Ми завжди відзначаємо ювілейні дати відомих діячів культури і науки. Люди живуть не хлібом єдиним і пам’ятають проводирів духовності. Але основа духовного й матеріального життя — економіка. У різні періоди української історії було багато державних і громадських діячів, які присвятили себе розбудові України. У постанові Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2015 році» не знайшов чомусь свого місця один з них — Олександр Павлович Ляшко. Мені пощастило працювати в урядовому апараті, коли він очолював Раду міністрів УРСР, й у зв’язку із 100-річчям від дня народження хочу розповісти про нього як керівника і людину. 

Навчання, перерване війною

Олександр Ляшко народився 30 грудня 1915 р. на станції Родакове (Луганщина) у багатодітній сім’ї робітника-залізничника. Навчався у школі та автодорожньому технікумі, з 1935 року працював за фахом. Проте йому не давала спокою думка про вищу освіту. Згадував, що за дев’ять днів склав шість екзаменів і вступив у Донецький індустріальний інститут. На початку війни 1941 року із 5-го курсу, полишивши навчання і дружину-студентку, пішов добровільно на фронт. Там у 1942-му став членом ВКП(б). Бідність і голод, що перетерпів юний Сашко, суворий іспит війною, яка, до того ж, жорстким котком пройшла по його близьких, навчили витримки, розсудливості, наполегливості у переборюванні життєвих труднощів.

Олександр Павлович завжди був вдячний Ново-Краматорському машинобудівному заводу, де з 1945 року розпочав трудовий шлях інженером, а став заступником директора. Без відриву від роботи закінчив у 1947 році навчання в інституті, отримавши спеціальність «інженер металург-механік».

Загальне піднесення після Перемоги змушувало зануритися в роботу, здолати всі труднощі, щоб швидше  відбудувати завод і поліпшити життя людей. Інженерну та виробничу діяльність вважав покликанням, і казали, що у нього «все виходить правильно і грунтовно».

О. П. Ляшко (справа) серед металургів «Азовсталі». Маріуполь, 1975 р. Фото з архіву автора

На щаблях влади

Але вийшло інакше: його призначили парторгом ЦК ВКП(б) на заводі, згодом — керівником Краматорського міськкому партії, а з 1954 року — секретарем Донецького обкому. Він уже був відомим у республіці керівником, який добре знає господарство міст і сіл, турботи і потреби населення. Зарікся  завжди відходити від адміністрування, але був жорстким у питаннях виконання обов’язків, принципово не сприймав парадності, зловживання службовим становищем, порушення законів і норм моралі.

Якось перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, перебуваючи в регіоні й маючи намір особисто атестувати нового керівника Донеччини,  у вагоні потяга влаштував йому екзамен. «Як з’ясувалося пізніше, — писав  О. Ляшко, — враження у нього про мене склалося на мою користь».

1963 року Олександр Павлович піднявся на наступний службовий щабель: секретар, другий секретар ЦК КПУ, 1969-го — голова президії Верховної Ради УРСР.

На чолі уряду

Голова Ради міністрів УРСР О .П. Ляшко. Фото з архіву автора Найповніше розкрився його талант керівника і державного діяча на посаді голови Ради міністрів УРСР (1972—1987). Тоді уряду доводилося докладати багато зусиль, щоб утримати сталий соціально-економічний розвиток. Дуже непросто, часом суперечливо складалися відносини між центром і республікою, керівництво якої завжди намагалося захищати інтереси України під час виконання вольових союзних рішень. Голова українського уряду прагнув зберегти самостійну позицію, висловити власну думку, добиватися раціонального для України рішення із принципових питань. Серед них — розміщення продуктивних сил, зокрема атомних станцій, встановлення реальних планів розвитку економіки, забезпечення їх фінансуванням і ресурсами, а також планів постачання продукції до загальносоюзного фонду. О. Ляшкові вдавалося багато з них вирішувати за підтримки голови РМ СРСР О. Косигіна, який шанував його і часто не міг встояти перед його аргументами і компетентністю.

Олександр Павлович добре розумів роль апарату в забезпеченні діяльності уряду й тому взяв на себе опіку над ним. Хто працював тоді в управлінні справами РМ УРСР, мав змогу відчути вплив його особистості. Вимогливо, але з повагою ставився до підлеглих, надавав великого значення їх вихованню. Його стиль роботи, перевірений роками, виправдовувала висока виконавча дисципліна членів уряду і апарату.

Мені довелося бувати на нарадах з питань галузей промисловості, які проводив голова уряду, на розслідуваннях аварій у шахтах, коли він очолював урядову комісію, під час розгляду на Чорнобильській АЕС виконання заходів з ліквідації наслідків аварії. І всюди він терпляче з’ясовував складні обставини; не нагнітаючи обстановку, вказував на вади; робив акцент на те, що найважливішою справою повинно бути разом з обов’язковим вчасним виконанням завдань постійне піклування про людей.

Запам’яталися його новорічні зустрічі з урядовим апаратом, до яких запрошували всіх, — від керівництва уряду до фахівців і технічних службовців. Він спілкувався з нами, підбивав підсумки, ставив завдання, вітав і дякував за службу.

О. Ляшко був людиною демократичною, справедливою, доступною, культурною. Усі дивувалися його енциклопедичним знанням з різних питань — від політики, економіки, техніки до філософії й мистецтва.

Олександр Павлович завжди намагався перебувати серед людей — на заводах і будовах, у підземних виробках шахт, у наукових інститутах та на колгоспних полях. Із ними міг розмовляти професійною мовою, вважаючи таке спілкування дуже цікавим і корисним.

Міг скасувати своє рішення, якщо бачив його неефективність. Вважав за потрібне попросити вибачення в людини, до якої було виявлено несправедливість. Крізь життя він проніс ці якості незалежно від посади, яку обіймав. Тривале перебування на щаблях влади не вразило його хворобою авторитарності. Погодьтеся, що таке не кожному дано.

Серйозним випробуванням для уряду України стала Чорнобильська катастрофа. Ляшко був головною дійовою особою серед керівництва республіки, взяв на себе організацію величезної роботи з ліквідації її наслідків. І прикро згадувати, коли вже у незалежній Україні деякі войовничі популісти необ∂рунтовано його звинувачували, намагаючись ще й засудити. Ніхто з колишніх колег, які опинилися у владі, не виступив на захист. І він, уже пенсіонер, змушений був боротися за свою честь.

Під час 15-річного прем’єрства Ляшка в республіці було безперервне соціально-економічне зростання, успішно розвивалися промисловість і сільське господарство, наука і культура. Наші пенсіонери з ностальгією згадують стабільність того часу, коли забезпечували хоч не розкішне, але пристойне життя народу. І в цьому велика праця, частка душі й серця глави уряду.

Його заслуги відзначено багатьма нагородами СРСР. У музеї історії урядів України його пам’яті присвячено спеціальний стенд, серед експонатів якого — оригінал указу президії ВР СРСР про присвоєння (1985) звання Героя Соціалістичної Праці.

Пам’ять як тягар

Олександр Павлович, перебуваючи на пенсії, написав спогади — трилогію «Тягар пам’яті» у чотирьох книгах. На презентації у березні 2002 року в історичній бібліотеці у зв’язку з виходом останньої книжки «На щаблях влади» розповідав, що то стало ще однією важливою віхою в його життєвій біографії. Коли присутні оцінили це як громадянський і літературний подвиг, у відповідь жартома казав: «Немає критики: робите знижку на мій похилий вік та мою молодість як літератора».

До літератури, як і до всього іншого, що робив, поставився дуже серйозно. Праця обсягом понад три тисячі сторінок — внесок у відновлення історичної правди, розповідь про епоху розвитку України. Суспільству завжди потрібне таке подвижництво, що уособлює високу моральну силу.

Готуючи цю статтю, перечитував видання з дарчим написом автора, співпереживав, коли перед очима виникали знайомі епізоди напруженої праці 1960-1980-х років. А чого варті його спогади про фронт перед першим боєм або розділ «Навколо «Собору», коли він зумів погасити штучну ганебну критику твору Олеся Гончара. Із хвилюванням читав сторінки про переживання людини, в сім’ї якої трапилося лихо та одночасно довелося протидіяти наклепу щодо чорнобильських подій.

Привертають увагу його міркування про привабливість соціалістичної ідеї, прихильником якої він був, помилки і причини її поразки в СРСР, про невдачі в розбудові незалежної України. Підтримавши горбачовську перебудову, Ляшко вважав, що з нею запізнилися років на двадцять. Але коли щось пішло не так, як проголошували, одержали з вини перебудовників замість поступового переходу до ринкових відносин не бачений в історії розвал економіки і соціальної сфери. Автор завершив твір думкою, що основа відродження економіки і культури — напрацювання минулого.

«Наші люди, — писав Олександр Ляшко, — зможуть неупереджено оцінити той досвід, взявши з нього все краще і відкинувши непридатне, демократичним шляхом оновлять суспільство, поставивши економічну і політичну систему держави на службу людині праці».

Не можна не захоплюватися талантом, ерудицією, широтою мислення автора. Яку треба було мати силу духу, щоб 87-річному подолати таку брилу! То було останнє, чим він зміг поділитися з людьми.

«Яке велике непереборне бажання кожного з нас — побачити свій народ, нащадків, які щасливо живуть у процвітаючій Вітчизні». Цим надіям Олександра Павловича Ляшка не судилося здійснитися: відійшов у вічність 9 жовтня 2002 року. Він залишив про себе добру пам’ять, завжди був для всіх, хто його знав, взірцем у ставленні до життя, роботи, сім’ї, у любові до рідної землі. 

Вольт ДУБОВ,
публіцист, ветеран держслужби, 
для «Урядового кур’єра»