У Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки з’ясували, творчим доробком кого саме з науковців найбільше цікавляться в бібліотеках та через інтернет. Ним виявився давній друг нашої газети професор Геннадій Васильович Бондаренко. Серед більш як тисячі запитів на його праці сім — з Китаю.

Результати цього дослідження не випадкові. Голова обласного товариства крає?знавців, член правління Національної спілки краєзнавців України, професор кафедри археології та спеціальних історичних дисциплін найпрестижнішого волинського вишу — постать серед істориків та краєзнавців поліського регіону не лише добре знана, а й мало не легендарна. Славу професорові забезпечили не лише десятки книжок, методичних посібників, сотні публікацій у ЗМІ та спеціалізованих історичних виданнях, а й безпрецедентна організаційна робота. Саме Геннадій Бондаренко чверть століття тому, ще до появи Національної спілки краєзнавців України, не лише об’єднав дослідників історії рідного краю, а й зумів спрямувати сотні людей різних професій, поглядів, уподобань на конче потрібну Українській державі справу — відновлення правдивої історії нашого народу. 

Ми завжди відзначаємо ювілейні дати відомих діячів культури і науки. Люди живуть не хлібом єдиним і пам’ятають проводирів духовності. Але основа духовного й матеріального життя — економіка. У різні періоди української історії було багато державних і громадських діячів, які присвятили себе розбудові України. У постанові Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2015 році» не знайшов чомусь свого місця один з них — Олександр Павлович Ляшко. Мені пощастило працювати в урядовому апараті, коли він очолював Раду міністрів УРСР, й у зв’язку із 100-річчям від дня народження хочу розповісти про нього як керівника і людину.  

У нашому житті випадкові зустрічі відіграють досить помітну роль. І добре, коли вони несуть в собі духовне й інтелектуальне збагачення, дають новий поштовх професійному зростанню чи відкривають очі на речі, про які раніше й не замислювався. Саме такою вважаю й випадкове знайомство з Олександром Косяковим – головним ортопедом–травматологом департаменту охорони здоров’я Київської міської держадміністрації. Він заслужений лікар України, кандидат медичних наук, керівник міського ортопедичного центру ендопротезування, хірургії і реабілітації, який функціонує у столичній клінічній лікарні № 12. 

У грудні виповнюється рік перебування на посаді голови Полтавської ОДА Валерія Головка. Незважаючи на непросту економічну і політичну ситуацію у країні, його команда вже багато зробила за цей період, щоб Полтавщина мала позитивний імідж і перспективу. Зокрема їй вдалося знайти спільну мову із громадськістю, істотно зменшити заборгованість із виплати заробітних плат на підприємствах, реалізувати унікальні напрацювання у соціальній сфері. В її активі є й інші досягнення, що також ефективно працюють на благо полтавців і України. Так, область активно реформується, зміцнює обороноздатність країни. Це й стало приводом для зустрічі кореспондента «УК» з Валерієм ГОЛОВКОМ. 

 У полтавця Леоніда Вернигори рідкісний дар — зачаровувати людей із першої зустрічі. Ця незбагненна енергетика віддзеркалюється у його літературних творах. Хоч скільки їх читай, із часом обов’язково захочеться перечитати. Особливо це стосується віршів. Його чудові поезії надихнули на написання пісень Олександра Білаша, Олексу Чухрая, Остапа Гавриша, Юрія Рожкова, Миколу Збарацького, Олеся Коляду. Ці пісні увійшли у репертуари незабутньої Раїси Кириченко, народних артистів України Олександра Василенка, Олега Марцинківського, Віктора Шпортька, Леоніда Сандуленка, Фемія Мустафаєва, гуртів «Краяни», «Калина». А його вірш «Гімн Полтаві» став славнем цього міста.

Сьогодні класик української пісні Леонід Вернигора відзначає дві дати: своє 76-річчя і 50-річчя з початку публікації його літературних творів. Принагідно він відповів на запитання кореспондента «УК».

Цю дату годі шукати в календарях чи якихось історичних документах. Але для відомого українського поета і Шевченківського лауреата Дмитра Кременя з Миколаєва вона знакова і особлива. Рівно чотири десятиріччя тому він залишив рідний закарпатський край, щоб стати жителем степової Миколаївщини, а згодом — міста кораблебудівників. Відтоді в читачів його ім’я і творчість викликають  подвійну географічну асоціацію, хоч твори в мистецькому плані такі само талановито-міцні, як і  його прізвище. Сьогодні гість «УК» — поет, перекладач, публіцист Дмитро КРЕМІНЬ. 

Євген Колодійчук був одним із небагатьох на нашому курсі, хто не похвалявся наполеонівськими літературними замірами. Тоді як більшість із нас розповідали, що вже творять романи, поеми, драми, кіносценарії, — чи не кожен був уже за п’ять хвилин до безсмертя за життя. Щоправда, минули десятиріччя, а архігеніальні творіння так і не явилися на очі читача.

Полтавця Леоніда Вернигору українці, особливо старші люди, добре знають. Він був відомим господарником, впливовим партпрацівником, профспілковим лідером всесоюзного рівня. Двічі його обирали народним депутатом України. Це талановитий публіцист і письменник, один з його чудових віршів про красуню Полтаву — тепер гімн міста.

Ця його любов до Полтави і всього полтавського, помножена на величезний життєвий досвід, дає змогу йому майже 33 роки очолювати облпрофраду, опікуватися на цій посаді інтересами полтавських трудівників. Щоб стільки часу штовхати такого важкого плуга, найсвітлішого почуття замало. Тут потрібно мати ще й певні чесноти. І вони у нього є. А найголовнішою завжди було і залишається притаманне йому з народження гостре несприйняття соціальної несправедливості в усіх її виявах. Про це й розмовляємо з Леонідом ВЕРНИГОРОЮ. 

Львів таки дочекався його повернення до рідного міста. Він повернувся у бронзі через 83 роки — статечний і вдумливий духовний лідер українців, один з найавторитетніших в Україні та світі глава Української греко-католицької церкви, який понад 44 роки перебував на Святоюрському престолі. Андрей Шептицький, здається, ніколи не покидав свого краю: Галичина завжди була під його благословенням. У найскладніші, найдраматичніші часи його ім’я ще за життя, а відтак і по смерті світлу пам’ять намагалися очорнити, облити брудом, таврувати тавром зрадника, применшити його роль в історичній долі народу. Але життя ствердило: такі величні титанічні постаті не знівелювати!

Світле і чисте, як янгол, хлоп’я, з блакитними, як небесна синь, очима ревно молилося перед іконостасом давніх ікон у старенькій дерев’яній церковці у Прилбичах. У цю мить для нього не існувало нічого — лише величезне бажання пізнати Всевишнього. Мабуть, саме в такі хвилини наодинці з Господом Роман Марія Александр Шептицький, третій син у подружжя, яке об’єднало два відомі в Галичині давні графські роди — український Шептицьких та польський Фредрів, відчув своє покликання служити Богові. А за кілька десятиліть він стане найвизначнішим настоятелем Української греко-католицької церкви, духовним Батьком, Учителем, Рятівником для знедолених і покривджених митрополитом Андреєм Шептицьким. Він не ховався за храмовими мурами, не шукав притулку в папській столиці, а був у роки лихоліття зі своїм народом. Не давав йому зневіритися, впасти у відчай.