Далеко не кожному хоч щось говорить прізвище Івана Фещенка-Чопівського, життя якого трагічно обірвалось у радянських ГУЛАГах. Тим часом ідеться про людину, якою заслужено належить пишатися громадянам двох  держав — України і Польщі.
Один із засновників Польського товариства гутників (металургів), член національних науково-технічних товариств Німеччини, Великобританії, США та член-кореспондент Польської академії наук — все це регалії українця Івана Фещенка-Чопівського. Завдяки його знанням і організаторському таланту в незалежній Польщі створено спеціалізований гутний (металургійний) факультет Гірничої академії у Кракові, сформовано наукову школу металознавства та, що було особливо важливо для становлення польської державності, у найкоротші строки налагоджено власне виробництво спеціальних сталей, зокрема особливо міцних для артилерійських стволів. 

Спільне засідання Громадської гуманітарної ради та Координаційної ради з питань підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т. Шевченка скидалося на своєрідне підбиття підсумків. Аналізував роботу посадовців усіх рівнів у регіонах, пов’язану з іменем Кобзаря, Президент Віктор Янукович. Критиці нікого не піддав, одначе нагадав, що збереження спадщини українського поета, художника і мислителя для нащадків є одним із найважливіших завдань нинішнього покоління українців.
«У процесі підготовки до цього ювілею ми по-новому усвідомлюємо, що доля дала Шевченкові найбільше після його смерті — невмирущу славу і вічну вдячність нащадків. Наше завдання — берегти спадщину Шевченка і передати її тим, хто прийде після нас», — наголосив Президент.

Майбутній голова уряду народився 12 жовтня 1918 року в селі Лоцманська Каменка Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). На долю багатодітної селянської сім’ї, де було четверо дітей, випало багато злигоднів. У 1919 р. помер від тифу батько, згодом пішли з життя старший брат і сестра,  сім’я з великими труднощами пережила голодоморні роки. У 1943 р. на фронті загинув ще один брат.
Поворотним випадком, який визначив професію Івана, про що сам згадував, стала у 1930 р. екскурсія школярів на будівництво Дніпрогесу, яке вразило їх своїм розмахом. Він задумав стати електриком і після закінчення семирічної школи у 1933 р. вступив до Дніпропетровського електромеханічного технікуму. Випускники цього закладу, 15 романтичних і завзятих юнаків, серед яких був і Іван Казанець, зробили патріотичний самостійний крок в своєму житті — звернулися у Міністерство важкої промисловості СРСР з проханням направити їх на великі будови країни. 

Поки ми розмовляли з Варварою Антонівною в кімнаті поряд із класом, де сиділо її тридцятеро чотирикласників, я краєм вуха прислухалася, очікуючи, коли ж почне наростати характерний гамір, що завжди виникає там, де збираються докупи хоча б кілька дітлахів. Виходячи, вона попросила: «Посидьте тихенько, до мене кореспондент з газети прийшла». Усього тільки. І цілу годину з класу — нічичирк. 
Півстоліття зі своїх сімдесяти років Варвара Антонівна працює вчителькою. Сорок п’ять — у  гімназії «Межигірській» на Подолі, створеній  1936 року. Багато вчителів у ній, а також завуч — колишні учні Варвари Антонівни. Цього року знову випускає четвертий клас. Наступного її знову просять взяти перший клас. Строгість учительки не відлякує — навпаки: охочих потрапити до її класу більше, ніж вона може взяти. «Не знаю, чи візьму, все-таки вік…» — стенає плечима Варвара Антонівна. І водночас не уявляє себе без роботи: за все життя на лікарняному була, коли оперували апендицит і коли народила доньку. «Здавалося, можна було б уже й не працювати. В мене чудова родина: донька, зять, двоє онуків. А я не можу без роботи. Здається, що тут теж мій рідний дім», — каже. Й очі — вологі.

У місті Суми цю подружню пару знають багато людей. І не лише тому, що обоє уславили себе довголітньою й плідною працею на ниві медицини, а й тому, що дружно, з любов’ю пройшли разом 68 літ, адже побралися у вересні 1945 року… Йдеться про сумських лікарів Ірину Костянтинівну Єгорову та Сумбата Тартатовича Капрельянца.
Із самого дитинства Іринці довелося переживати труднощі. Оскільки батько помер, коли їй виповнилося лише три рочки, увесь тягар виховання доньки ліг на плечі її матері — Єлизавети Євгеніївни, котра походила з дворянської родини, була людиною інтелігентною, освіченою — викладала російську мову та літературу в навчальних закладах Харкова. Про маму в Ірини Костянтинівни лише найкращі спогади.

У сумнозвісному Емсь кому указі, який, на переконання його розробників, мав остаточно вирішити «малоросійське» питання, окремим рядком вказано: «Немедленно выслать из края («Южно-Русского», на думку властей. — В.Ш.) Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов». Гідна подиву «увага» вершителів долі Російської імперії до начебто дрібного чиновника Павла Чубинського, який після повернення із заслання (до речі, без жодних доказів вини та рішення суду) займався лише статистичними дослідженнями та збором етнографічних матеріалів.

За життя він встиг зробити стільки відкриттів і досягнень, що вистачило б на кілька десятків визначних винахідників і науковців. За 38 років під його керівництвом народилося ціле сімейство Анів — 20 типів літаків і понад 80 їх модифікацій. У його конструкторського бюро не було жодної невдалої моделі, всі створені ним машини швидко запускали в серію.

 Він архітектор, художник, композитор, майстер музичних інструментів, мистецтвознавець…
Грати  класику — чи в карти?
Таким зображують космічний транспорт інопланетян. Але відколи «Літаюча тарілка» стала корпусом Інституту інформації на Либідській площі столиці України, минуло понад 40 років, і жителі Києва звикли до модерністської споруди, немов до тарілок на своїх кухнях. Вони щодня переступають поріг інституту як покупці виставки-ярмарку одягу на його першому поверсі. Але чи зводять очі вгору перед цим закладом, щоб зацікавитись: а що ж нині там, за каламутною смужкою запиленої скляної стіни, захаращеної мотлохом, яка між двох напівсфер «Літаючої тарілки»? Хто й навіщо замислив її саме такою і яка доля в неї нині — відомо небагатьом.
«Ця пам’ятка архітектури створена за проектом видатного зодчого Флоріана Ілліча Юр’єва у 70-х роках минулого століття і віднесена Віденським музеєм архітектури до видатних європейських архітектурних проектів. 

Широковідома відповідь уже студента Петербурзької медико-хірургічної академії Степана Руданського  на батькові докори, коли той вимагав від сина: «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши»: «Заказують мені мою рідну мову, але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців. Батько, може, не любить свої мови через то, що нею говорять у нас мужики, — а нібито в Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і в натури».  

Першому Президенту незалежної України Леоніду Кравчуку виповнилося 80 років. Серед численних заходів із цієї нагоди особливе місце посідає документально-книжкова виставка, організована Національною бібліотекою імені В. І. Вернадського та Державною архівною службою. Вона вшановує ювіляра, за часи президентства якого в Україні розпочалася розбудова демократичної держави, зміцнення її міжнародного авторитету, утвердження як повноправного члена світового співтовариства.

Виставка є експозиційним проектом, що поєднує комплекс унікальних архівних документів, фотоматеріалів, книжкових видань і музейних експонатів із фондів центральних та обласних державних архівів, Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського, приватних колекцій.