«Ковчег акторських ролей» — одна з живописних робіт актриси Лариси Кадочникової, яку вона представила на своїй персональній виставці в галереї «Атрибут». Що то за ролі, зібрані в уявнім ковчезі? Мабуть, ще не зіграні, бо і виставка народної артистки України, народної артистки Росії, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка має назву «Світ моїх марень і мрій». Актриса і художниця далі грає для нас свої омріяні ролі, витворюючи іншу реальність уже олівцем і пензлем.

Живі замальовки, зроблені під час зйомок фільмів, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва — «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих», повертають нас до творення вітчизняного поетичного кіно, образів видатних режисерів і акторів, які були поруч із талановитою артисткою, — Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука. Тож Лариса Кадочникова створює, можливо, живописну галерею тих образів і сюжетів, які могла б ще реалізовувати на сцені і в кіно. Тому в нашій розмові однаково перепліталися теми образотворчого і кіномистецтва. 

У навколишніх селах Сватівського району, що на Луганщині, мілуватців чомусь кличуть «французами». Жодного історичного під∂рунтя для цього немає. Колеги запропонували версію, що прізвисько приросло після якогось фільму кінця 50-х років ХХ століття, де молодий Микола Мащенко грав роль іноземця: стрункий чорнявий красень. Саме такий, якими видавалися французи тодішньому обивателю з глибинки. Може, саме так і народжуються легенди?  

З  кожної Олімпіади вихованці львівського спорту привозять золоті медалі. Не так давно з найвищими нагородами зустрічали Ірину Марлені та Володимира Петріва. Днями стародавнє місто Лева тепло вітало на головному залізничному вокзалі з тріумфальним поверненням з Лондона наймолодшу «золоту» чемпіонку — фехтувальницю Яну Шемякіну. Попри ранкову пору, море зустрічаючих — друзів, рідних, море квітів і… оркестр, що особливо розчулив скромну за характером дівчину.  

Нинішнього літа виповнюється 90 років відтоді, як почала працювати на ниві українського слова родина Копиленків. Спершу дід, Олександр Іванович, улюблений багатьма поколіннями письменник, затим батько Любим Олександрович — блискучий публіцист, перекладач, письменник, а нині його діти Олександр та Марія роблять свій внесок у розвиток сучасної української публіцистики.
І кожного разу книжки та статті усіх поколінь цієї родини порушують болючі питання розвитку української культури, ролі інтелектуальної еліти в політичних процесах. 

Численні відвідувачі Сумського краєзнавчого музею неодмінно оглядають  експозицію, присвячену  видатному землякові, льотчику-випробувачу, уродженцю села Річки Білопільського району Степану Супруну. З-поміж раритетів особливо вирізняється броньована спинка крісла літака, на якому він здійснив останній політ. Зі слідами від куль і помітною вм’ятиною від снаряда, що став фатальним для повітряного аса, вона наче дихає жорстокою історією, повертаючи пам’ять до початку липня 1941-го. Саме четвертий день цього місяця став останнім у біографії пілота.  

Усе, вирішено! Після того, як мій добрий знайомий — відомий вітчизняний видавець і шанувальник української історії та культури Сергій Кіктенко — у деяких цікавих подробицях розповів про Козелець на Чернігівщині, я остаточно зважився відвідати славетне місто. Тим більше, що Сергій (а він, щоб ви знали, найдужче цікавиться саме цим краєм, кілька років тому був навіть учасником зустрічі нащадків графа Розумовського)  звідти родом. А ще тим більше, що він саме їхав до свого маєтку, який йому дістався від діда, багатого тамтешнього міщанина. Як не зекономити бензин і не впасти на хвіст?

Із відспіваним учора ввечері в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі Героєм України, народним артистом України Богданом Ступкою шанувальники сьогодні попрощалися на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, куди він стільки разів виходив і в різноманітних сценічних образах на виставах, і як художній керівник — на репетиціях.  
А ще в неділю 22 липня, коли про смерть Богдана Сильвестровича повідомили ЗМІ, до Театру Франка прямували люди з квітами і свічками: вистав того дня не було,  вони поспішали віддати шану творчому мешканцю цього будинку, справжньому Майстру.

Він був особливим у всьому. Ті, хто знав його близько, відзначали нестримний клекіт, бурління, бунтівливість, співзвучні бурі чи бурану. Де з’являвся Давид Бурлюк, усе оживало, змінювалося, активізувалося. Доля не помилилася, наділивши митця таким прізвищем і відвівши роль реактивного двигуна у живописі й літературі.
Проживши майже 85 років, він залишився в історії світової культури як «батько російського футуризму», «американський Ван Гог», основоположник японської гравюри на лінолеумі. 

У свідомості більшості українців міцно вкоренилося насаджуване ще з радянських часів переконання, що Столипін — «представник царської бюрократії, з яким пов’язаний період жорсткої політичної реакції («столипінщина»)». Донині широко відомий вислів «столипінський галстук», яким стали називати зашморг для повішення, а за главою уряду Російської імперії міцно вкоренилася сумнівна слава прибічника чорносотенного руху — горезвісного «Союзу руського народу», на совісті якого криваві єврейські погроми та розправи над інакомислячими всіх без винятку національностей.  

Нещодавно в містечку Городок, що на Хмельниччині, з’явився  пам’ятник  всесвітньо відомому вченому — мікробіологу Сергієві Виноградському. Ця подія  мала розголос далеко не провінційний: людина, чию постать увічнено в білому каррарському мармурі,  належить до когорти найвизначніших науковців ХХ століття. 
Відкриття пам’ятника «мікробіологові світу» (такі слова  викарбувано на постаменті) вшанували відомий вчений-мікробіолог Богдан Мацелюх, директор Інституту мікробіології та вірусології НАН України академік Валентин Підгорський, інші науковці.