«Дитина теж має право заявити, що вона учасник війни»

За чотири роки АТО на підконтрольній території Луганської області 1451 дитина опинилася у складній життєвій ситуації: або родичів позбавили батьківських прав, або вона стала сиротою. І хоч це лише 1,2% загальної кількості маленьких жителів Луганщини, однак не мало, бо доля кожної дитини — це вже не статистика, а ціле життя. Зважте, що це майже півтори тисячі маленьких людей, які страждають. Про те, як їм допомогти, говоримо з начальником обласної служби у справах дітей Раїсою РОДІНОЮ.

— Передусім хочу пояснити ці цифри, — каже Раїса Василівна. — Ми б раді передати цих дітей у сімейні форми виховання, але не всіх можна усиновити або направити в родини. Є діти, чиї батьки перебувають на лікуванні чи в місцях позбавлення волі. Крім того, в інтернатних закладах є такі, які перебувають там за заявою матері. Наприклад, жінка пише заяву, мовляв, вона малозабезпечена, тож просить направити дитину у виховний заклад наприклад на півроку. Така дитина не підлягає ні усиновленню, ні направленню в сім’ю. І лише 322 дитини з 1451, про яких ідеться, можна усиновити, направити в дитячі будинки сімейного типу або прийомні сім’ї.

Матерів-одиначок більшає

— Нещодавно довелося врегулювати одну ситуацію. Багатодітна сім’я, четверо дітей. Мати покинула дітей чи то на сусіда, чи то на співмешканця.  По суті, вони залишилися без нагляду. Добре, хоч школа зреагувала, повідомила нашу службу, — розповідає Раїса Родіна. — Наші представники виїхали на місце, ознайомилися з умовами життя дітей. Виявилося, їхній тато служить у самопроголошеній «ЛНР», а мати на українській території веде аморальний спосіб життя. Треба визначати долю дітей. Щоправда, бабуся погодилася двох з них взяти жити до себе. Одну помістили в лікарню, другу — в центр реабілітації.

Це не залишилося непоміченим й на тому боці. Докричалися аж до Мінська, що дітей забрали через те і тільки через те, що батько служить у самопроголошеній «ЛНР». А насправді ж ані батько, ні мати не займаються вихованням дітей, не піклуються про них, живуть самі по собі. І що робити в цій ситуації?

Було кілька судів, намагалися матір вивести на нормальний шлях. Врешті-решт дітей їй таки віддали. Але контроль за сім’єю тепер більш жорсткий.

На жаль, таких ситуацій немало. У Лисичанському центрі реабілітації для дітей одночасно менш ніж 30 підопічних не буває.

У Станиці Луганській число покинутих дітей  збільшилося порівняно з довоєнним часом. Зокрема йдеться про новонароджених, від яких відмовляються матері.

—  Чи з’ясовували ви причини такого ставлення жінок до власних дітей?

—  Їх кілька, серед них і та, про  яку в народі кажуть коротко: «війна». Вільне пересування, жінки не хочуть думати ні про що, піклуватися про дітей, знають, що з голоду їм не дадуть померти, тому ведуть, так би мовити, невимушений спосіб життя.

З початку року в нас вже 8 новонароджених, від яких відмовилися матері. Вважаю, що це дуже багато. Переважно ці діти зі Станиці Луганської та Старобільська, тобто міст, де є військові. Доводиться констатувати, що молодим жінкам часто не притаманна відповідальна поведінка.

Ситуація ускладнюється тим, що нині ще й багато людей, які намагаються використовувати ситуацію з так званою сірою зоною й лінією розмежування з корисливою метою. Морочать голову дівчаткам-підліткам і намагаються торгувати таким ось живим товаром.

—  Як захистити неповнолітніх дівчат від самих себе?

—  Ведемо переговори із силовиками на контрольно-пропускних пунктах про те, щоб вони вимагали  дозволу батьків на перетин КПВВ дітей віком до 18 років, зокрема дівчат.

—  Виходить, що підліткові краще з’являтися на КПВВ із законним представником?

—  Така людина потрібна у багатьох випадках.

Ще одна серйозна проблема для нас — виплата допомоги дітям-інвалідам. Якщо дитина інвалід, їй мають призначити відповідальну особу як законного представника інтересів у різних інстанціях. Якщо така дитина з тимчасово не підконтрольної території приходить на український бік без законного представника, то не може отримувати свою соціальну виплату.

—  Тобто інвалідність є, а права на допомогу немає?

—  Ми написали свої пропозиції для профільного міністерства про те, щоб переглянули норму закону щодо цього. Без законного представника дитина не може вступати у спадок. Наприклад, вона проживає на окупованій території, а на підконтрольній Україні Луганщині є родичі, які захотіли подарувати дитині житло або залишити у спадок будинок чи квартиру. Змоги оформити спадок немає, якщо в дитини немає законних представників.

Хоч  останнім часом багато змінилося в законодавстві, багато в чому до нас прислухалися. Наприклад, спростили процедуру призначення опіки і зробили більш прозорими й розумними правила перетину дітьми лінії розмежування.

Кожне життя — надія

— В Україні ухвалено закон про присвоєння статусу учасника бойових дій для дітей, які пережили АТО. Дитина теж має право заявити, що вона учасник війни. Ми розглядали порядок виконання постанови Кабінету Міністрів України про те, які документи мають бути й що потрібно, аби дитина отримала такий статус. Нині в області тільки одна дитина, яка його має, — розповідає Раїса Родіна. — Цей хлопчик потрапив під розрив снаряда, і тепер у нього час від часу виникають проблеми зі слухом.

Статус оформити непросто: батьки повинні звертатися в поліцію із заявою про те, що дитина постраждала від соціального чи психологічного (емоційного, фізичного або сексуального) насильства. Це треба підтвердити, довести. Але вся біда в тому, що закон ухвалено пізніше, ніж діти пережили воєнні дії. Найбільше дорослі й діти Луганщини страждали у 2014 році, але тоді в регіоні не було судмедекспертів, які зареєстрували б факти пережитого.

—  На мою думку, статус дітей війни слід автоматично присвоїти всім дітям з нашої області.

— Згодна, але такий статус жодних матеріальних пільг не передбачає. Єдине — це дає право дитині заявити про те, що вона учасник війни. Але все не так песимістично. Радує, що у нас є охочі всиновити дітей. Наприклад, ми стали свідками повернення наших дітей-сиріт із Харківської області, куди вони поїхали не із власної волі. Пам’ятаєте, які складнощі були в їхньому пересуванні 2014 року? Діти прожили у Харкові, вважай, два роки. Тоді жодного руху і зусиль, аби їх передали в сім’ї, не було зроблено. А коли діти повернулися на рідну Луганщину, нам вдалося майже всім їм знайти родини.

В області нині 14 дитячих будинків сімейного типу і 88 прийомних сімей. Приємно спостерігати за тим, як там ростуть діти, як на краще змінюються їхні долі.

У Комишному Станично-Луганського району є дитячий будинок сімейного типу, який свого часу створив панотець Олександр Слободенюк. Його дружина померла, і він сам виховував сімох дітей. Потім прийняв інших хлопців на виховання. Згадую, як ми передавали туди 9-річного хлопчину з обласного притулку. Він був теж зі Станиці, буйний, тікав. Готовий був навіть голодувати заради свободи. Пам’ятаю, днів зо три його шукали. А коли знайшли, директор запитав: «Розкажи, чим ви там харчувалися». Відповідь була: «Сливами».

І ось тепер хлопець живе в дитячому будинку сімейного типу. З майбутнім прийомним батьком познайомився під час телевізійної передачі «Кожне життя — надія». Він не вірив, що його заберуть у сім’ю. Пам’ятаю, хлопчисько дуже хвилювався. А потім зворушливо зустрівся з Олександром Миколайовичем: кинувся йому на шию. Це було кілька років тому. А цього року хлопець сам вирішив стати педагогом — вступив у педагогічний коледж.

— То чого нас усіх навчила війна?

—  Війна дала змогу людям з інших областей виявити свою доброту, допомагати нам. А нас? Сподіваюся, що й нас усі ці події навчили бути людянішими.

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Раїса РОДІНА. Народилася у селі Суворові Тульської області Росії. У 1976 році закінчила Ворошиловградський педагогічний інститут. З 1997-го очолює Луганську обласну службу у справах дітей. Нагороджена орденами «За заслуги» та Княгині Ольги. Цього року нагороджена вищою обласною нагородою «За заслуги перед Луганщиною».