У 90-х, як і в 40-х роках минулого століття крилатий вислів українського класика піддали ревізії. Та наступати на граблі історії наче наша ментальна риса. Можна було б сприймати це з гумором, якби не так часто — в малому й великому — по-махозістськи стаємо на них, вибиваючи з голови мудрість та досвід попередніх поколінь. Зіткнулася з цим у бібліотеці. Готуючи журналістський матеріал, шукала книжку класика іспанської літератури, яка торік отримала найвищу національну премію і свого часу номінувалася на Нобелівську.   

Так уже повелося, що тему Чорнобиля у нас здебільшого порушують у квітні, перед  Днем пам’яті про трагедію. Після 26 числа медійні голоси різко стихають і лише вряди-годи десь щось чорнобильське може зринути в різних інтерпретаціях. До певної міри це й зрозуміло, бо якісь рани за понад двадцять років могли зарубцюватися, а по живому дерти боляче… На жаль, Чорнобиль болітиме ще довго, бо нести його хрест — не перенести багатьом поколінням українців. 

Втративши голову, за волоссям не плачуть. Тож наче й не випадає піднімати якийсь особливий лемент з того приводу, що Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення вилучила із ліцензій на мовлення графу «Мова, якою вестимуться передачі». Тим більше, що є у нас міста, де така новація жодним чином не позначиться на мовних розкладах у ефірі і не спричинить тієї «русифікації», про яку попереджають експерти.  

«Мамо, коли ми з’їмо гарячої картоплі або хоча б супу?» — обурюється старша донька, а менша у свої безтурботні три місяці від народження лише кліпає оченятами — тільки б мама не хвилювалася. Та як тут не хвилюватися?! XXI століття за вікном, а ми голодуємо — соромно сказати — в центрі міста, яке неподалік столиці! 

Уже два тижні (!) на голодному пайку залишаються кілька сімей нашого будинку № 9 по Червоноармійській вулиці у Борисполі. 

Танечка — так педагоги любовно називали нову ученицю. Завжди старанну, акуратну, з доброю успішністю і зразковою поведінкою, що носила випрасувану шкільну форму з білим накрохмаленим комірцем. Навіть невиправні двієчники і безнадійні прогульники не могли дозволити собі допустити шпильку на її адресу або просто смикнути за кіски. Хоч хорошистів і відмінників зі зразковою поведінкою недолюблюють, до Танечки ставлення було особливе. Вона завжди давала списувати, ніколи не відмовляючи, на відміну від інших. Щоправда, робила це з деякою зневагою, на що мало хто звертав увагу.  

Одна з розвідок, чи є в лісі гриби, зіпсувала настрій із двох причин. По-перше, боровиками навіть не пахло, а, по-друге, у «пристріляній»  місцині під хутором Ровжі (він уже не значиться на карті України) побачив загалом убивчу для природолюба картину. Дорослі сосни валялися там і сям, лякаючи бородами вивернутих із землі кореневищ. Зрозумів, що це результат ще того — пам’ятаєте? — червневого буревію, який наробив шкоди всюди у країні. На Чернігівщині, казали очевидці, в повітрі літали лелечі гнізда разом із пташенятами, кури і навіть дорослий пес. А тут ось…  

Жінки пішли не в гайдамаки, а до колодязя. При цьому кожна кинула рогача і вхопила коромисло — теж замашна штука. Відра не брали, оскільки проблема була не у воді: розгнівані молодиці радилися, як перекрити благовірним доступ до двору Оришки-самогонниці. Жінки використали вже всі можливі засоби: влаштовували романтичні вечері при свічках, пікніки на березі річки, свинячі й півнячі бої, а коли це не допомогло — підключили трудотерапію, а також вилили увесь стратегічний запас розсолу.

Чоловіки стійко зносили всі виховні моменти, але під вечір все одно не трималися на ногах.

— Може, Оришці ворота дротом закрутити?

— Самогонний апарат зламати?

— Криницю засмітити? — сипалися пропозиції.

— Ні, її обійстя — приватна власність. Вона навіть дільничному може не відчиняти. І нас не впустить… 

Їдучи в одному із сумських тролейбусів, спостерігав картину, добре знайому ще зі студентських років. До салону ввійшли контролери, які взялися перевіряти квитки. Переважно пред’являли талончики, хоч один з молодиків біля задніх дверей відверто занервував. Смикнувся в один бік, потім в інший. Але…

Швидко з’ясувалося, що він без квитка, а на запитання, чому не сплатив за проїзд, узявся пояснювати, що хотів проїхати лише одну зупинку, потім задумався про щось своє, а тут раптом контролери.

«Ніде не працюю, чекаю на пенсію…» Так сказала мені 48-річна жінка, яка проживає в Дубровицькому районі на Рівненщині — у третій чорнобильській зоні. Цілком працездатна, вона сама виховує 12-річного сина і на роботу, власне кажучи, не поспішає: по-перше, безробітна мати-одиначка отримує від держави суттєвішу допомогу, ніж та, що має засоби до існування; по-друге, сина безкоштовно харчує в школі держава (викроювати з куцого сімейного бюджету щонайменше 10 гривень щодня непотрібно); по-третє, до пенсії їй залишився… рівно рік. Тутешні ж бо жінки виходять на пенсію в 49, чоловіки — в 54. На Рівненщині, скажімо, це майже половина області: на уражених Чорнобилем територіях проживає понад 400 тисяч людей. Додайте тих, що в інших забруднених областях…  

Виголошуючи вітальний з приводу Дня Незалежності спіч одній  людині, я після слів «і чарочку за здоров’я держави підняти повну» почув у відповідь невдоволене бурчання. Мовляв, я віддаю перевагу чарочці за здоров’я дружини, дітей, нарешті власного. Яка, набрякав гнівом добродій, держава, коли в нас це група людей, котра перебрала на себе її повноваження, змінила русло (у відомий бік) переваг та преференцій, найбільше фінансових!