Багато представників старшого та середнього поколінь з далеких шкільних уроків української літератури пам’ятають проникливі рядки про нужденну працю швачки, яка вдень і вночі працювала голкою, аби прогодувати себе і свою сім’ю. Прості й невимушені рядки вчити було легко і швидко, бо вони западали в душу, зримо поставали в дитячій уяві. І навіть через десятиліття ота швачка й досі залишається в закутку пам’яті, щоб за першої-ліпшої нагоди зринути поетичним образом і філігранністю строф. 

Хоч визначний Олександр Довженко помер у 62 роки, у його день народження можемо сказати, що він вже дожив до 120-ліття. Тому що з багатьох його здобутків у кількох мистецьких царинах час не зітер художньої цінності й суспільної значимості. З цього й почали ми розмову з найсоліднішим в Україні знавцем творчості Олександра Довженка  Сергієм Тримбачем. 

«Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї, і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї». Ці крилаті слова Великого Каменяра якнайточніше передають життєве кредо та земний шлях великого духівника українства Івана Огієнка — постаті рівня Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. А ми ще донедавна нічого про нього не знали. Жодна наша енциклопедія до 90-х років минулого століття не давала про нього бодай скупої згадки. Причина — ненависть більшовиків до Великого Українця. 

І за життя поета, й нині його прізвище годі шукати в літературно-критичних  обоймах. Хоч  його байки, гуморески, ліричні поезії, переклади тощо — понад десяток окремих книжок — успішно проходять випробування часом.

1955-го на першу збірку «Байки» в бібліотечці «Перця» тепло відгукнувся Остап Вишня: «От і маємо ми з вами в українській літературі ще одного талановитого байкаря! Велика це, товариші, радість!»

А Максим Рильський, рецензуючи колективний збірник молодих авторів і акцентуючи на байках, писав: «Якщо Павло Ключина — це той самий Павло Ключник, що надсилав мені колись ліричні вірші, то я просив би його не занехаювати й лірики». 

Не знаю, що значнішою мірою вплинуло на письменника Загребельного: його читацька чи життєва біографія. Маленьке степове село Солошине на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки й формувалася його духовна конституція.
В якомусь інтерв’ю письменник зізнається: «Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські...» 

Прямуючи столичним бульваром Лесі Українки від станції метро «Печерська» або до неї, не раз відповіси на одне й те саме запитання: як пройти до госпіталю? Туди несуть щось у пакетах не лише для поранених в АТО: попутниця-студентка з рюкзаком цукерок за плечима дізналася в Інтернеті, що звідкись на території шпиталю відправляють необхідне нашим бійцям на Донбас, і вирішила, що й ласощі там не зайві. І хоч із цими перехожими зупинишся хіба на півслова, навіть після такого короткого спілкування вони здаються вже не чужими.  

Пізнього вечора повертаюсь із далекої дороги в Київ і ще з порога чую телефонний дзвінок:
— Як добре, що нарешті застала вдома, — чую бадьорий, але дещо схвильований голос дорогої мені людини. — Коли ми говорили про минуле нашого села, я не встигала всього розповісти. Приїздіть якомога швидше. Бо ж не знаю, скільки ще Бог триматиме мене на цьому світі. І може статися, що вже ніхто не розповість.

10 років тому, 10 серпня 2004 року, відійшов у вічність Веніамін Сікора. Він не дожив ні до Помаранчевої революції, ні до Революції гідності, але зробив усе, що міг, задля того, щоб вони відбулися. Щоб ствердилася Україна як держава.  

Заслужений майстер народної творчості України, доцент Дрогобицького педуніверситету Мирослава Кот відкрила світові культуру бойківської вишивки і понад півстоліття досліджує цей культурологічний пласт. Щоб розгадати, каже, все, що закодовували десятки поколінь і тисячі наших бабунь у різних життєвих ситуаціях і епохах, треба багато часу. Існує якийсь невидимий космічний інстинкт самозахисту нації. Коли занепадає його культура, народжуються люди, в долі яких записано програму її збереження. Це і творці, і носії традиції, і зберігачі її пам’яток, — сказав хтось із відомих українських митців наче саме про неї, Мирославу Петрівну Кот. 

Березнівчанин Володимир Пастушок — відомий в Україні сотник 35-ї майданівської сотні «Волинська Січ», а тепер — командир другого взводу першої роти першого гвардійського резервного батальйону Нацгвардії. 

Днями він, знаний як Пісня, приїхав у відпустку зі звільненого Слов’янська. Худорлявий, невисокий на зріст, пряме світло-русяве волосся, сині озерця очей, приємна усмішка… Аж не віриться, що це за його голову терористи готові дати 50 тисяч доларів…