У черговому номері щоквартальника «Календар знаменних і пам’ятних дат», покликаному нагадувати насамперед про знакові особистості й події в історії України, безліч імен видатних діячів усіх країн і народів, що не мають жодного стосунку до нашого краю. Однак годі відшукати згадку про 130-річчя уславлених авіаконструкторів Григоровича і Струкова. Обійдено увагою навіть сторіччя знаменитої Паші Ангеліної та легендарного підводника Олександра Маринеска, чиї біографії тісно пов’язані з Україною. Зате вслід за біографічними довідниками радянської доби стверджується, що Костянтин Ушинський — лише «російський педагог» і «основоположник народної школи в Росії».  

«Хлопчик голос свій шукав (цвіркуни його украли), хлопчик голосу глядів, у воді глядів, у краплі»… Ці рядки з вірша «Німий хлопчик» Федеріко Гарсія Лорки — немов і про Миколу Лукаша, перекладача творів зокрема й цього визначного іспанського поета. Адже, народжений 19 грудня 1919 року в знаменитому тканими рушниками Кролевці на Сумщині, він змалку не розмовляв до чотирьох років. А в останні свої земні дні 1988-го, вже смертельно хворий, поринав в іншомовні голоси різних країн світу — з радіоприймача, принесеного жінкою, котру кохав усе життя і через яку так і не одружився.  

Я мав щастя впродовж двох десятиліть пліч-о-пліч працювати з Віктором Михайловичем, бачити його в хвилини тріумфу і невдач, в години наполегливої праці та відпочинку, у спілкуванні з прихильниками та недругами, за столом дружньої вечірки та в колі улюбленої родини. Тож можу засвідчити, що Віктор Глушков — видатна особистість, яка за своє подвижництво та звитяжну працю заслуговує глибокої пошани всіх поколінь українців. 

Із Валерієм Кеменовим ми зустрілися на одній із його виставок. Підтягнений, із ясними світлими очима український мандрівник розповів, що цього літа виповнюється 15 років його виставкам гігантських павуків, скорпіонів, змій, черепах, лемурів, варанів, папуг та сов. А ще він збирає мушлі та маски. Всю цю смакоту для очей впродовж десятиліть він збирає по всьому світу. Хоч найбільше його цікавить екваторіальний пояс планети. Каже: там незвичайні барви та форми. Побував в Еквадорі, на Кубі, Галапагосах, Цейлоні…  

Нещодавно на одному з телеканалів показали сюжет, в якому розповідали про тривалу оборону багатоповерхівки в Сталінграді в роки Великої Вітчизняної війни, яка увійшла в історію як будинок Павлова. Автор сюжету розповів про мужність захисників і водночас наголошував, що обороною будинку майже весь час керував лейтенант Іван Пилипович Афанасьєв як старший за званням та посадою. Щоб було зрозуміло, сержант Павлов керував обороною будинку лише 3 дні, до прибуття підкріплення.
Передача дуже зворушила мене, оскільки я особисто знав Івана Пилиповича, і нагадала історію, пов’язану з ним, майже сорокарічної давності. 

Кажуть, що людство рухається вперед, лише втілюючи свої заповітні мрії. Наш сучасник, керівник успішного підприємства Олександр Галкін понад 20 років втілював у життя найсміливіші мрії, які спочатку вважалися майже нездійсненними. Тепер вони  — частина наукового і промислового потенціалу України. 14 серпня йому мало б виповнитися 60 років.

Він увірвався на європейський ринок під здивованими поглядами експертів та лідерів пакувальної індустрії. Успішнийдебют «Укрпластику» на всесвітньо відомій виставці «Інтерпак» у Дюссельдорфі 2002 року більше нагадував бліцкриг, наслідком якого стало підкорення ринку пакувальної продукції. Навіть потужні транснаціональні компанії почали використовувати плівки й ламінат українського виробника для пакування своїх харчових продуктів. У 2011 році, вперше за історію існування світового пакувального бізнесу, українська компанія увійшла до ТОП-20 найпотужніших виробників гнучких пакувальних матеріалів Європи. А на території колишнього СРСР підприємство «Укрпластик» нині — найбільший сучасний виробник гнучких пакувальних матеріалів.

Але так було не завжди. 

Ім’я Ананія Волинця мало відоме широкому загалу. Навіть на Вінниччині, звідки він родом, далеко не кожний скаже, ким він був, за що воював. Та свого часу його добре знали як одного з найвизначніших керівників національно-визвольної боротьби на Поділлі періоду 1918–1920 років. Про командира Гайсинського полку Армії УНР та Гайсинсько-Брацлавської повстанської бригади, подільського отамана і громадського діяча Ананія Волинця розмовляємо з кандидатом історичних наук Костянтином  ЗАВАЛЬНЮКОМ.  

Майже сто років тому один відомий письменник сказав, що написати  цікаву книгу впродовж свого життя може кожен. Мабуть, це насправді так, оскільки життєвий шлях людини, її думки і переживання значною мірою неповторні. Як цілком реальне й те, що серед наших сучасників виокремлюються особистості, варті багатотомників, за якими вчилися б інші, як досягати успіху і не повторювати помилок. Саме про одного з них ця коротенька фрагментальна оповідь.
Ще донедавна прізвище цієї людини у мільйонів наших співвітчизників асоціювалося зі столицею України. Можна було лише сказати: Олександр  Омельченко — і ваш співрозмовник, навіть якщо він з далекого провінційного містечка, не замислюючись одразу ж міг продовжити: знаю — це мер Києва. А багато хто ще й додавав: «Повезло вам з міським головою».

Серед небагатьох імен, відомих шанувальникам вокального мистецтва всього світу, на одному з чільних місць — прізвище нашого земляка-українця. Тим важче віриться, що його життя не раз, образно кажучи, висіло на волосинці, а нотною грамотою визнаний майстер сцени оволодів у… тридцятирічному віці!

Широко відомо, що Борис Гмиря — з бідняцької сім’ї, де не завжди мали вдосталь навіть хліба, а батько хапався за будь-яку роботу, аби прогодувати дітей. Власне, саме через нестатки освіта здібного до знань хлопця замалим не обмежилася церковно-приходською школою, бо навіть від ліпших учнів, зарахованих на безкоштовне навчання до міського училища, вимагали ходити на навчання у форменому одязі, коштів на придбання якого у родини Гмирі не було.

Широкому українському загалу навряд чи відома назва кооперативу «Лонго Май», який  виник на хвилі протестних настроїв французької молоді кінця 60-х років минулого століття. У таких комунах молоді французи почали втілювати свої  уявлення про справедливе суспільство. Згодом подібні об’єднання стали міжнародними — вони  діють у багатьох країнах континенту та за його межами. На початку 1990-х  кілька  європейців з  асоціації «Лонго Май» приїхали в  закарпатське Нижнє Селище, щоб створити фермерське господарство і займатися соціальними проектами. Зрозуміло, справа була не з легких, тому нині залишилося тільки двоє іноземців, які тут одружилися і мають дітей. Один з них — австрієць Юрген Крефтнер — нині  відомий в Україні як лідер  гурту «Гудаки». Сьогодні він наш співрозмовник.