…Він ішов Хрещатиком на милицях, але принципово не сідав у візок. Так бойовий офіцер Сергій Сивий прагнув довести собі та всім, хто бачив марш миру, що українців не зігнути до землі за жодних обставин. Земляки, звісно ж, упізнали в ньому відомого рівнянина Сергія Пандрака (Сивий — псевдо. — Авт.), багаторічного голову Рівненського відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, який у бою під Хрящуватим утратив ногу.

Нарешті він у Рівному. Ми спілкуємося в офісі МЖК, де й раніше не раз зустрічалися: щоправда, за інших обставин та інформаційних приводів… Сергій, вочевидь, читає в моїх очах іще не озвучене запитання і випереджає мене:
— Мабуть, хочете запитати про те, що й усі: чого ти туди поїхав у свої 52 роки, в тебе ж усе є? Відповідаю неоригінально: а хто, як не ми?

У післямові до збірки творів великого хірурга й письменника Миколи Амосова Юрій Щербак акцентує на цьому дивному творчому гібриді: поєднання літератури й медицини. Відразу ж пригадуються імена письменників-лікарів Авіценни, Ф. Шиллера, А. Конан-Дойля, С. Моема, А. Кроніна, С. Лема, М. Булгакова, А. Швейцера і, звичайно ж, його, Юрія Щербака.
Майже півстоліття тому створено європейську асоціацію лікарів-письменників, яка на конференціях паралельно розглядає медичні й літературні проблеми. І це закономірно, бо, як нагадує Юрій Щербак, медицина й література виростають з одного гуманістичного кореня.

Яким зазвичай уявляємо будівельника? Це чоловік у спецодязі й грубому взутті із заклопотаним обличчям і мозолястими руками. Такий ночами після роботи книжок не читає, опір матеріалів не вивчає і Григорія Сковороду напам’ять не цитує. Так я думав, поки не познайомився з муляром Олексієм Пацулою. 

Говорити про Павличка завжди ризиковано. Відразу ж губишся через неодмінне відчуття невичерпності теми. Раптом ловиш себе на ганебному бажанні спорснути на щось простіше й легше. То тільки позірно така спокуслива й легка тема. Коли ще не задумався над нею, коли тільки артикулював собі добре знане й широко популярне «Дмитро Павличко», то все мовби й просто. 

Сьогодні  святкуємо 150 років від дня народження Михайла Коцюбинського — видатного українського письменника-патріота, який безмежно любив свою Україну
Особистість визначного українського письменника Михайла Коцюбинського загадкова ще й тим, що своїх шанувальників, які вирушають у мандри його життєвими і творчими шляхами, він і досі обдаровує досить несподіваними сюжетами.

Багато представників старшого та середнього поколінь з далеких шкільних уроків української літератури пам’ятають проникливі рядки про нужденну працю швачки, яка вдень і вночі працювала голкою, аби прогодувати себе і свою сім’ю. Прості й невимушені рядки вчити було легко і швидко, бо вони западали в душу, зримо поставали в дитячій уяві. І навіть через десятиліття ота швачка й досі залишається в закутку пам’яті, щоб за першої-ліпшої нагоди зринути поетичним образом і філігранністю строф. 

Хоч визначний Олександр Довженко помер у 62 роки, у його день народження можемо сказати, що він вже дожив до 120-ліття. Тому що з багатьох його здобутків у кількох мистецьких царинах час не зітер художньої цінності й суспільної значимості. З цього й почали ми розмову з найсоліднішим в Україні знавцем творчості Олександра Довженка  Сергієм Тримбачем. 

«Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї, і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї». Ці крилаті слова Великого Каменяра якнайточніше передають життєве кредо та земний шлях великого духівника українства Івана Огієнка — постаті рівня Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. А ми ще донедавна нічого про нього не знали. Жодна наша енциклопедія до 90-х років минулого століття не давала про нього бодай скупої згадки. Причина — ненависть більшовиків до Великого Українця. 

І за життя поета, й нині його прізвище годі шукати в літературно-критичних  обоймах. Хоч  його байки, гуморески, ліричні поезії, переклади тощо — понад десяток окремих книжок — успішно проходять випробування часом.

1955-го на першу збірку «Байки» в бібліотечці «Перця» тепло відгукнувся Остап Вишня: «От і маємо ми з вами в українській літературі ще одного талановитого байкаря! Велика це, товариші, радість!»

А Максим Рильський, рецензуючи колективний збірник молодих авторів і акцентуючи на байках, писав: «Якщо Павло Ключина — це той самий Павло Ключник, що надсилав мені колись ліричні вірші, то я просив би його не занехаювати й лірики». 

Не знаю, що значнішою мірою вплинуло на письменника Загребельного: його читацька чи життєва біографія. Маленьке степове село Солошине на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки й формувалася його духовна конституція.
В якомусь інтерв’ю письменник зізнається: «Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські...»