ДАТА

Сьогодні минає 125 років від дня народження уславленого партизанського командира, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора Сидора Ковпака

Буваючи в древньому Путивлі, де буквально кожен клаптик дихає історією, мимоволі згадуєш про цю легендарну людину. До того ж  про  невидиму присутність Сидора Артемовича нагадують меморіальні таблички та написи на будинках, у яких він мешкав і працював. А що вже казати про Спадщанський ліс, що впритул підступає до міста і в якому й досі витає дух партизанської історії. Ця територія сьогодні відома не тільки в Україні, а й далеко за її межами — Путивльський край залишив у літописі Великої Вітчизняної  свою героїчну сторінку завдяки насамперед  Сидору Ковпаку.

Здавалося б, про нього стільки написано і знято стрічок, що важко додати щось нове чи невідоме. Однак з часом ці та інші напівзабуті факти в поєднанні зі спогадами тих, хто особисто знав командира,  набувають нових відтінків і забарвлення, являють грані, завдяки яким постать Героя стає ще більш  рельєфною і виразною.

Сидір Артемович Ковпак - легендарний партизанський командир. Фото з архіву редакції

ЦПШ не ВПШ

У метричній книзі Миколаївської церкви Котельви є запис за №32, який фіксує факт народження в Артема Дмитровича Ковпака та його дружини Векли Юхимівни сина Сидора. Навряд чи думали багатодітні батьки, ким виросте їхній син, — бідна родина насилу зводила кінці з кінцями.

Саме від безвиході 11-річний хлопчак, закінчивши церковно-приходську школу (вже у зрілому віці, коли з’явилася ВПШ, тобто вища партійна школа, він просив не плутати їх), пішов наймитувати до місцевого крамаря, який торгував залізним товаром. Можливо, колись із Сидора виріс би хтось інший, але коли спалахнула перша імперіалістична війна, в липні 1914-го вирушив на фронт. Саме в горнилі боїв формувався бійцівський характер юнака, якому сам Микола II вручив два Георгіївських хрести з  медалями (накази відповідно від 5 жовтня 1914 і 5 липня 1916 років, № 7246 та 1717). Ці факти є незаперечним свідченням того, що з молодих років Сидір Ковпак вирізнявся мужністю і завзяттям.

Це ж саме стверджують і роки громадянської війни. Влітку 1918-го він з товаришами організовує партизанський загін, в якому очолює штаб оборони Котельви. А вже в липні того самого  року прибув у місто Уральськ до штабу Чапаєвської дивізії, в складі якої воював проти військ Врангеля, Денікіна.

Але й у мирному житті Сидір Артемович швидко знайшов себе. Протягом понад двох десятиріч займав низку господарсько-партійних посад, аж доки в середині тридцятих став міським головою Путивля. Якраз там і застала його Велика Вітчизняна війна. При цьому варто нагадати, що тоді Сидору Артемовичу йшов 55-й рік, він мав величезний досвід як організатор виробництва і як бойовий командир. Іншими словами, довелося пригадувати воєнну науку і знову братися до зброї.

Фашисти боялися не тільки партизанів, а й цієї таблички. Фото з архіву редакції

«Мій постачальник — Гітлер»

Частина істориків-науковців, які вивчали біографію С. Ковпака,  схильні проводити паралелі з такими відомими діячами, як Че Гевара, Броз Тіто і навіть Хекматіяр. Справді, що стосується організаторського таланту, то тут не може бути жодного сумніву.

Але так само мають рацію ті вчені, які порівнюють характер бойових дій ковпаківців з членами загону… Нестора Махна. Хоч комуністична пропаганда відкидала саму думку про здібності Махна як командира, проте, залишивши поза увагою ідеологічні нашарування, ковпаківці багато в чому нагадували махновців. Адже вони так само несподівано нападали на ворога, блискавично зникали з місця бою, аби через якийсь проміжок часу зринути зовсім в іншому місці і знову завдати нищівного удару. З історії відомо, що загін довго не затримувався на одному місці, а маневрував лісами. Тому народні месники справедливо вважалися невловимими.

Загін починався в липні 1941-го з дев’яти чоловік, які до того ж майже відразу потрапили в поле зору фашистів. Одного разу навіть довелося «розосередитися», аби потім шукати одне одного в лісових хащах. Передбачливий Ковпак заздалегідь зробив певні продовольчі запаси в лісі, хоча без зброї не можна було вести мову про якісь бойові дії. Але з часом партизани мали якщо не все необхідне, то щось близько до цього.

Нападаючи на фашистів, вони не тільки знищували живу силу ворога, а й заволодівали зброєю, боєприпасами, технікою тощо. В перші місяці командир часто повторював фразу, що головним постачальником загону є Гітлер. І в цьому не було жодного перебільшення. Через рік це вже був потужний загін, який наводив панічний страх і жах на ворога і з силою якого треба було  рахуватися. За голову партизанського командира фашисти обіцяли шалені гроші.

«Обережно: Ковпак!»

У музеї уславленого Героя при Глухівському аграрному коледжі зберігається справжній раритет, який єдиний в Україні. Під склом — дерев’яна табличка з написом німецькою мовою «VORSITHIG: kolpak!» («обережно: кольпак», — німці вимовляли прізвище з пом’якшеним звуком «л»). Ці таблички рясніли на всій території, де могли з’явитися бійці під командуванням Діда, як його називали в загоні. Одначе такі попередження майже не справляли жодного впливу, а лише констатували загрозу.

Нагнавши жаху на території Сумської області, загін провів блискавичний похід тилами ворога по Курській, Орловській і Брянській областях, а невдовзі здійснив славетний Карпатський рейд, який став справжнім зразком мудрої партизанської тактики, військового маневру, вміння швидко приймати грамотні рішення.  Цілком справедливо навіть Сталін наголошував, що без партизанського руху війна тривала б щонайменше на рік довше. Само по собі  зрозуміло, що з’єднання під командуванням С. Ковпака було чи не найвідомішим і найпомітнішим на карті військових дій.

Підпільною кличкою командира було Коваль. Саме таке прізвище пасувало до постаті партизанського ватажка — крицева сила волі, мужність допомогли загону вистояти в неймовірно виснажливій боротьбі, вийти з неї переможцем.

Та й у повсякденні не підгинав плечей —  навіть у стосунках з «вождем усіх народів і часів». Коли в 1942 році вийшов указ про відзначення великої групи партизанів державними нагородами, в якому комісар Семен Руднєв був удостоєний ордена «Знак Пошани», Ковпак відправив у Кремль окрему шифровану радіограму. Мовляв, комісар — не доярка, щоб нагороджувати таким орденом. Хоч  дивно, але це подіяло. Невдовзі вийшов інший указ, яким С. Руднєва відзначили орденом Леніна.

Нагайку носив для годиться

На щастя, сьогодні в Україні, на Сумщині зокрема,  мешкають ті, хто особисто знав командира впродовж тривалого  часу, разом з ним ділив усі знегоди партизанського життя. Серед них — колишня медична сестра з’єднання Марія Деркач із Глухова, якій уже 93-й рік.

Незважаючи на літа, вона чудово пам’ятає партизанських побратимів. Дістає об’ємний сімейний альбом, у якому зберігаються десятки світлин. «Ось тільки разом із Сидором Артемовичем немає жодної — всі повіддавала для музеїв, — зітхає співрозмовниця. — Хіба що ось тут мій тато Лазар Ілліч Зінченко, який дружив з Ковпаком, сфотографований разом з товаришами по роботі».

Бабуся дістає світлину, довго вдивляється в далекі обличчя — немає вже нікого на цьому світі. «Але я можу вам багато розповісти про Сидора Ковпака, — жвавішає вона. — Напишіть, що в лісі він майже завжди ходив з  нагайкою. Тільки не подумайте, що цим хотів підкреслити свою суворість. Ні, був дуже уважним і душевним чоловіком, хоча коли хтось допікав, то міг і пригрозити. Хоч я жодного разу не бачила і не знаю випадку, щоб він скористався отією «зброєю». А ось стосовно висловів, то не церемонився — міг приперчити балачку крутим слівцем».

Багато цікавого зберігає в пам’яті Анатолій Косовський — нині голова Путивльської райдержадміністрації. Він доводиться родичем Сидору Артемовичу через племінника Ковпака Григорія Дмитровича, якого вже немає на світі, але топче ряст тітка Катерина Макарівна — вона мешкає в Котельві, якраз у будиночку С. Ковпака. До речі, його будував Ковпак-старший, тобто Артем Дмитрович, аби допомогти одному із синів.

Дитинство Анатолія пройшло саме в тій хатині, і він чудово пам’ятає 1959 рік, коли знаменитий родич приїздив на свою малу батьківщину. «Мені тоді було 6 років, — пригадує Анатолій Іванович. — Сидір Артемович увесь час жартував, розповідав якісь смішні історії, пригощав дітлахів цукерками. Пізніше, коли я став учнем Глухівського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства, який одержав ім’я С. Ковпака, привіз із Котельви для музею багато особистих речей родича, світлини, документи. Музей відкривали 1971 року — я виступав, розповідав про ту зустріч».

І зараз Анатолій Іванович щороку їздить на Полтавщину до рідні. Повідав про клуню на городі, в якій під час фашистської окупації переховувалася дружина Ковпака Катерина — з нею Сидір Артемович прожив аж до 1956 року, коли її не стало. А фашисти у війну зайняли хату Ковпака у Котельві, знаючи,  що це його обійстя. Можна уявити, як почувалися вони в стінах будиночка, господар якого був  їхнім чи не найпершим ворогом.

Добре пам’ятає С.Ковпака колишня радистка з’єднання Катерина Коноваленко, яка мешкає в Сумах і якій восени виповниться 90. Чимало спогадів залишили колишні партизани, ті, хто особисто знав Сидора Артемовича. Кажуть і пишуть, що був людяний і уважний. З особливим трепетом ставився до численних родичів. У Котельві і досі пам’ятають одне з весіль, коли гість із Києва подарував молодим аж 4 тисячі радянських карбованців. Дехто не вірив, мовляв, хтось хоче прибрехати. Але що було — те було.

Заходячи до Божого храму

А ще любив грати в карти, не цурався чарчини — особливо тоді, коли зустрічався з партизанськими побратимами,  часто жартував  — інколи доволі оригінально. Приміром, якось поїхав відпочивати до державного санаторію, а тамтешня лікарка почала нагадувати, що треба пройти огляд  усіх лікарів і в тому числі стоматолога на предмет карієсу. Пацієнт довго віднікувався, а коли урвався терпець, запитав, чи читала вона його книжку «Від Путивля до Карпат»? Медик почервоніла і сказала щось на зразок «читала, але давно». Тоді Ковпак усміхнувся і порекомендував прочитати ще раз — тільки уважно.

Як з’ясувалося пізніше, Сидір Артемович ще до війни втратив зуби і з Великої Землі до загону йому якось доставили штучну щелепу. То про який карієс турбувалася медик?

Хоч і був партійним, однак за життєве кредо мав слова: «Перед тим як увійти до Божого храму, подумай, як із нього вийти». Тобто, попри комуністичну ідеологію, що сповідує атеїстичні цінності, ніколи не відвертався від Бога. Може, саме тому і пам’ятають його не тільки рідні і близькі, а й мільйони співвітчизників, усі, хто зобов’язаний своїм мирним повоєнним  життям.

ДОСЬЄ «УК»

Сидір КОВПАК. Народився 26 травня 1887 року в с. Котельва на Полтавщині. Учасник Першої світової та громадянської воєн. У роки Великої Вітчизняної війни на Путивльщині Сумської області організував потужний партизанський загін, який згодом став з’єднанням. Після Перемоги  був заступником Голови Президії Верховної Ради УРСР, депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Помер 11 грудня 1967 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.