Торік у грудні під рубрикою «Прошу слова!» вийшов матеріал письменниці Валентини Семеняк «Що робить в Україні «Государев фундук»?» (№ 231 від 8 грудня 2016 р.), у якому наша дописувачка обурилася тим, що відомий український виробник в умовах неоголошеної, але від того не менш жорстокої й підступної війни на сході нашої Батьківщини випускає продукцію, назва якої нехай і не підпадає під закон про декомунізацію, проте є, м’яко кажучи, подразником для справжніх патріотів України, які захищали її незалежність під час Революції гідності. На харківському підприємстві «Бісквіт-шоколад» обурилися, як їм видалося, несправедливою оцінкою їхньої діяльності — й відповіли на сторінках нашої газети матеріалом «Два погляди на історію та сьогодення» (№ 48 від 14 березня ц. р.). Так була започаткована дискусія, мета якої — з’ясувати, чи мають право на життя у нинішніх непростих умовах назви продукції вітчизнаних виробників, які бодай якось можна співвіднести з країною-агресором. Тож сьогодні — її продовження.

Один із персонажів колись популярного і навіть екранізованого Леонідом Осикою твору Віктора Смирнова «Тривожний місяць вересень» сільський юродивий Гнат, якого возили до Москви у марному сподіванні вилікувати від розумової відсталості, під враженням від столичних красот збагатив свою мову новим прикметником. Усе найкраще у його лексиконі стало «московським» — від розкішного за сільськими мірками піджака до найпоказніших дівчат.

Можна було б посміятися над сільським дурником, якби в Україні ще донедавна найкращі проспекти, вулиці й мости не називали московськими. До речі, навіть «Московська» ковбаса і «Російський» сир, найменування яких уже стали всім звичними, теж зі створеного імперським агітпропом ряду, який привчає, користуючись фразеологією радянського ідеолога Жданова, до ідолопоклонства перед чужим.

Королів, царів чи «государев»?

Навряд чи потрібно негайно перейменовувати ковбасу «Московську» чи сир «Російський», бо рано чи пізно ці застарілі бренди самі кануть у небуття так само, як уже зникли продтовари з назвою «советскіє». Єдиним винятком серед них залишилось хіба що «Советскоє шампанскоє», яке ще дарує у новорічну ніч згадки про молодість нашим співвітчизникам віком понад 50.

Однак навряд чи варто миритися з існуванням імперських назв, що аж ніяк не є загальновизнаними брендами. Отож немає нічого дивного в тому, що дописувачка нашої газети письменниця Валентина Семеняк так гостро і, може, надто емоційно відреагувала на назву «Государев фундук», як вона спочатку вважала, завезеної з Росії продукції.

Проте у корпорації «Бісквіт-шоколад» замість того, щоб передусім замислитися, чи назва «Государев фундук» не надто провокаційна в умовах неоголошеної війни Росії проти України, відреагували великим листом за підписом керівника із розповіддю про високу якість своєї продукції й давні традиції виробництва, які ніхто не ставив під сумнів, та вимогою надати змогу відповісти пані Семеняк на сторінках «Урядового кур’єра». Стосовно назви «государев» (читачці трапилася коробка саме з російською назвою), яка стала приводом для публікації на шпальтах газети, відповідь звелася до того, що «тлумачні словники пропонують різне розуміння слова «государев», зокрема як прикметника, що вказує на причетність чогось (когось) до держави, а не певної посади, особи, тим більше конкретної».

На перший погляд начебто все правильно, однак на пряме запитання, з якою державою чи імперією має асоціюватись назва «Государев фундук» і яким боком цей «государь» і країна стосуються сучасної України, проти якої правонаступниця Російської імперії Російська Федерація веде гібридну війну, редакція відповіді не отримала.

Звісно, можна припустити, що маркетологи, запропонувавши назву «Государев фундук», мали на увазі не «государя Большой, Малой і Бєлой Русі» чи кривавого Миколу ІІ. Саме з його іменем наша дописувачка цілком безпідставно пов’язала вказану на упаковці продукції «Бісквіт-шоколаду» дату — 1896 рік, в якому засновано підприємство і відбулась урочиста коронація останнього російського самодержця із трагічною тиснявою на Ходинському полі.

Однак, на відміну від королів Західної Європи чи казкових царів, «государі» були лише в Московії й Російській імперії. І це об’єктивна реальність, якої не заперечиш. Як і того, що за нормами української мови відповідником російського присвійного прикметника «государев» буде «государів», синоніми якого «царів», «королів», тобто такий, що належить самодержцеві, монарху. Однак у Харкові чомусь обрали саме політично пов’язане з російським самодержавством слово, орієнтуючись, можливо, на запити ринку сусідньої Росії.

Ярижка чи відрижка колоніального синдрому?

Отож навряд чи припущення нашої дописувачки Валентини Семеняк, що йдеться про «нову грань інформаційної війни», можна вважати повністю безпідставним. Замість погодитися з тим, що сумнівна назва (найімовірніше, обрана без злого наміру, а через віками нав’язуваний українцям колоніальний синдром) не зовсім доречна у сучасних реаліях, у листі до редакції з Харкова акцентували увагу на зовсім іншому.

Крім уже згадуваних роз’яснень стосовно високої якості продукції «Бісквіт-шоколаду», яку ніхто не ставив під сумнів і навіть словом не згадував, керівник корпорації повідомила, що очолювані нею «підприємства активно сприяють здійсненню заходів з питань надання матеріальної допомоги військовим частинам Збройних сил та іншим військовим формуванням України».

Зокрема це передача «на виконання військово-транспортного обов’язку» автомобіля «Нива» і автобуса, перерахування 85 тисяч гривень благодійному фонду «Світ і Порядок», придбання для потреб армії комплекту апаратури для вузла зв’язку, продуктів харчування та універсальних пристосувань для розбирання-збирання коліс бронетранспортерів.

Однак виконання військово-транспортного обов’язку, як засвідчує його назва, аж ніяк не є жестом доброї волі чи благодійництвом. Наприклад, із держлісгоспів рідної мені Житомирщини й інших областей у зону АТО відправили цілі колони найкращих і найновіших вантажівок, що стало обов’язком, тимчасом як підприємства України в силу своїх матеріальних можливостей нарощують допомогу захисникам Вітчизни. Справа це справді добровільна, а тому кожен має право обирати, чим саме опікуватись насамперед — армією, вимушеними переселенцями чи шпиталями.

Так само нашим читачам самим вирішувати, чи такі вже безневинні «государеві фундуки» й назви провінційних газет на півдні й сході України з «ятем» (твердим знаком) у заголовках. Звичний для російської граматики царських часів Ъ запозичено зі старослов’янської мови, однак він зник з українського правопису ще в середині ХІХ століття. Такий милий серцю адептів «руского міра» старорежимний «ять» українцям примусово нав’язали Емським указом 1876 року. Один із пунктів цього документа зобов’язав подавати навіть українські тексти російською транскрипцією з «Ъ». Отриманий у результаті цього російсько-український гібрид отримав назву «ярижки», відрижкою якої досі страждають ті, хто марить поверненням до Російської імперії.

Хвороба ця напрочуд підступна. Адже якщо «Государев фундук» чи якийсь «Южний веснікЪ» відразу впадають у вічі, то звична нам назва Південно-Західної залізниці, яка насправді така за географічним розташуванням лише з погляду Росії, а не України, зазвичай сприймається як норма і не викликає обурення. Саме цим небезпечний лінгвоцид, хронічні рецидиви якого слід спільними зусиллями викорінювати, а не ображатись, коли нам вказують на симптоми задавненої, але від того ще небезпечнішої хвороби. 

ПРЯМА МОВА

«Українських імператорів не було»

Ганна ГОПКО,
голова Комітету ВР із закордонних справ,
кандидат наук із соціальних комунікацій:

— Громадяни багатьох країн бережуть пам’ять про своїх монархів. І є чимало держав, де імператорів і королів досі шанують, як, приміром, у Великобританії.

Королі в нашій історії теж були. Вартий доброго слова Данило Галицький. Не полінуйтеся зазирнути у Вікіпедію. Час його правління — доба найбільшого економічно-культурного піднесення й політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона стала найбільшою державою Європи. Сподіваючись на допомогу західних союзників у боротьбі із Золотою Ордою, Данило Галицький прийняв від Папи Римського 1253 року пропозицію коронації, став королем усієї Русі.

Але українських імператорів ніколи не було. Звертаю увагу на це слово, оскільки у контексті дискусії без нього не обійтися. Адже «государ» у Російській імперії — це фактично синонім слова «імператор». Або частина словосполучення, яке виринає у нашій підсвідомості саме як російське — «государь-император».

Є й інші трактування слова «государ», але якщо йдеться про російське слово, то більшість російських словників подають його саме у зв’язку з правителем Російської імперії. Академічний словник української мови трактує це слово як «глава монархічної держави; монарх, цар», але в нашій літературі воно зустрічається доволі рідко.

Нашими землями розпоряджалися то австрійський цісар, то російський цар. Але не тому, що українці вручили їм корону, а тому, що опинилися на той час під окупацією, тому що наші землі загарбали.

У нашій країні успішно триває процес декомунізації, масштабне очищення публічного простору від тоталітарної символіки, відхід від радянського минулого та його переосмислення. Мине небагато часу, і матимемо сили і змогу зазирнути глибше, переосмислити більш віддалені моменти нашої історії. І з «государевого» та «імператорського», сподіваюсь, у нашому словнику залишаться тільки імператорські пінгвіни. Про них та інші види птахів багато цікавого, гадаю, розкажуть наші полярники, які незабаром мають повернутися із зимівлі на антарктичній станції «Академік Вернадський». 

КОМПЕТЕНТНО

Олег ЦІЛЬВІК,
заступник голови правління ВГО «Союз споживачів України»:

— Успішність просування товару на ринку залежить від багатьох чинників: створення вдалої назви, вибору цільової аудиторії й каналів реклами, розроблення іміджу й інших маркетингових зусиль. Звісно ж, усе це потребує чималих коштів, яких у більшості вітчизняних підприємств немає. Тож щоб продукт компанії перетворився на символ, закріплений у підсвідомості споживача, потрібно дати йому оригінальну назву.

По-перше, не запозичену з чужої мови, життя, а власну, національну. Тому працівники підприємства (передусім маркетологи) повинні передбачати, чи викличе інтерес у споживача назва товару і чи захоче його він, наприклад, скуштувати, щоб переконатися, що товар такий, яким його назвали. Почувши назву «Государев фундук», не виявлю великого інтересу до таких цукерок. І не тому, що вони несмачні. Сама назва відштовхує. Ось якби на коробці з цукерками було написано «Слобожанський горіх у шоколаді» чи «Харківська ліщина», я б купив.

По-друге, не потрібно чужими назвами провокувати покупців. Харківські виробники, підприємство яких розташоване поблизу фронту, як ніхто інший повинні це добре розуміти. В Україні ніколи не було государів. Тож притягувати їх за вуха до нас не слід. Навіть у назві цукерок.

Павло ТЕКЛЮК,
заступник генерального директора ТОВ «Тетрада»:

— Скажу як виробничник: основна наша продукція — зошити. Вони мають відповідати певним технічним умовам, які розробляє товаровиробник або на його замовлення і обов’язково реєструють у Державній службі технічного регулювання.

Цим технічним вимогам мають відповідати якість товару, його виконання, розмір, сировина, безпечність, торговий фірмовий знак, термінологія, умовні позначки, методи випробування, пакування, маркування та етикетування, надання послуг, а також за потреби — способи оцінювання відповідності встановленим обов’язковим вимогам.

До речі, в технічних умовах вказано й назву товару та передбачено порядок її зміни. Захотіли ми, наприклад, назвати зошити «Лінія сім’ї» — написали заяву до Державної служби технічного регулювання. І все! Жодної копійки на таку процедуру підприємство не витратило. Для органа технічного регулювання головне, щоб виріб відповідав технічним вимогам.

Тож усі ці виправдання на кшталт: не можемо змінити назву чи це дорого коштуватиме — від лукавого.