Народний артист УРСР, лауреат Шевченківської премії Леонід Биков вражає і наснажує своєю світлою особистістю і як митець, і як людина.
Не тільки сьогодні, коли 12 грудня на календарі, — 85-й день народження незабутнього актора й кінорежисера Леоніда Бикова, а й при згадці про цього чоловіка взагалі, мені природно уявити його обличчя не лише в обрамленні кіноплівки, а й у простій дерев’яній рамці з-поміж мільйонів родинних знімків у сільських хатах, які там висіли на стінах за мого дитинства. Бо якщо в Калінінграді після фільму «Добровольці» до Леоніда Бикова кидалися на вулиці моряки як до персонажа, що ніби переступив рамки екрана з кіношної дійсності в реальну: «Льошка! Рідний ти наш!», а після «Максима Перепелиці» глядачі називали його Максимом… То в українських глибинках, де не випадало отак десь зустрітися з актором віч-на-віч, просто любили його як не чужу, дорогу їм людину. Бо відчували в ньому те, що жінка, якій пощастило дати прихисток Леоніду Бикову у своїй хаті на час його кіноекспедиції, охарактеризувала в розмові з Іваном Миколайчуком щемним народним образом: «У нього душа — як окраєць хліба: хоч до рани його притули»… 

Сьогодні світова громадськість відзначає 100 років від дня народження видатного лікаря-хірурга, вченого, письменника Миколи Амосова. Його доля з 1952 року нерозривно пов’язана з Україною. Більше того, він став її сином. Тож згадаймо, якою була ця людина, за що співвітчизники назвали його Великим українцем.

Готуючись до відзначення 200-річчя Кобзаря, гріх не згадати ще про одну визначну дату — 225-річчя з дня народження геніального митця, якого заслужено називають корифеєм російського театру, творцем його нової естетики, батьком сценічного реалізму. Є всі підстави стверджувати: як уся російська література виросла, за відомим образним висловом, із «Шинелі» Гоголя, так звичний нам театр виник завдяки Щепкіну. Та чи багатьом відомо, що автор «Тараса Бульби» і «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» вважав видатного актора своїм земляком, а Шевченко називав Щепкіна «друже мій давній, друже мій єдиний» та присвятив йому вірш «Пустка» з не менш проникливим зверненням — «друже сивоусий»? 

Так Бог дав, що у визначений час поєдналися дві родини знаних на всі Карпати скрипкових майстрів. І було у Анни та Михайла Мартищуків восьмеро дітей — чотири сини й чотири доньки. А серед них Василько, що народився у саму війну і успадкував від дідів-прадідів талант робити скрипки, якими тепер захоплюється світ. 

Сьогодні ми вітаємо з 95-м днем народження Бориса Євгеновича Патона — геніального шляхетного людяного чоловіка, який відкрив і створив на благо Вітчизни стільки, що багатьом знадобилося б на це кілька століть. Напередодні цієї дати «Урядовий кур’єр» поспілкувався з ювіляром. 

Роком Ольги Кобилянської оголосило 2013-й Міністерство культури України. Видання 10-томного зібрання її творів запланували видавничий дім «Букрек» спільно з кафедрою української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та Чернівецьким літературно-меморіальним музеєм Ольги Кобилянської. 

Вугілля. Як багато означає це слово для тих, хто поєднав своє життя з вугільною промисловістю, присвятив себе важкій і мужній шахтарській професії. Ця галузь завжди була і залишається однією з найважливіших базових галузей у паливно-енергетичному комплексі України. Із середовища вугільників вийшло багато видатних гірничих інженерів, талановитих керівників і господарників, державних і громадських діячів. Одним з таких був Микола Сафонович Сургай. 

У 1683 році Відень взяло в облогу численне турецьке військо. В місті почався голод, епідемії, вирували пожежі, а жителів австрійської столиці охопила паніка. У найскладніший і найдраматичніший момент тривалої облоги Юрій Кульчицький, уродженець села Кульчиці, що неподалік Самбора на Львівщині, взяв на себе відповідальну й небезпечну місію, бо жодному посланцеві не вдалося пробратися до союзницького війська й домовитись про спільний наступ, а для цього був лише один шлях — треба було пройти крізь табір турецького війська. 

Відомого артиста театру та кіно, художнього керівника Луганського академічного обласного українського театру Михайла Голубовича напередодні його  70-річчя важко застати на сцені рідного театру. У столиці тривають зйомки нової стрічки «Варіант Марконі», пов’язаної з історією Української Народної Республіки. Там актор  грає  начальника штабу — 88-му роль за свою творчу кар’єру. Не завершено, хоч і тимчасово припинено роботу над кінематографічним образом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у стрічці «Лицар Дикого поля». На луганській сцені успішно йде моновистава «Адель».
І всі ці різнопланові роботи об’єднує спроба зрозуміти природу людських стосунків, заявив в інтерв’ю кореспонденту «Урядового кур’єра» Михайло ГОЛУБОВИЧ.

Кожному, хто досліджував, а то й просто цікавився українською літературою чи світовим кінематографом, знайоме це ім’я. Олег Кіндратович Бабишкін народився у Переяславі-Хмельницькому на Київщині, а диплом Київського університету імені Тараса Шевченка одержав у червні 1941 року разом із «призначенням» на передову. Фронтовими дорогами він пройшов від донських степів (через Україну) до Угорщини й Австрії. Був поранений, куля ледве не зачепила серце… З війни повернувся до Києва і з 1945-го два десятиліття працював в Інституті літератури Академії наук та видавництві «Українська радянська енциклопедія». Захистив кандидатську, потім — докторську дисертації. Головним опонентом Олега Бабишкіна на захисті докторської був поет-академік Максим Рильський, який високо оцінив його дослідження творчості Лесі Українки. З 1965 року і до виходу у 1988 році на пенсію Олег Кіндратович був професором факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.