Наприкінці 1980-х я чергував на випускові обласної молодіжної газети, у якій тоді працював. І в матеріалі молодого журналіста Володимира Данилюка із захопленням прочитав нові факти про життя уславленого радянського розвідника Миколи Кузнецова. Оце так удача!..
Але волинський читач доступу до журналістської сенсації тоді так і не отримав. Бо цензор (була у комуністичні часи в друкарнях така посада!) зіслався на отримані ним нові службові вказівки.

Старенький інструктор, який багато років тому вчив мене азам водіння автомобіля, постійно нагадував: стерегтися треба не так пішоходів, як велосипедистів. Вони настільки непередбачувані, що на будь-якому метрі дороги можуть викинути якогось «коника». Бо для пішоходів усе-таки відведені доріжки і тротуари, а для друзів двох коліс вони не передбачені. Відтак кожен крутить педалі де заманеться і як на душі лежить. А це особливо небезпечно на автодорогах, де вже затісно від усіляких ДТП.  

Перемога чотирьох українських студентів на міжнародному конкурсі «Дизайн програмного забезпечення» в Сіднеї приємна для нас принаймні з трьох боків. По-перше, сама по собі, бо не перевелися ще світлі голови на землі українській. По-друге, ідею хлопці висунули в царині сьогодні найпрестижнішій, а отже найконкурентнішій — програмному забезпеченні. По-третє, довели останнім бастіонам «совкового менталітету», що наука — це насамперед не достатні фінанси та укомплектовані лабораторії, не кількість академіків та монографій, а «одна, але полум’яна пристрасть».  

«Шановні громадяни!

Тільки раз і тільки у нас! Поспішайте на неповторне шоу «Ніч у буцегарні»! У програмі: пікнік за гратами; театралізоване прочитання Кримінального кодексу; виступ аматорського колективу в’язнів «Веселі посиденьки»; демонстрація багатосерійного містичного трилера «Перевертні у по…тертих кросівках»; спортивний спаринг на гумових кийках. На вас чекають різноманітні розваги, подарунки, кава-брейк та дискотека з промовистою назвою «Під небом у клітинку».

Один із моїх знайомих має трохи дивний «пунктик». Кожного, з ким зустрічається вперше, згодом неодмінно екзаменує двома запитаннями. А саме: скільки свят налічує наш календар? Друге: хто (або що) не підпадає під них, тобто залишається поза «датськими» урочистостями?
Як правило, співрозмовники стенають плечима або ж розводять руками. А чоловік багатозначно усміхається, насолоджуючись інтелектуальною перевагою. 

Гадаю, ні для кого не новина, що міста наші вночі не сплять. Принаймні значна частина жителів Черкас у темну пору доби продовжує відпочивати — на пляжах, у нічних клубах, інших розважальних закладах і навіть на подвір’ях будинків. Не обходиться, зрозуміло, без спиртного. Пияцтво, особливо нічне, на жаль, стало мало не візитівкою обласного центру.  

Є ще в Україні міста й села, де панують радянські принципи обслуговування клієнтів. У цьому довелось особисто переконатися. 
Нещодавно відпочивала на дачі, яка розташована в селі на Черкащині, і в мене розболівся зуб. Щоб не переривати відпустку і не їхати до Києва, вирішила навідатись у сусіднє село, де є стоматологічний кабінет. Тим паче, що сусіди вихваляли лікаря і зазначали, що вартість стоматологічної послуги тут значно нижча, ніж у столиці. 

Билися жінки. Видовище  образливе й принизливе. Билися жінки за кілька метрів асфальту біля станції метро «Героїв Дніпра». Селяни привезли здалеку (Хмельницька і Рівненська області — ніч не спали) яблука і молочні продукти. Звісно, на ринок їм доступу немає. Розташувалися поряд. А там місцеві перекупники монополією поступатись не захотіли. Ось вони й нацькували на селян безпритульних. Ті, зрозуміло, за обіцяний сніданок бійці віддалися сповна. 

«Економічними олімпіадами» називають всесвітні виставки ЕКСПО. І це не випадково, адже на них представлені найкращі здобутки людства, науково-технічний потенціал, новітні технології. Водночас це й чудова можливість ознайомити спільноту з історією та культурою, продемонструвати інвестиційну, туристичну привабливість країн. Найбільший виставковий захід відбувається раз на 5 років; у проміжку між всесвітніми ЕКСПО влаштовують так зване «мале», яке триває не шість, а три місяці і має назву міжнародної виставки. Саме така з успіхом проходить нині в південнокорейському місті Йосу.  

Кожен, хто заходить до приміщення Палацу культури, що належить Сумському науково-виробничому об’єднанню імені Фрунзе, в першу чергу звертає увагу на Дошку пошани. Низка портретів передовиків виробництва розташовані таким чином, що відвідувач відразу бачить усю галерею. Тут і представники робітничих спеціальностей, і технічного персоналу, й інженерного…