Танечка — так педагоги любовно називали нову ученицю. Завжди старанну, акуратну, з доброю успішністю і зразковою поведінкою, що носила випрасувану шкільну форму з білим накрохмаленим комірцем. Навіть невиправні двієчники і безнадійні прогульники не могли дозволити собі допустити шпильку на її адресу або просто смикнути за кіски. Хоч хорошистів і відмінників зі зразковою поведінкою недолюблюють, до Танечки ставлення було особливе. Вона завжди давала списувати, ніколи не відмовляючи, на відміну від інших. Щоправда, робила це з деякою зневагою, на що мало хто звертав увагу.

Час спливав, не проходило жодних батьківських зборів, на яких Танечку не ставили б у приклад іншим батькам і їхнім чадам. Загальна улюблениця брала участь у позакласному житті школи: якщо так треба, то вона нічого проти не має. Головне — це не повинно позначатися на її успішності. І не позначалося. Щоправда, найімовірніше, це була заслуга всього педколективу, котрий дружно боровся за успішність не лише всієї школи, а й кожного окремо взятого класу. Адже кожен учитель був ще й класним керівником. А Танечці, до того ж, світила золота медаль. Траплялося, що ті, хто мав «сіяти розумне, добре, вічне», іноді кривили душею. Там, де майбутній медалістці потрібно було поставити «добре», ставили «відмінно», а де напрошувалась трійка, у журналі успішності навпроти її прізвища красувалася… п’ятірка.

Невідомо, скільки це все тривало б, якби не хвороба вчительки української мови. А тут закінчення чверті, потрібно писати річний контрольний диктант. Підмінити нікому, окрім молоденької вчительки, що цього року закінчувала інститут і перебувала на переддипломній практиці.

Диктант написали, відповідні оцінки виставили. І сталася надзвичайна подія у школі! Об’єктивна молода вчителька оцінила знання Танечки — гордості школи — у ТРИ! бали. Зчинився серед педколективу неймовірний гамір!

...Наступного дня класний керівник на виховній годині намагалася заспокоїти Танечку. Треба віддати належне майбутній медалістці — вона мужньо перенесла жахливу для неї новину і поводилася гідно. Щоправда, всі шість наступних уроків беззвучно плакала, опустивши голову на парту. Лише по плечах, що здригалися, це було помітно.

Класний керівник пообіцяла все владнати. Справа-бо неабияка, через цю нещасну трійку людина може позбутися медалі. В школі на одного медаліста стане менше. А в колег із сусідньої школи може з’явитися непогана можливість за кількістю медалістів посісти перше місце в районі. Професійні амбіції цього не дозволяли.

Того ж дня після уроків у класі залишились тільки двоє: Танечка і викладач української мови. Вони сиділи за однією партою. Перед ними лежала книжка — збірник диктантів. Танечка повільно своїм гарним почерком переписувала слово в слово той самий диктант, через який одержала не дозволену для себе оцінку. А трійку, що стояла в журналі, акуратно виправили на відмінно.

На випускному вечорі Танечку, золоту медалістку, щиро вітали вчителі. Танечка вже бачила себе студенткою престижного факультету столичного вишу. Вона вірила у свої сили. Тим гіршим було її розчарування, коли на першому ж вступному іспиті сивочолий професор уліпив їй «незадовільно» за незнання елементарного. Самолюбство абітурієнтки було серйозно уражене — адже студентами стали ті, кого вчителі не дуже балували оцінками.

Наступного року Танечка все-таки вступила до інституту, але не туди, куди її кликала дитяча мрія, а на менш цікаву спеціальність, де конкурсу вже майже не було. А отримавши диплом, вона відсиджувала на роботі належні години, частенько згадуючи шкільні часи, коли все так добре розпочиналося. Спогадами про вчителів вона не любила себе переобтяжувати. Та й про що з ними говорити? Навряд чи від них була б їй користь у майбутньому. Вони для неї були пройденим етапом...