Хоч як сумно про це казати, та наразі вітчизняна економіка не в змозі обійтися без надходження закордонного капіталу. Але натомість спостерігаємо безсумнівний відтік.

За даними Національного банку, які оприлюднив БізнесЦензор, торік з України вивели капіталу на $1,1 млрд більше, ніж інвестували: вкладено $2,3 млрд, а виведено $3,4 млрд, з яких 2,7 млрд — повернення прямих іноземних інвестицій. Тобто грошей, безпосередньо вкладених у нашу економіку. Ситуація стала темою для обговорення на круглому столі «Інвестиції в агробізнес. Що нового нам готує час змін», організованому компаніями AgroGeneration та AgroInsightex Co.

Полохливі іноземці

Під час кризи населення починає гарячково знімати гроші, зауважує директор департаменту розвитку бізнесу Індустріалбанку Віталій Кисленко. Мабуть, сподіваються, що під подушкою вони у них не знеціняться. Зауважимо: так само, але на своєму рівні чинять й інвестори. Чи є у нас нині криза? Політична — очевидно, а там, зважаючи на залежність нашого бізнесу від політиків, і економічна не забариться. Тож нарікати на полохливість інвесторів не варто — вони мають підстави для побоювань.

Президент компанії AgroGeneration, американець українського походження Джон Шморгун зауважує: вже близько чотирьох років закордонні інвестори вперто ігнорують Україну. Невже через війну? В Ізраїлі вона триває постійно — з часу заснування держави, майже 70 років. А інвестиції туди йдуть принципово більші, ніж до нас.

Отже, причина інша. На думку експерта, це передовсім непрозорість нашого бізнес-клімату і стан захисту прав власності. Щодо того-таки Ізраїлю, то там працюють належним чином усі державні інституції, а головне є співпраця між державою і бізнесом.

Натомість у нас влада і бізнес перебувають у стані перманентної війни. А інакше й бути не може.

Фото з сайту stewardship.adventist.org

Перманентна війна

Відтак академік Академії політичних наук, доктор політичних наук Юрій Марченко наголошує: нині вітчизняний бізнес перебуває у такому стані, що можливості розвиватися за допомогою власних ресурсів у нього майже немає. Отже, в Україну потрібно залучати закордонні кошти.

Однак непрозорість бізнес-клімату, про яку згадав Джон Шморгун, полягає у створенні точкових переваг деяким суб’єктам бізнесу, тоді як інтереси інших ігнорують. Фактично не бізнесова, а політична еліта визначає можливість ведення бізнесу. Йдеться навіть про монополізацію економіки політичними колами.

Саме тому в нас нема й не може бути політичної стабільності: якщо кожна нова влада в Україні — це політичний придаток якоїсь бізнес-групи, тоді решта бізнесу, що не входить до неї, автоматично починає проти тієї групи війну, яка тимчасово (на дуже короткий час) завершується зміною політичного вектора.

Тоді інвестор, що зайшов на український ринок, має або швидко зреагувати й укласти нові домовленості з елітою, яка прийшла, або швидко вивести кошти з українського ринку, чи втратити їх. І цей останній сценарій, за словами Юрія Марченка, траплявся доволі часто. А оті втрачені гроші отримував хтось інший.

Єдиного й послідовного інвестиційного алгоритму дій, які б не залежали від політичної кон’юнктури, в країні не було і наразі не спостерігається. Єдиних правил для всіх не існує. Тому інвестори не створюють підприємств, розрахованих на тривалий період роботи, адже не знають, чи вдасться втриматися на українському ринку надовго.

Саме через це орендарі не турбуються про родючість землі, бо навіщо, якщо сьогодні земля твоя, а завтра — вже невідомо чия? Адже гарантій захисту прав власності не існує жодних, судова система часто-густо перетворилася на посібника грабіжників і рекетирів, а жертвами такого узаконеного оббирання стають аграрії та підприємства харчової промисловості.

Щодо економічних наслідків політичної ситуації Джон Шморгун зауважує: в аграрному бізнесі без кредитів працювати неможливо через сезонність виробництва: урожай ще коли буде, а гроші, аби довести той урожай до пуття, потрібні сьогодні.

Але кредити у нас шалено дорогі — десять відсотків у доларах, тоді як у них — максимум півтора річних. Це плата за ризики, які, зважаючи на теперішню політичну ситуацію, дедалі зростають. Відтак і надії на скоре зниження відсотків за вітчизняними кредитами нема ніякої. А щодо страхування політичних ризиків, то на це жоден страховик не наважиться — надто вже непевна ця справа. Бояться — і їх можна зрозуміти, бо теперішня політична ситуація дає підстави до яких завгодно побоювань.

Давайте кошти, а порад не треба!

Утім не забуваймо, що в кожному конфлікті є принаймні дві сторони, у нашій ситуації навіть три: українські підприємці, що претендують на інвестиції, вітчизняна влада й закордонні партнери. І про жодну з цих сторін не скажеш, що вона цілковито біла й пухнаста.

Виконавчий директор Канадсько-української палати Емма Турос із сумом зауважує: вітчизняний бізнес не розуміє суті роботи закордонних проєктів в Україні і яку користь від них можна отримати. Наші підприємці надто часто вимагають від Заходу лише грошей, а не порад, як їх краще інвестувати. Мовляв, дайте грошенят, а ми вже самі розберемося, що з ними робити. Це дає підстави представникам закордонних проєктів технічної допомоги нарікати на те, що наш бізнес не заслуговує на фахові поради, які йому готові надати. Чимало їх працювало на наших теренах, але всі нарікали на те, що вони працюють, дають рекомендації, але їх ніхто не слухає. І це стосується не лише представників бізнесу, а й влади.

Команди високо кваліфікованих експертів приходять і йдуть, а в країні майже нічого не міняється щодо підходів до бізнесу. Майже — бо є компанії, які переймають ставлення до інформації, притаманне бізнесменам розвинених країн, але це радше винятки, ніж правило.

Проте й висловлена на тому самому круглому столі думка Джона Шморгуна про те, що треба залучати до управління нашою державою якомога більше іноземців, теж звучить доволі сумнівно. Адже інколи виникає обґрунтований сумнів: ці фахівці насправді обстоюють інтереси України чи закордонних фінансових структур? Зокрема це стосується закликів якнайшвидшого відкриття ринку землі попри те, що не завершено її інвентаризацію і не ухвалено відповідних законів.

На думку Емми Турос, Україна дуже слабко вимагає від закордонних партнерів дотримання угод, уряд має послідовніше захищати інтереси країни. У цьому варто повчитися хоча б у Польщі.

Якщо говорити про недоліки нашого інвестиційного клімату, то не можна стверджувати, що вітчизняна інвестиційна політика зовсім не регламентована — існує аж 174 нормативні акти у цій царині. А це означає, що такий вид діяльності настільки розмитий у правовому просторі, що й кінців не знайдеш.

Відтак бізнес навіть більше, ніж грошей, потребує простих, зрозумілих і, головне, стабільних правил гри. Тому всі учасники дискусії так чи інакше висловилися за ухвалення замість згаданих численних документів одного-єдиного — Інвестиційного кодексу.

Так, голова правління Міжнародної асоціації переробників сільгосппродукції Ольга Кулакова наголосила: «Україні потрібно не просто розробити окремий закон, а саме створити й ухвалити Інвестиційний кодекс, який уможливить максимально гармонізувати інвестиційне законодавство. При цьому корупційна складова істотно зменшиться завдяки прозорим і чітким правилам гри на інвестиційному полі України, а вітчизняна економіка отримає потужний поштовх для швидкого розвитку завдяки припливу інвестицій із зовнішніх та внутрішніх джерел».

Начальник відділу інноваційних та інвестиційних проєктів Державної кредитно-фінансової установи  Сергій Кравець додав, що ухвалення Інвестиційного кодексу може стати поштовхом для залучення інвестицій в Україну.