За кілька днів до цієї дати мов рідній людині зраділа слову, яке змалку здавалося мені загадковим у своєму селі, а вже кілька десятиліть, ще від студентства, не чула його більше ніде і не зустрічала нікого, хто б знав, що це означає. І от з’ясувалося: воно з дитинства знайоме й нинішньому ювіляру, хоч його батьківщина на Донеччині й далекувата від моєї на Київщині, що неподалік столиці. 

Коли 1983 року на базі Сумського педагогічного інституту  проходила традиційна всесоюзна науково-практична конференція, присвячена питанням вивчення давньоруської літературної пам’ятки «Слово о полку Ігоревім», навряд чи хтось з її учасників очікував на якусь сенсацію. Однак вона таки сталася. 

 Один із яскравих спогадів мого дитинства: батько-фронтовик при світлі гасової лампи крадькома витирає скупу чоловічу сльозу, слухаючи радіопостановку за романом Василя Кучера «Голод». І з гордістю говорить: це наш земляк, він написав правду про війну. Та пройде ще немало років, доки я зрозумію, чому ця проста розповідь про моряків-севастопольців, що гинули від спраги, спеки і голоду в шлюпці посеред моря, хвилювала колишніх воїнів-фронтовиків більше, ніж звичні для тих часів книги і фільми, в яких «наші» з легкістю нищили фашистів десятками і сотнями. 

 Саме цій даті присвятив свою перемогу 2 липня  над британцем Девідом Хеєм  молодший брат Віталія Володимир. Разом з уславленими земляками  святкувала вся країна — вперше легендарним братам вдалося зібрати в родині всі чемпіонські пояси найпрестижніших боксерських  організацій.

Ім’я цього видатного вченого належить усьому світові. А от Чернігівщина пишається ще й тим, що звідси походить коріння Миколи Миколайовича по лінії батька — віднедавна представники  одного з родових відгалужень Олександр та Надія Миклухо-Маклаї у селі Калитянському відкрили музей. Водночас найріднішим місцем в Україні для Миколи Миклухо-Маклая став Малин на Житомирщині. 

Українці у світі. Цієї теми у розмовах з Петром Яциком ми торкалися неодноразово, починаючи з нашої першої зустрічі.

— Ми ніби й вчені, й розумні, й працьовиті, а як ми мало досягаємо! Чому? — запитував часто Петро Яцик і сам же й відповідав: — Бо найбільшими нашими ворогами є не росіяни, німці, поляки, євреї чи хтось інший, а те, що ми бажаємо своїм дітям: «Учися, синку, щоб не робити так важко, як ми».

Його зоряний час припав на 20-ті роки. До 17 липня у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» спільно з московською галереєю  ПРОУН представлено творчі здобутки Василя Єрмилова (1894 — 1968 рр.).  На диво не пафосна, як для «Арсеналу», виставка налічує понад 200 творів живопису, графіки, візуальних об’єктів: від ескізу цигарок до дизайн-проектів і оформлення агіт-потягів.  Зоряний час Єрмилова припав на 20-ті роки. Він став одним із провідних художників-конструктивістів та дизайнерів того часу, що визнано і західними фахівцями. 

Першим  українцем, який 100 років тому ступив на берег найхолоднішого материка, був Антон Омельченко з Полтавщини. Про нього згадує у своєму щоденнику відомий полярний дослідник Роберт Скотт, його ім’ям названо бухту на Березі Отса. Та більшості земляків він і досі  невідомий.

 Ці слова сказав якось під час довірливої бесіди курсант з Монголії Цахіагійн Елбегдорж начальникові курсу монгольської національної групи Львівського вищого військово-політичного училища майорові Валерію Івановичу Рижаку. Фраза заінтригувала, тому й запам’яталася. Хіба міг подумати, що колишній вихованець очолить уряд, а відтак стане Президентом Монголії? Якби сказав її хтось інший, самовпевнений, кар’єрист за характером, який завжди рвався у передовики, прагнув бути серед лідерів, то, можливо, й не звернув би уваги на слова, які ніяк не сподівався почути від зазвичай мовчазного, скромного, небагатослівного Цахіагійна. 

Про деяких визначних людей говорять, віддаючи їм шану, в минулому. Заслуги Петра Федоровича Шпака, хоча, на жаль, і немає його з нами, навпаки, нині є надзвичайно актуальними і мають прислужитися саме майбутньому. Складні газові відносини із північним сусідом та й загальні ознаки енергетичної кризи у світі знову і знову повертають колег та наступників Петра Шпака до його розробок і задумів.