Степан ПУШИК,
поет

Відомого українського поета Степана Пушика нещодавно відзначили першою премією за кращу публікацію 2010 року журналу "Березіль" - документальну повість про співавтора пісень, композитора Володимира Івасюка "Блискавиці б'ють у найвищі дерева", яка ось-ось вийде окремою книжкою. Ці кошти іванофранківець віддав на передплату журналу школам та бібліотекам. Нам вдалося зустрітися зі Степаном Григоровичем й розпитати про ще не відомі сторінки життя і творчості Володимира Івасюка, описані в повісті, про його життєві пригоди в Івано-Франківську, де він часто бував і не минав хати нашого співбесідника.

Хто вистрілить у серце композитора

- Степане Григоровичу, як ви познайомилися з Володею, адже він народився на Буковині, вчився у Львові, злітав на крилах слави в Києві та Москві?

- Від Володі Івасюка я на 5 років старший, тому він називав мене по-дружньому "старий", а я його - "юначе". Познайомилися, коли він був ще юним поетом і композитором. Спочатку знав його батька - Михайла Івасюка. Ми обидва були членами Спілки письменників, зустрічалися в Ужгороді, у видавництві "Карпати". Видали на той час спільну збірку записів народних казок Покуття. Я мав уже багато популярних пісень: "Треба йти до осені", "Любисток", "Над горою місяць повен", "Течія", "Зоряна", "З гір високих вітром віє", "Карпатська ніч", які поклали на музику Олександр Білаш, Анатолій Кос-Анатольський, Богдан Юрків, Роман Іщук.

- До речі, ваш злет був схожим на Володин: він - після виконання "Червоної рути" на телебаченні, ви - з піснею "Треба йти до осені". Вона прозвучала у Кремлівському палаці на відкритті Днів української культури й літератури в Москві...

- Було навіть оголошено: пісня, яку виконує Дмитро Гнатюк, - на слова солдата Степана Пушика. Пісня та вихід першої книжки мене тоді порятували від покарання за армійський проступок.

- То батько Володі став його протеже? Де ж ви зустрілися з молодим композитором?

- Ні, не Михайло Григорович познайомив мене з сином, а перший український музичний телефільм "Червона рута", що знімався на Гуцульщині. Софія Ротару в цьому фільмі співала мою та Іщукову "Течію". Володимир, до речі, там, у Яремчі, кинув оком на вродливу студентку нашого Прикарпатського тоді ще інституту - Наталку Михайлову, яка танцювала в молодіжному ансамблі. Коли Володя навчався в Чернівецькому медінституті, подружився ще з одним іванофранківцем Миколою Сакаделом (грали разом в оркестрі). В Івано-Франківську мав дівчину, тож юний Івасюк їхав... до Миколи. Я про ці пригоди написав у повісті. І про те, як вони разом з Наталкою зустрічали тут Новий рік. Як приїжджав на Прикарпаття, бував і в мене. Обідали. А сусідки прибігали, щоб глянути на вродливого легеня.

Траплялося різне. Навіть побили його в ресторані "Карпати". Приїхав до Наталки, зупинився в Сакадела. Пішли повечеряти, а там фальшиво грали й співали Івасюкові пісні. Тож троє чернівецьких музикантів вирішили показати, як треба виконувати "Червону руту" і "Водограй". Ті не повірили, що автор пісень такий молодий. Слово за словом - почалася бійка. Музикантам на допомогу кинулися клієнти... Володя мені про цю баталію розказав, коли на Івано-Франківське радіо привіз рулон своїх пісень у виконанні Ротару. Радіожурналіст Роман Андріяшко зателефонував, запросив мене, тож ми "водили козу" півдня і весь вечір. Невдовзі він надіслав мені нашу першу пісню "Шумить пшениця, як Дунай". Її виконувало тріо бандуристок консерваторії та дівочий ансамбль "Росинка".

- Здається, ви писали, що Наталка була з "Росинки"?

- Ні, вона не співала, а танцювала в ансамблі Георгія Железняка, чоловіка Христини Михайлюк, що досі керує "Росинкою". Наталка була родом з Коломиї. До речі, іншій коломиянці, одногрупниці з Чернівецького медінституту Марії Соколовській, Володя подарував один із перших варіантів "Червоної рути", слова якої народилися з коломийки, записаної фольклористом Соколовським у Рогатинському районі на Івано-Франківщині.

- Ніде не зустрічала, цікаво, кому вона присвячена?

- Про психологію творчості пишуть багато, але то, на мою думку, неправда. Ніхто не знає, що, де й коли вистрілить у серце поета, композитора. Я гадаю, що y небесний комп'ютер закладено програму - нашу долю. Звичайно, кожна дівчина, жінка залишала слід у серці юнака. Але, пригадую, на панахиді після похорону мати Володі Червоною Рутою назвала його однокласницю Людмилу Шкуркіну. Вона вже померла. Грали разом у першому ансамблі скрипалів, який створив Володя Івасюк, ще як учень.

Йому не таланило в коханні

- Володимирові, можна сказати, таланило в творчості і не таланило в коханні.

- Хто таке сказав? Та дівчата й жінки за ним літали як голубки, але за такої напруженої праці, навчання, поїздок йому залишалося небагато часу на любовні подвиги. Я, звичайно, про це з ним майже не говорив, але дещо бачив і знаю. Коли він привіз мені нашу пісню "Я ще не все тобі сказав", яка мала прозвучати в телепередачі "Песня года-1979", була у нього в Івано-Франківську ще одна "пташка" з Буковини...

- Багато хотіли його, та з жодною не одружився. Може, це його врятувало б?

- Якось у нього вдома при дружній розмові йому сказав: "Володю, женися, бо старого парубка оженити, як старого коня продати". А він: "Та невже я такий старий?" У рік загибелі могло бути його весілля... Думав про це. Та, мабуть, не було ще такої, котрої серце хотіло... Творчій людині потрібна й княгиня, і ╢аздиня, а золото на золоті не росте.

- Чи любив він відпочивати в Карпатах?

- Володя телефонував, просив домовитися, щоб десь на кілька днів зупинитися на відпочинок. Казав, приїде Ротару, Рибчинський, Ільїн, гості з Москви, з телебачення. Я домовився, щоб на Татарському перевалі в готелі-ресторані зарезервували місця. Вони приїжджали, але я тоді не був з ними, бо писав роман.

- У повісті "Блискавиці б'ють у найвищі дерева" наводите два листи Володі, з яких видно, що планували спільно створити оперу чи балет...

- Знаєте, я півстоліття записую усну народну поезію. Підготував до видання двотомник легенд. Запропонував Володимиру написати балет за моїм лібрето, але... Ми з ним увійшли до оргкомітету "Галфільму", тішилися, що будемо створювати фільми у Галичині. Написали дві пісні "Шумить пшениця, як Дунай", "Я ще не все тобі сказав", назву якої придумав він. Це була, здається, остання його співанка, яку привіз мені до Івано-Франківська 20 березня 1979 року. Йому завжди не вистачало часу.

- А коштів?

- Його грошей не лічив, але в той час управління захисту авторських прав працювало добре. Пісні Івасюка звучали в Європі, Австралії, Азії та Америці. Був людиною широкої душі, щедрий. Міг за сертифікати купити дорогу шкірянку і собі, й другові. Їхав до батька на день народження чи іменини - віз гарний подарунок, був гідним сином батьків-інтелігентів, людиною праці і обов'язку.

- А що скажете про здоров'я відомого композитора?

- Був здоровий, вродливий, статний. Якщо ви про довідку з Львівської психіатричної лікарні, то медик за освітою знав, яким чином уникнути виключення з ВНЗ за те, що не ходив на заняття, бо писав музику до вистав, пісні, записував та їздив на фестивалі, крутив дівчатам голови, а вони - йому.

- І щодо його загибелі. В одному з листів до вас батько Михайло Івасюк пише: "Ціле літо збираю матеріал для написання історичного роману про Буковину середини ХІV століття. Йтиме мова про моїх предків, які жили в Шипинській та Хотинській фортецях... Румуни пишуть багато, але від цієї писанини часто-густо тхне націоналістичною глупотою". Володя виховувався в таких традиціях, чи не занадто кон'юнктурно його сьогодні політизують? Мама, яку він любив і поважав не менше, ніж батька, родом із Запоріжжя...

- Та вбили його й повісили в зоні, де колись трупи розстріляних у львівській тюрмі пересипали вапном, щоб швидше розкладалися. Через рік Марк Чемпен, приватний детектив, застрелив зірку четвірки "Бітлз" Джона Леннона. Володю вбили тонше. Гадаю, що й психотропні засоби використали. Радянський Союз дав тріщину. Кароль Войтила став Папою Римським, зашуміла "Солідарність", Івасюк написав "Ave Marіa". Довелося змінити назву на "Елегія для Марії", бо йому шипіли: "Що, Папі продався?" Ходило за ним те, що десятикласником з друзями бюст Леніна звалили в Кіцмані, в Америці пісні вийшли платівкою на підтримку політв'язнів СРСР.

Ольга ЛОБАРЧУК

ДОСЬЄ "УК"

Степан ПУШИК. Поет, прозаїк, громадський діяч, депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, професор Івано-Франківського національного університету ім. В. Стефаника. Народився в с. Вікторов Галицького району на Прикарпатті. Навчався заочно в Чернівецькому університеті, закінчив Московський літературний інститут ім. М. Горького. Видав кілька десятків книжок поезії та прози, записів фольклору, з композиторами створив близько 150 пісень, хорів, сюїт, картин, а також наукових розвідок, фільмів. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, багатьох міжнародних і вітчизняних літературних премій та конкурсів.