Із відспіваним учора ввечері в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі Героєм України, народним артистом України Богданом Ступкою шанувальники сьогодні попрощалися на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, куди він стільки разів виходив і в різноманітних сценічних образах на виставах, і як художній керівник — на репетиціях.  
А ще в неділю 22 липня, коли про смерть Богдана Сильвестровича повідомили ЗМІ, до Театру Франка прямували люди з квітами і свічками: вистав того дня не було,  вони поспішали віддати шану творчому мешканцю цього будинку, справжньому Майстру.

Він був особливим у всьому. Ті, хто знав його близько, відзначали нестримний клекіт, бурління, бунтівливість, співзвучні бурі чи бурану. Де з’являвся Давид Бурлюк, усе оживало, змінювалося, активізувалося. Доля не помилилася, наділивши митця таким прізвищем і відвівши роль реактивного двигуна у живописі й літературі.
Проживши майже 85 років, він залишився в історії світової культури як «батько російського футуризму», «американський Ван Гог», основоположник японської гравюри на лінолеумі. 

У свідомості більшості українців міцно вкоренилося насаджуване ще з радянських часів переконання, що Столипін — «представник царської бюрократії, з яким пов’язаний період жорсткої політичної реакції («столипінщина»)». Донині широко відомий вислів «столипінський галстук», яким стали називати зашморг для повішення, а за главою уряду Російської імперії міцно вкоренилася сумнівна слава прибічника чорносотенного руху — горезвісного «Союзу руського народу», на совісті якого криваві єврейські погроми та розправи над інакомислячими всіх без винятку національностей.  

Нещодавно в містечку Городок, що на Хмельниччині, з’явився  пам’ятник  всесвітньо відомому вченому — мікробіологу Сергієві Виноградському. Ця подія  мала розголос далеко не провінційний: людина, чию постать увічнено в білому каррарському мармурі,  належить до когорти найвизначніших науковців ХХ століття. 
Відкриття пам’ятника «мікробіологові світу» (такі слова  викарбувано на постаменті) вшанували відомий вчений-мікробіолог Богдан Мацелюх, директор Інституту мікробіології та вірусології НАН України академік Валентин Підгорський, інші науковці. 

«Життя людського духу — ось що головне в театрі, бо дехто розповідає про життя людського тіла». Ці слова належать Людмилі Максаковій, примі російської театральної сцени. Напередодні ювілею Ади Роговцевої, Героя України, вони небезпідставно дедалі частіше спадали на думку. Саме людський дух і його вірну помічницю — душу — Ада Миколаївна уславила й уславляє в своїх ролях: театральних, кінематографічних, головних, епізодичних…  

Станіслав Таравський із села Довжанка неподалік Тернополя на горищі й дотепер зберігає колиску, яку виготовив зі штахет. У ній разом із дружиною виколихав сина, двох доньок, семеро онуків, ще й одного правнука.
Цей добрий, дбайливий сім’янин, господар, майстер  — унікальна людина: став наперекір долі, зумів витримати її сильний удар, не здався. 

Автор п’ятнадцяти поетичних книжок, заслужений працівник освіти України Микола Боровко нагороджений кількома літературно-мистецькими преміями, його вірші перекладали російською, французькою, грузинською, киргизькою та іншими мовами, вони входили до антологій, альманахів, колективних збірників, що видавалися у нас і за кордоном, друкувалися в поважних всеукраїнських періодичних виданнях, у хрестоматіях та шкільних підручниках.  

Скоро мине рік, як востаннє після досліджень закрили саркофаг князя Ярослава Мудрого у Національному заповіднику «Софія Київська», а пристрасті навколо зниклого скелета великого князя не вщухають. Перипетії зі зміною та поновленням керівництва заповідника тільки додали емоцій, але ніяк не сприяли наближенню до відновлення правди про долю історичної пам’ятки. Більш того — подальші її пошуки, якими останнім часом активно займалися науковці, залишилися під питанням.  

Для чого подаватися світ за очі, шукати екзотику, перейматися, хоч і цікавою, але все-таки чужою нам історією? Побачити, дізнатися, вивчити, відкрити нове — можливо. Втім, озирніться навкруги, розплющте очі, копніть глибше або просто пригадайте давно забуте. І вам відкриється, ні, не Америка чи Атлантида, а історія свого рідного краю з його, повірте, не менш видатними пам’ятками історії та культури.
Все це лежить у нас під ногами. Тільки не у вигляді грошей, які великі комбінатори минулого й сьогодення вміють робити буквально з повітря (на гуманітарній сфері ж бо багато не заробиш). 

Із Донбасу вийшло чимало великих господарників, досвідчених командирів промислового виробництва, організаторів народного господарства. Микола Федорович НІКОЛАЄВ був одним з них.  
Майбутній високопосадовець народився у шахтарському селищі Моспине Донецької губернії у сім’ї шахтаря. Його батько Федір Якович працював забійником на шахті №12, згодом на Моспинській брикетній фабриці. Микола у 1941 р. закінчив середню школу і майже одразу був мобілізований у Радянську армію. Потрапив до 383-ї шахтарської дивізії, був стрільцем 6-го запасного полку, в якому спочатку проходило навчання особового складу, а восени того ж року полк вступив у бойові дії.