Мрії здійснююються. У цьому переконаний життєлюб і оптиміст Роман Вінніков із Києва. Він з дитинства мріяв навчитися професійно виконувати зварювальні роботи. Очевидно, у життя були свої плани, бо за прожиті 43 роки довелося опановувати інші професії. По закінченні десятирічки про мрії у хлопця ніхто не питав. Батько привів на завод імені Ломоносова, де сам працював бляхарем. Першу сторінку трудового стажу сина було заповнено там. Доти хлопець знав, що дахи покривають бляхою, бачив вентиляційні канали з цього матеріалу і не більше. Роман згадує курйозний випадок під час першого знайомства з професією.
— Інженер з техніки безпеки проводив інструктаж на тему безпеки під час виготовлення замків, — розповів Роман. — Думаю, дивно, що ж це за такий замок, виготовлений із бляхи. Його не те що консервним ножем можна зіпсувати, а й голими руками. Виявилося, це професійний термін бляхарів. Я йшов працювати вентиляційником. Думав, сидітиму у власному кабінеті й через пульт керуватиму вентиляцією цехів. Та де там! Вентиляцію, як виявилося, треба було прокладати, ремонтувати.
За два місяці до цього я цікавився роботою на авторемонтному заводі слюсарем-мотористом. Назва професії сподобалася, а виявилося, що це нудний конвеєр. Усе заводського штампування, а я людина творча. Люблю придумати проект, намалювати задум на папері, взяти лист бляхи, зігнути, склепати і отримати річ.
Зі зброєю приходять не гості, а розбійники
«Краще шкодувати про те, що зробив, аніж про те, чого не зробив», — так відповів Роман на запитання, чи була нагода не йти в АТО.
— Україна — мій дім. Яка різниця, де я живу — в Києві чи на Донбасі. Хіба ми когось кудись не пускали чи утискали? Ні. А якщо в гості прийшли люди зі зброєю, то це вже не гості, а розбійники.
У 2014 році брат Олександр пішов захищати східні кордони від російського агресора. Романові стало ніяково, що молодший на фронті, а він ні. Домовився з братом: щойно той прийде у відпустку, поїде з ним в АТО добровольцем. Не судилося. Сашко загинув за кілька днів до відпустки. Горе вдарило і по здоров’ю батька. Через два тижні після похорону сина пішов за межу і він.
А тут дзвінок із військкомату: Романа запитують, чи не передумав він, чи має бажання пройти військову медкомісію. Відступати було негарно. Адже перед тим оббивав пороги у військкоматі, просив відправити в зону АТО разом із молодшим Вінніковим-Лісничком. Служив, як і планували з братом, у 12-му окремому мотопіхотному батальйоні «Київ».
— Жодного разу не пошкодував, що потрапив до цих хлопців, хоч було дуже важко. Зараз мамі кажу: втратив одного брата на війні, натомість знайшов багатьох побратимів, — каже Роман.
Скупо згадує про бойові дії, нагороди. Їх небагато, але понад усе цінує Почесну відзнаку від 26-ї окремої артилерійської бригади.
— Спочатку здивувався: чи це не підстава? На формі ношу шеврони 12-ї бригади, а нагорода з іншого підрозділу. Мене заспокоїли, що все гаразд. Але я йшов служити не за нагороди. Ображало, коли бачив, які хлопці героїчно поводилися в боях, а кого згодом відзначали. Насправді головне не в нагородах, а в тому, щоб повернутися додому живим, — ділиться він.
Найсвітліші спогади у Романа — про побратимів. Згадав недавню зустріч з товаришем із позивним Джміль.
— Він навчався на католицького священика. З перших днів війни пішов волонтером-санітаром, згодом підписав контракт до кінця особливого періоду і потрапив у наш батальйон. Це завдяки йому бійці батальйону не замерзли взимку. На жаль, заробив на війні діабет другого типу. Жартома кажу йому: люди ордени другого ступеня заробляють, а не хвороби.
Навчився сам і навчає інших
Після демобілізації у 2016 році виявив, що створена ним десять років тому фірма з вантажоперевезень розвалилася. Щоб керувати бізнесом, треба мати авторитет. Залишав справу на людину, яку вважав тямущою, і помилився. Та це не дуже засмутило. Можливо, саме через ці невдачі здійснилася дитяча мрія — опанував фах електрогазозварювальника. На провокативний закид про не зовсім престижну нині спеціальність Роман апелює прикладом із життя, що в його фірмі вантажниками працювали юристи і фінансисти з червоними дипломами.
— У кожного власна мета в житті й призначення. Дотримуюся біблійних істин, зокрема про те, що в поті чола людина їстимете хліб свій. Змалку звик бачити важку роботу батька, діда, розумів, що копійка просто так не з’являється.
Прийти до омріяного допомогли у центрі практичної допомоги захисникам України Axios, куди Романа привів товариш для отримання передовсім психологічної допомоги. Там запропонували повчитися у навчально-виробничому центрі «Професійна безпека». Зацікавило, бо крім сухої теорії, тут проводили практичні заняття. А часом за виконану роботу і гонорар платили. По закінченні запропонували залишитися в центрі майстром виробничого навчання.
Сам дивується, коли доводиться ділитися ще зовсім свіжими знаннями зі знаними майстрами, які проходять атестацію. Нещодавно читав лекцію для працівників однієї зі столичних будівельних компаній. Було приємно, коли люди з двадцятирічним досвідом роботи уважно слухали молодого колегу, а потім щиро казали, що навіть не знали про деякі сучасні професійні новинки, а дещо з часом просто позабували.
Маючи досвід, Роман хотів би внести зміни у навчальну програму для електрогазозварювальників. Зосередив би увагу на металознавстві. Каже, приходять учні й кажуть, що не зварюються два шматки металу. Виявляється, у металі багато вуглецю, а це вже умовно зварювальний матеріал, іноді трапляються й зовсім не придатні для таких робіт метали.
— Це треба знати навіть для себе. Бо попросить, наприклад, сусід зварити котел під парове опалення, а той візьме та й розсиплеться над головою. І не від поганої роботи, а від того, що метал не годиться для певного виду зварювання, — пояснює Роман.
І додає: ті, хто приходять на курси за покликом душі, вже через тиждень практичних занять показують хороші результати. Майстер вважає, що за бажання освоїти ази осьового, кутового, стельового зварювання можна за два тижні.
— На курсах даємо базу, далі треба йти працювати і неодмінно поповнювати знання. Зварювальникові, як і будь-якому іншому профі, слід розвиватися, — переконаний він.
Приходили сюди й інші демобілізовані бійці АТО, але після одного-двох занять не поверталися. Романові таке ставлення не до вподоби. Майстер натхненно розповідає про свою нову професію. Виявляється, завдяки дуету металу й електрода можна творити дивовижні речі. Має улюбленця серед металів. З алюмінієм він на ти.
Часто послугами зварювальника користуються автолюбителі, бо купити нову деталь значно дорожче, ніж дати їй друге життя шляхом зварювання. А ось про нержавіючу сталь відгукується як про примхливу вибагливу пані. До неї без дотримання особливих технологій краще не підступатися — халтура вийде. Хоч і це майстра не лякає. Власники одного з ресторанів, де Роман виконував роботи з харчовою нержавійкою, претензій не мають.
Ангели-охоронці існують
У Романа на мізинці помітила каблучку із сірого металу. Можливо, у цієї прикраси цікава історія? Виявилося, що так. Роман розповів, як ще до війни біля церкви допоміг одній бабусі. А вона простягнула руку з невеликого розміру каблучкою. Сказала, що вона йому подарує удачу. Так її Роман і носить. Поглядає на прикрасу і додає, що, можливо, вона й має якусь надзвичайну силу. Адже на війні з ним нічого не трапилося, повернувся цілим, знайшов улюблене заняття. Життя тільки почалося.
Ми в Google+