини, якщо не всієї України. Бог наділив його справжнім хліборобським талантом, господарською кмітливістю. Майже шістдесят років він трудиться в сільському господарстві, з них — понад сорок років очолює приватно-орендне підприємство «Іванівське», що в Теребовлянському районі. Тут, незважаючи на різні політичні та економічні негаразди-перипетії, в усі часи завжди домагалися й домагаються добрих результатів праці. Нинішня весна для Антона Івановича — ювілейна. Своє 80-річчя він зустрів, звісно ж, у робочих клопотах, у рідному колективі.  

Поетичний доробок Вадима Крищенка — майже півсотні книжок, на його слова створено стільки пісень, що це число небавом сягне помітки тисяча. З таким вагомим багажем дістався свого 80-річчя один з найвидатніших наших піснетворців.
Із чого почалося Вадимове захоплення поезією, звідки? Син учителів історії з Житомира, він був усякчас зігрітий їхньою ласкою й рідним словом.

Мистецтвознавці й звичайні шанувальники малярства й графіки впродовж багатьох років були змушені мовчати про те, що серед українців за кордоном є геніальні творці. Серед них — наш земляк художник-графік Яків Гніздовський, який народився на Тернопільщині, але значну частину життя прожив на чужині. Завдяки унікальним роботам митець досягнув світового визнання. 

Здається, він один-єдиний з усіх відомих дисидентів не став головою чи ідеологом котроїсь партії, не пішов у народні депутати і взагалі знехтував кар’єрою політичного діяча. Він лишився просто ЄВГЕНОМ СВЕРСТЮКОМ. Тим, чиє ім’я незмінно більше й авторитетніше за всі можливі посади і звання. Мовлячи по-сучасному, це ім’я — голосний бренд. Добре розуміючи вагу його світлого імені, не одна політична сила закликала Сверстюка приєднатися. З усього зрозуміло, що це в нього давно осмислена позиція, свідомий вибір, за яким стоїть те, що називається життєвою філософією. 

Бо в  цьому першому зібранні творів Тадея Рильського постає особистість людини, на яку мають рівнятися сучасні державні керівники у справжньому служінні народові. 

Серед тих, хто закладав підвалини незалежної України, — яскраві особистості, про яких через різні обставини призабули. А їхній внесок в утвердження нашої молодої держави також вагомий. Саме такий, на думку полтавців, їхній земляк, державний та громадський діяч, учений-історик, шевченкознавець Василь Костенко (1912—2001), якого, як стверджує директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки член-кореспондент НААН України Віктор Вергунов, незабутній Олександр Довженко любив більш за всіх людей в Україні. Про це він прочитав у щоденнику метра.