Антон Білик… Аграрій-легенда Тернопільщини, якщо не всієї України. Бог наділив його справжнім хліборобським талантом, господарською кмітливістю. Майже шістдесят років він трудиться в сільському господарстві, з них — понад сорок років очолює приватно-орендне підприємство «Іванівське», що в Теребовлянському районі. Тут, незважаючи на різні політичні та економічні негаразди-перипетії, в усі часи завжди домагалися й домагаються добрих результатів праці. Нинішня весна для Антона Івановича — ювілейна. Своє 80-річчя він зустрів, звісно ж, у робочих клопотах, у рідному колективі.  

Поетичний доробок Вадима Крищенка — майже півсотні книжок, на його слова створено стільки пісень, що це число небавом сягне помітки тисяча. З таким вагомим багажем дістався свого 80-річчя один з найвидатніших наших піснетворців.
Із чого почалося Вадимове захоплення поезією, звідки? Син учителів історії з Житомира, він був усякчас зігрітий їхньою ласкою й рідним словом.

Мистецтвознавці й звичайні шанувальники малярства й графіки впродовж багатьох років були змушені мовчати про те, що серед українців за кордоном є геніальні творці. Серед них — наш земляк художник-графік Яків Гніздовський, який народився на Тернопільщині, але значну частину життя прожив на чужині. Завдяки унікальним роботам митець досягнув світового визнання. 

Здається, він один-єдиний з усіх відомих дисидентів не став головою чи ідеологом котроїсь партії, не пішов у народні депутати і взагалі знехтував кар’єрою політичного діяча. Він лишився просто ЄВГЕНОМ СВЕРСТЮКОМ. Тим, чиє ім’я незмінно більше й авторитетніше за всі можливі посади і звання. Мовлячи по-сучасному, це ім’я — голосний бренд. Добре розуміючи вагу його світлого імені, не одна політична сила закликала Сверстюка приєднатися. З усього зрозуміло, що це в нього давно осмислена позиція, свідомий вибір, за яким стоїть те, що називається життєвою філософією. 

Бо в  цьому першому зібранні творів Тадея Рильського постає особистість людини, на яку мають рівнятися сучасні державні керівники у справжньому служінні народові. 

Серед тих, хто закладав підвалини незалежної України, — яскраві особистості, про яких через різні обставини призабули. А їхній внесок в утвердження нашої молодої держави також вагомий. Саме такий, на думку полтавців, їхній земляк, державний та громадський діяч, учений-історик, шевченкознавець Василь Костенко (1912—2001), якого, як стверджує директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки член-кореспондент НААН України Віктор Вергунов, незабутній Олександр Довженко любив більш за всіх людей в Україні. Про це він прочитав у щоденнику метра. 

Майбутній філософ і правдолюб, якого пізніше наречуть своєрідним українським оракулом, з’явився на світ 13 грудня 1928 року в селі з простою назвою Сельце, що на той час входило до Горохівського повіту Волинського воєводства Республіки Польщі. Пішов із життя 1 грудня 2014-го в одній з київських лікарень, не доживши до свого дня народження менше двох тижнів. За майже 86 років, відміряних йому Всевишнім, сталося стільки всього, що цих подій вистачило б на кілька життів, та Господь, випробовуючи дух цього чоловіка на міцність, усе це дарував йому одному. 

Україні пощастило не лише на своїх славетних дочок та синів. У її тисячолітній історії чимало гідних сторінок написано чужинцями, для яких українська земля стала другою материзною. Один із перших у цьому ряду — нащадок давнього литовського князівського роду історик, дипломат, філософ, державний діяч Ян (Іван-Степан-Мар’ян) Токаржевський-Карашевич. 

Я перестав дивитися новини. Не тому, що не цікавлюся тим, що відбувається в Україні й за кордоном. Наші інформаційні випуски більше схожі на бойові зведення. І не обов’язково вони надходять зі сходу країни. Навіть у далеких від передової фронту областях журналісти-телевізійники чомусь знімають здебільшого криваві сюжети. А хочеться бачити в новинах не лише негатив. 

У 20-х роках минулого століття не було в Україні популярнішого письменника, ніж Остап Вишня. Його називали «королем українського тиражу», бо більшим накладом тоді видавали хіба що твори Тараса Шевченка. Однак навіть всенародна слава не врятувала гумориста від тернової дороги більшості його колег-письменників, яким не була байдужою доля Вітчизни. Лише завдяки щасливому збігу обставин Павло Михайлович Губенко (так насправді звали автора популярних донині «Вишневих усмішок») вцілів у жорнах тоталітарної машини терору.