Днями знайомий продемонстрував вивіску, яку встиг сфотографувати на мобільний телефон на автовокзалі в Сарнах: «Пиріжки, цукерки, булочкі…» — саме так, через «і» написано останнє слово.

«Надішлю це в райдержадміністрацію, нехай хоч замисляться. Я б за ці «булочкі» відібрав ліцензію у фірми, що це писала», — був категоричний.

Розповідаю про це вдома, а чоловік мені:

— Сьогодні платив за проїзд у тролейбусі, а кондуктор каже: «Дайте мені два гривня». Не витримав: «Дві гривні, бо наша грошова одиниця жіночого роду». Але у відповідь почув лише обурення, що ви, мовляв, мені тут лекцію будете читати?

Добре, кажу, хоч не постріл: он у Києві один пасажир вистрілив у іншого тільки тому, що той зробив йому зауваження.

Іноді сама не витримую, коли в магазині чи в транспорті чую оте «два гривня» або бачу подібні написи в публічних місцях: просто, як кажуть, із язика зривається.

Як полоти той бур’ян? Яку сапу знайти: щоб і гострою була й людей не ображала? У нас нині аж забагато курсів іноземних мов, а ось удосконалити рідну можливості не знайдеш, навіть якщо дуже захочеш…

Чому б не продумати гнучку модель самовдосконалення в тому, що називаємо кодом нації? Скажімо, фестивалі вишиванок у нас на кожному кроці. Ні, я не проти них: костюм чи його елемент — теж спосіб нашої самоідентифікації. Але ж мова — ще потужніша сила! Так, нині вона поволі стає життєдайним джерелом для співвітчизників зі сходу, яких називаємо немилозвучним словосполученням «вимушені переселенці», й це чудово! До речі, той, хто вчить українську з нуля, говорить здебільшого правильно, — помічали?

Але заклик Максима Рильського «пильно й ненастанно» полоти мовний бур’ян актуальний як ніколи. От тільки з ким полоти?

Нещодавно слухала цікаву розмову Тетяни Даниленко з мовознавцем Юрієм Шевчуком на телеканалі «ZIK». Говорили про суттєві світоглядні речі й роль української мови в непростих нинішніх реаліях. До ведучої жодних зауважень: її мова експресивна й грамотна! А ось мовознавець…

«Відсутня така норма в нашому законодавстві» (невже це учень не прийшов на урок?); «треба підняти українську мову на належний рівень» (це що – відро?); пануючий клас, солідаризуючий чинник (наче не знає, що активних дієприкметників теперішнього часу в нашій мові немає); «навчання на рідній мові» (а не рідною, як належало б)… І це лише ті «перли», які встигла записати: якщо відверто, переглядати розмову в інтернеті просто не хотілося. А ми тут із претензіями до кондукторів та провінційних фірм…

От і думаю: а чи стане нам снаги якщо вже не цілком виполоти всі мовні бур’яни, то хоча б ось такі, що здатні заглушити все багатство нашої, рідної, солов’їної? Де взяти той унікальний гербіцид, який на них подіє? Не знаю, чи дасть його нам держава у вигляді покарань за незнання державної мови. А може, обійдемося без гербіцидів: якщо частіше будемо виходити на свій мовний город та «пильно й ненастанно» (тобто дуже ретельно) полоти його?