До свого століття, яке завершується саме на Водохреще, визначний український кінорежисер Тимофій Левчук не дожив тринадцять років. Та можна відчути його присутність у власній епосі, відімкнувши її, немов ключами від помешкання, які колись не боялися залишати під килимком перед порогом, своєрідними кодами. Щоб дізнатися, яким цей чоловік був бійцем на війні, фронтовими дорогами якої пройшов від найпершого дня до останнього, досить назвати дві з його 14 бойових нагород — орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу».

У січні виповнюється 100 років із дня народження Анатолія Борисовича Ганькевича. Він був директором найбільших у Європі й світі суднобудівних заводів:  Суднобудівного заводу імені  61 комунара і Чорноморського суднобудівного заводу та організатором створення повнопрофільного авіаносного військово-морського флоту СРСР.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Свій природжений хист ученого, педагога, державного,  громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував як мовознавець та літературознавець, редактор  та видавець, перекладач та поет, ректор та міністр, православний митрополит та історик Української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший  слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької  діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому.

Постать Івана Огієнка вже реабілітована історією. Але вона ще глибинно не пізнана і не поцінована в Україні. 

Творець перших космічних ракет Сергій Корольов згадував, що мрією про небо він загорівся ще в шестирічному віці під враженням побачених демонстраційних польотів авіатора Сергія Уточкіна. Вже навіть за це ім’я видатного одесита, який помер 13 січня 1916 року, заслуговує нашої вдячної пам’яті.  

У тих, хто цікавиться історією і духовним життям, селище Воздвиженськ Ямпільського району на Сумщині асоціюється насамперед з іменем Миколи Миколайовича Неплюєва. Засновник тамтешнього Трудового братства, він залишив у європейському і світовому літописах свій яскравий слід і як теоретик, і як блискучий практик, котрий поклав в основу трудового повсякдення власні ідеї й постулати. 

З діяльністю цього формування, що офіційно існувало з 1889 до 1929 року, були добре знайомі Л. Толстой і Ф. Достоєвський, О. Блок і  В. Соловйов. Його феномен свого часу вивчали науковці Франції, Німеччини, Польщі, Сербії. Через братство пройшли понад п’ять сотень вихованців, серед яких композитор Павло Сениця, історик Павло Федоренко, селекціонер Семен Черненко, живописець-графік Микола Фурсей, поет Василь Басок та десятки інших. Вони принесли заслужену славу як Сумщині, так і Україні як державі. І сьогодні феномен М. Неплюєва викликає непідробний інтерес і захоплення, адже йдеться про неперехідні цінності, які не підвладні часові.                  

Письменник Максим Горький у розмові із Данилом Заболотним заявив йому: «Дуже потрібно написати про ваше життя книжку». На жаль, цей задум залишився нереалізованим, хоч людину, тріумфальна дорога якої до вершин світового письменництва розпочалась із народних низів, вразила не лише майже аналогічна його власній долі біографія видатного епідеміолога. Адже шлях селянського сина із Чоботарки на Поділлі до посади президента Академії наук України був смертельно небезпечним у прямому значенні цього слова.  

Дивний збіг обставин: саме в такі ж самі грудневі дні народився, а через 89 років пішов на потойбічний виток життя Микола Амосов. Всесвітньо відомий український кардіохірург, Людина-енциклопедія, мислитель, кібернетик, основоположник біокібернетичних інформаційних технологій. Час плине швидко — скоро мине вже десять років, як немає з нами цієї неповторної Особистості, що майже півстоліття очолювала Київський інститут серцево-судинної хірургії, повернула життя тисячам пацієнтів. Кореспонденту «Урядового кур’єра» свого часу пощастило двічі спілкуватися з Миколою Михайловичем у тривалих бесідах, що торкалися найширшого кола питань.

Є люди, котрі роблять для розвитку й утвердження своєї культури стільки, скільки під силу, мабуть, лише науковій інституції. Вже багато років доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, людина енциклопедичних знань і дивовижної віри в свій народ, затято, часто по крихтах, вишукує відомості про забутих, маловідомих або й зовсім невідомих навіть багатьом фахівцям учених, народжених українською землею. А відтак не менш наполегливо шукає кошти для видання книжок.

В уяві більшості з нас знамениті меценати початку ХХ сторіччя — заможні люди, які частину своїх прибутків спрямовували на патріотичні починання. Певною мірою це так, але тим більша заслуга тих, хто підтримував українську справу не лише від «щедрот своїх», а розпродуючи власне майно і навіть влазячи у борги, як робив це Євген Чикаленко. Його знаменита фраза — «Любити Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені» — не данина красивому слівцю, а життєве кредо Громадянина, чия доля — і приклад для наслідування, і докір нині сущим в Україні.  

До 111-річниці з дня народження Катерини Білокур — відомої на весь світ художниці, чиїм талантом захоплювався іспанець Пабло Пікассо, й водночас простої сільської жінки, яка так і не виїхала за межі Яготинського району Київської області, — залишилося якихось кілька днів. Поціновувачі її художнього хисту знають, що полотна Катерини Василівни можна побачити не лише в Богданівці — селі, де вона народилася й провела все своє життя (там і досі збереглася хата-садиба, у якій жила художниця), а й у картинній галереї в Яготині, де зібрана чи не найбільша колекція її картин, а також у Національному музеї українського декоративного мистецтва, розташованому на території Києво-Печерської лаври, який має цілий зал, присвячений її творчості.