Здавалось би, зовсім нескладно відповісти на нібито просте запитання: чи здатен літак із запасом пального на три години польоту і швидкістю 100 верст за годину здолати відстань у 450 верст між Києвом і Одесою без проміжних посадок на дозаправку? Однак 1 березня 1914 року авіатор Петро Нестеров довів, що це цілком реально, а заодно побив усі тодішні рекорди швидкості і дальності безпосадкових перельотів.

Секрет перемоги розуму над елементарною математикою простий: вихованець школи повітроплавання, який відмінно освоїв техніку пілотування повітряних куль і аеростатів, зробив своїм союзником… попутний вітер, завдяки якому реальна швидкість аероплана відносно землі зросла в півтора раза! Це лише один із численних прикладів, які доводять: попри всю важливість уперше здійснених Нестеровим знаменитої «мертвої петлі» і повітряного тарана, тільки ними його заслуги перед авіацією не обмежуються. 

За часів СРСР розстріляних у Бабиному Яру називали тільки радянськими громадянами, а згадка про єврейську національність більшості з них прирівнювалась до провокації. Нині стикаємося з іншою крайністю, коли за трагедією Голокосту забувають, що йдеться про гігантську братську могилу жертв фашизму різних національностей. І дискусії, для скількох людей Бабин Яр став місцем упокоєння, тривають досі. Офіційна радянська історіографія оперувала цифрою 100 тис. осіб, хоч, на переконання сучасних дослідників, ідеться не менш як про 300 тис. загиблих.

Нині, коли з часу смерті Миколи Данька минуло майже два десятиріччя, сучасники намагаються збагнути літературний і життєвий феномен цього цікавого і непересічного поета. За життя він цурався і уникав багатолюдних зібрань, традиційних творчих вечірок, віддаючи перевагу усамітненню. А якщо й з’являвся на вулицях Сум у своєму незмінному крислатому зеленому капелюсі — за цим орієнтиром всі швидко впізнавали поета, — то зрідка і не надовго.

 Фразу, винесену в заголовок, ми почули лише на третьому році навчання на факультеті журналістики ще в стінах сповитого легендами «жовтого корпусу» столичного університету. Саме тоді на студентів газетної спеціалізації очікувала зустріч із викладачем спецкурсу Степаном Колесником.

Відверто кажучи, досвідчені старшокурсники лякали нас: на лекціях доведеться тріпотіти, наче зайцям у зимову хурделицю. Те, що знаний нарисовець, публіцист і письменник Степан Павлович дуже вимогливо ставився до тих, хто свідомо обрав на ниві журналістики складний газетярський шлях, відверто розповідали й викладачі. Мовляв, потрапите до його рук, тоді й сьорбнете справжньої професійної науки.

Українці на диво щедрі люди, які з легкістю відмовляються від… слави своїх дідів і прадідів. На жаль, саме наше безпам’ятство стає благодатним тлом для нахабної «прихватизації» української історії, яка писалася не лише київськими князями і козацькими гетьманами. Серед видатних особистостей, яких ми чомусь вважаємо чужими, — видатний дипломат граф Ігнатьєв.  

Шевченко двічі згадував романи Діккенса у своїй творчості: йдеться про «Ніколаса Ніклбі» та «Девіда Копперфілда». В обох випадках названо навіть часописи, в яких опубліковані ці твори, — «Библиотека для чтения»  та «Отечественные записки». Однак виникає спокуса спробувати виявити непрямі вказівки на обізнаність Шевченка з іншими романами Діккенса. Для цього слід накласти зведену інформацію про згадувані українським поетом твори та статті, друковані в тих чи тих числах журналів, і безпосередні згадки про часописи  тощо з публікованими в них перекладами Діккенса.  

Старовинний «циганський» романс «Очи черные», текст якого перекладено практично на всі основні мови світу, став мало не візитівкою російської культури. Тим часом написав його… наш Євген Гребінка. Більше того, навіть автор музики не росіянин, а німець Флоріан Герман, що певною мірою символічно, адже закоханий українець присвятив вірш зустрінутій ним на рідній Полтавщині Марії Ростенберг. Утім, для земляків великого поета лише літературою його заслуги не обмежуються.  

Іноземці змінювали прізвища на російські, щоб із цими псевдонімами гастролювати по Європі в знаменитому «Російському балеті» Сергія Дягілева. А Сергій Лифар, котрий починав у цій трупі блискучу кар’єру соліста і хореографа, завжди наголошував, що він українець. Це зазначено і на його посмертних, вже кам’яних «візитівках». «Тут із 1955 по 1985 рік жив Лифар (1904—1986), видатний хореограф ХХ століття, уродженець України, який був першим танцівником і балетмейстером Паризької національної Опери», — інформує меморіальна дошка на будинку в столиці Франції. Київ, де він з’явився на світ, викарбуваний латиною на його надмогильному пам’ятнику на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.  

Для сьогоднішнього Чернігова поезія Павла Тичини, про якого ми обов’язково згадуємо у день його народження, 23 січня, — як альбом з чудовими  світлинами, на багатьох з яких зображено нинішнє місто на століття молодшим… Про це розмовляємо в невеликому приємному товаристві, час від часу вплітаючи у спілкування чарівні рядки Павла Григоровича. Мої співрозмовниці — працівниці Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського: завідуюча меморіальним відділом Марія Москаленко та вчений секретар Ольга Єрмоленко.

До свого століття, яке завершується саме на Водохреще, визначний український кінорежисер Тимофій Левчук не дожив тринадцять років. Та можна відчути його присутність у власній епосі, відімкнувши її, немов ключами від помешкання, які колись не боялися залишати під килимком перед порогом, своєрідними кодами. Щоб дізнатися, яким цей чоловік був бійцем на війні, фронтовими дорогами якої пройшов від найпершого дня до останнього, досить назвати дві з його 14 бойових нагород — орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу».