«Що ваші дівчата роблять?» — запитують хлопці сусіда. «Шиють і співають». — «А мати?» — «Порють та плачуть…»

Влучно підмітив наш народ, що буває, коли за якусь відповідальну роботу беруться ті, хто погано знається на ній. Надто таку відповідальну, як депутатська. Тим часом кількість охочих здобути омріяний мандат на цьогорічних виборах 28 жовтня зростає з геометричною прогресією. Кажуть, що в окремих мажоритарних округах на одне депутатське місце вже висунулося майже 30 претендентів. 

Провести літню відпустку в Криму було рожевою мрією чи не кожної радянської людини. Мало чим вона відрізняється й нині, особливо у вихованих давніми стереотипами співвітчизників, до яких можу сміливо зарахувати й себе. Чи, можливо, зараховував донедавна.
Чому про такі приємні речі йдеться у минулому часі? 

Наприкінці 1980-х я чергував на випускові обласної молодіжної газети, у якій тоді працював. І в матеріалі молодого журналіста Володимира Данилюка із захопленням прочитав нові факти про життя уславленого радянського розвідника Миколи Кузнецова. Оце так удача!..
Але волинський читач доступу до журналістської сенсації тоді так і не отримав. Бо цензор (була у комуністичні часи в друкарнях така посада!) зіслався на отримані ним нові службові вказівки.

Старенький інструктор, який багато років тому вчив мене азам водіння автомобіля, постійно нагадував: стерегтися треба не так пішоходів, як велосипедистів. Вони настільки непередбачувані, що на будь-якому метрі дороги можуть викинути якогось «коника». Бо для пішоходів усе-таки відведені доріжки і тротуари, а для друзів двох коліс вони не передбачені. Відтак кожен крутить педалі де заманеться і як на душі лежить. А це особливо небезпечно на автодорогах, де вже затісно від усіляких ДТП.  

Перемога чотирьох українських студентів на міжнародному конкурсі «Дизайн програмного забезпечення» в Сіднеї приємна для нас принаймні з трьох боків. По-перше, сама по собі, бо не перевелися ще світлі голови на землі українській. По-друге, ідею хлопці висунули в царині сьогодні найпрестижнішій, а отже найконкурентнішій — програмному забезпеченні. По-третє, довели останнім бастіонам «совкового менталітету», що наука — це насамперед не достатні фінанси та укомплектовані лабораторії, не кількість академіків та монографій, а «одна, але полум’яна пристрасть».  

«Шановні громадяни!

Тільки раз і тільки у нас! Поспішайте на неповторне шоу «Ніч у буцегарні»! У програмі: пікнік за гратами; театралізоване прочитання Кримінального кодексу; виступ аматорського колективу в’язнів «Веселі посиденьки»; демонстрація багатосерійного містичного трилера «Перевертні у по…тертих кросівках»; спортивний спаринг на гумових кийках. На вас чекають різноманітні розваги, подарунки, кава-брейк та дискотека з промовистою назвою «Під небом у клітинку».

Один із моїх знайомих має трохи дивний «пунктик». Кожного, з ким зустрічається вперше, згодом неодмінно екзаменує двома запитаннями. А саме: скільки свят налічує наш календар? Друге: хто (або що) не підпадає під них, тобто залишається поза «датськими» урочистостями?
Як правило, співрозмовники стенають плечима або ж розводять руками. А чоловік багатозначно усміхається, насолоджуючись інтелектуальною перевагою. 

Гадаю, ні для кого не новина, що міста наші вночі не сплять. Принаймні значна частина жителів Черкас у темну пору доби продовжує відпочивати — на пляжах, у нічних клубах, інших розважальних закладах і навіть на подвір’ях будинків. Не обходиться, зрозуміло, без спиртного. Пияцтво, особливо нічне, на жаль, стало мало не візитівкою обласного центру.  

Є ще в Україні міста й села, де панують радянські принципи обслуговування клієнтів. У цьому довелось особисто переконатися. 
Нещодавно відпочивала на дачі, яка розташована в селі на Черкащині, і в мене розболівся зуб. Щоб не переривати відпустку і не їхати до Києва, вирішила навідатись у сусіднє село, де є стоматологічний кабінет. Тим паче, що сусіди вихваляли лікаря і зазначали, що вартість стоматологічної послуги тут значно нижча, ніж у столиці. 

Билися жінки. Видовище  образливе й принизливе. Билися жінки за кілька метрів асфальту біля станції метро «Героїв Дніпра». Селяни привезли здалеку (Хмельницька і Рівненська області — ніч не спали) яблука і молочні продукти. Звісно, на ринок їм доступу немає. Розташувалися поряд. А там місцеві перекупники монополією поступатись не захотіли. Ось вони й нацькували на селян безпритульних. Ті, зрозуміло, за обіцяний сніданок бійці віддалися сповна.