Про Сергія Дзюбу десятеро різних людей озвучить стільки само різних думок. Хтось говоритиме про нього як про поета, хтось — як про прозаїка чи публіциста, комусь захочеться сказати про нього як про дитячого письменника або драматурга, перекладача, пародиста, критика. Усі зійдуться лише в одному: цей чоловік таки дивак і оригінал. Часто настільки глибоко занурений  у власні думки, що не бачить нікого і нічого навколо себе. І водночас — переможець спартакіади журналістів-спортсменів. Завдає собі клопоту, самовіддано займаючись підростаючим поколінням майбутніх журналістів і письменників. Автор 40 книжок, які — всі до одної! — присвятив дружині Тетяні.  

Про геніального натураліста, творця вчення про ноосферу Володимира Вернадського, 150-річчя з дня народження якого відзначили в березні, написано, здавалося б, усе. Сьогодні знаємо навіть про те, що він консультував уряд Сталіна щодо розробки основ першої атомної зброї.
Але дослідники не втрачають пильності й доводять, що є ще в його біографії білі плями. Зокрема, далеко не всім відомо, що він і письменник Володимир Короленко — троюрідні брати. Про ці родинні історії — розмова нашого кореспондента з полтавським краєзнавцем Віктором САМОРОДОВИМ.   

Небом обдарований, харизматичний, його дуже люблять шанувальники, а надто шанувальниці. Вони палко вітають його і на сцені в тих чи інших образах, і як ведучого концертів та дійств. Їхній кумир — відомий український актор театру і кіно Олексій Богданович — сьогодні відзначає полудень віку.

У пісень Тараса Петриненка — не тексти, а поезія. Яка, проте, пручається читанню: навіть подумки одразу співається, і лише Тарасовим тембром. Бо ці пісні — із триєдності мелодії, слів та голосу одного творця.
«Зорепадом летять роки»… «Чи можеш ти вибирати, від чого тобі вмирати — од відчаю чи без скоринки на голім столі»… «І так цієї ночі молитви серце хоче, і пригорнути хоче до себе білий світ»… «Ще, може, нашими серцями розпалим тисячі сердець»… «Боже, Україну збережи»…
Тарас співає про те, що проймає душу слухача, як у найсокровенніші миті життя. І так, що тоді наша планета, яка у Всесвіті наче м’ячик, підступає до горла клубочком, її океани вміщуються в сльозі, а рідна Україна — у погляді мами, для когось уже космічному… 

Ідучи на інтерв’ю до Тетяни Валеріївни, в метро на телеекрані прочитав вислів Юрія Липи про те, що там, де є українці, там є мистецтво. Тому передовсім поцікавився у співрозмовниці: чи так це? «Жінки в Україні намагалися прикрасити все навколо. Вони чепурили хату, розписували її, господарювали в ній у красивому одязі, який мав певну символіку. Звичайні ткані речі за допомогою вишивки ставали твором високої якості. Одяг був соціально значимим чинником у селі», — відповіла вона.  

Дмитра Піркла ми вже згадували у матеріалі про видатного державного діяча ХІХ — початку ХХ ст. Олександра Поля. Тоді йшлося про подаровану підприємцем Дніпропетровському національному історичному музею ім. Дмитра Яворницького цінну пам’ятку ХІХ століття — акцію Товариства криворізьких залізних руд, започаткованого Олександром  Полем. І ось зустрічаю підприємця в музеї з новим подарунком — облігаціями Товариства Курсько-Харківсько-Азовської залізниці і Російсько-Бельгійського металургійного товариства (нині це Єнакіївський металургійний комбінат) з автографами його засновників Федора Єнакієва і Дмитра Яловецького та акціями підприємств, заснованих бельгійцями в Костянтинівці (тепер це Донеччина) і в селі Петромар’ївка (Луганщина) тощо. В розмові з меценатом з’ясувалося, що його інтереси не обмежуються цінними паперами. А передача музеям раритетів, знайдених по всьому світу, — не разові акції, а  життєва позиція. 

Раїса Недашківська — знакова актриса для країни. В її творчості означилися віхи культурних і духовних пошуків суспільства. В радянські часи українська красуня багато знімалася на різних кіностудіях колишньої багатонаціональної країни. «Я вся була жага акторської роботи», — згадує народна артистка України. І нині, в 70, вона затребувана: грає на сцені, готує роль в новому телефільмі,  записує поетичні і вокальні альбоми, працює в оргкомітеті фестивалів, допомагає ставати на крило мистецькій молоді, у Спілці театральних діячів патронує Дім ветеранів сцени.
Ми розмовляємо з актрисою в її  квартирі на четвертому поверсі будинку біля Золотих воріт, який пам’ятає старий Київ. Кімнату прикрашають картини, серед яких домінують роботи Віктора Зарецького. 

Болгарія, Польща, Австрія, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Італія, Франція, Росія, Туреччина — в усіх цих країнах побував за 33 роки народний хор «Калина» Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. А в деяких і по кілька разів. І скрізь слухачі вітали їхню появу на сцені оваціями. Тому що виконавський рівень калинян вражає. А вони своїми успіхами завдячують засновнику й незмінному художньому керівникові хору Григорію Левченку. 

На одному з занять викладачка російської мови запропонувала студентам театрального інституту написати твір на визначену тему. Віталій до завдання підійшов натхненно і, як би сьогодні сказали, креативно. Педагог, оцінивши це, навіть показала ним написане своєму чоловікові-письменнику. А той порадив взяти з автора твору слово, що він обов’язково писатиме, оскільки має до цього неабиякий хист. Студент запам’ятав пораду і надалі справді намагався мережити акровірші у вільний час від… театральної сцени, на якій здійснив понад сотню постановок, спектаклів, концертів, і зіграв безліч різноманітних ролей. А почалася сценічна кар’єра народного артиста України із бажання навчитися танцювати вальс.  

Торік 1 грудня у п’ятитисячній залі португальського міста Гімарайнш (яке ЮНЕСКО визначило культурною столицею Європи-2012) прозвучало гучне «Ukraine!» У кінці червоної доріжки з’явився народний артист України, перший від нашої держави член Міжнародної асоціації фольклору IGF Зенон Колобич. На сцені йому вручили високу нагороду. Прозвучав гімн України, уривки біографії номінанта і відеорозповідь про його колектив і країну. Відтоді Україна входить у десятку країн, які вміють і мають що покласти в культурну скарбницю світу.