19 листопада 1989 року — скорботна і водночас дуже важлива дата в нашій новітній історії. У Києві на Байковому кладовищі перепоховали трьох українських політичних в’язнів Кремля, які загинули в російських таборах-катівнях. Того дня додому, на малу батьківщину в домовинах повернулися правозахисники Юрій Литвин, Василь Стус та Олекса Тихий. Тепер немає сумніву, що з часів прощання з Тарасом Шевченком Україна не бачила такого велелюдного похорону співвітчизників. Так само важко заперечити, що день прощання із загиблими українцями став черговим і дуже вагомим кроком до Незалежності.

А чи знають усі, що ця подія з історії Незалежності України має очевидний донецький підтекст? Адже двоє із загиблих політв’язнів мають безпосередній стосунок до Донеччини. Уродженець Вінниччини Василь Стус навчався, працював і сформувався як поет і особистість саме в Донецьку. А Олекса Тихий народився на Донеччині й тут боровся з нахабною русифікацією рідного краю, обстоюючи право земляків на українську мову. І звідси його, засудженого за «антирадянщину», забрали до Пермських таборів, звідки долею судилося повернутися через роки неволі додому тільки у назві вулиць і проспекту. А ще в меморіальних дошках, пам’ятниках, книжках, спогадах.

Людина глибокої внутрішньої культури Олекса Тихий мріяв про український Донбас. Фото з сайту facebook.com/olexa.org.ua

Жити в Україні, а батьківщиною мати Росію? Це як?

Проспект Олекси Тихого на Донеччині завдовжки понад 50 кілометрів став дуже промовистим, патріотичним і водночас масштабним проєктом. Адже магістраль імені відомого земляка об’єднала перейменовані вулиці відразу п’яти тутешніх населених пунктів: міст Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки та селища Олексієво-Дружківки. Щоправда, ось так шанували пам’ять земляка й відомого далеко за межами краю правозахисника вже на третьому році російської агресії та окупації територій Донбасу — у 2017-му. А трохи перегодя віддали належне донеччанинові, який боровся із зросійщенням Донбасу ще пів століття тому, вбачаючи в цьому велику небезпеку, й у столиці: торік восени вулицю Виборзьку назвали на честь Олекси Тихого, а навесні 2020-го станцію швидкісного трамвая «Польова» перейменували, назвавши іменем педагога, мовознавця і правозахисника з Донеччини.

Проте це нині сучасники гідно оцінили громадянську проукраїнську позицію Олекси Тихого. А наприкінці 1950-х чи в середині 1970-х років ставлення до вчителя, який викладав у школах Запорізької та Сталінської (Донецької) областей біологію, а потім історію, було іншим. Уперше Тихого засудили ще у 1957-му за «антирадянську агітацію і пропаганду» на 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. А в 1977-му він отримав черговий строк: знову 10 років позбавлення волі в колонії особливого режиму із засланням на 5 років.

Суд, який відбувався в його рідній Дружківці, визнав Олексу «винятково небезпечним рецидивістом». А щоб у місцевих людей не залишалося сумнівів, його звинуватили ще й за статтею про незаконне зберігання зброї: під час обшуку в темному закутку горища хати чекісти знайшли стару німецьку гвинтівку, про існування якої він навіть не підозрював.

Та що там іржава зброя! Серед місцевих людей тоді активно поширювалися плітки навіть про… баян, на якому його господар полюбляв грати. «Зараз соромно казати, та тоді більшість із нас — не тільки діти, а й дорослі — переповідали різноманітні нісенітниці. Казали, що музичний інструмент в Олекси Тихого особливий. Мовляв, у ньому вмонтовано рацію, якою він, американський шпигун, щоночі передає секретну інформацію за океан», — свого часу емоційно розповідав авторові цих рядків житель селища Олексієво-Дружківка.

За що ж переслідували і цькували Олексу Тихого? Навіщо налаштовували проти нього людей, в очах яких він насправді був освіченим, урівноваженим, доброзичливим і чемним? Педагог і мовознавець відкрито виступав проти свідомої, стрімкої й масштабної політики русифікації Донбасу, що ще в ті роки змушувала місцевих людей забувати про власне українське коріння.

«Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивилися на індуса чи канадця, який твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружності)?» — ставив він у своїх статтях та листах риторичні запитання. Ті самі запитання, що, як бачимо, залишаються актуальними й тепер — на 29-му році незалежності й на 7-му році гібридної війни, підступно розв’язаної РФ.

Олекса Тихий нітрохи не погоджувався з нав’язаним Донбасу офіційним статусом «всесоюзної кочегарки», де людей перетворено на виробників промислової продукції чи сільськогосподарських урожаїв.

«Я для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не тільки вугілля, сталь, машини, пшеницю. Для того, щоб моя Донеччина давала не лише уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів», — чітко пояснював він власну позицію, що суперечила споживацькому ставленню тодішньої влади до «кочегарки» та людей краю.

Він замість кафедри мав каторгу

«Одним з наполегливих подвижників українського духу був Олекса Тихий. Він загинув у пермській тюрмі на 58-му році життя. Перед цим карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 у селищі Кучино Пермської області, на Уралі, де мені довелося провести з ним в одній камері кілька місяців. Ушановуючи донеччанина Олексу Тихого, згадаймо його краян — інтелектуалів і громадян, які зробили б честь будь-якій нації: Миколу Руденка, Надію та Івана Світличних, Василя Стуса, Івана Дзюбу, Петра Григоренка. До честі донеччан, вони виявилися особливо стійкими в обороні української правди перед цілим сонмищем брехунів, лицемірів і лакуз — усім ідеологічним апаратом імперії зла», — згадує про побратима Василь Овсієнко.

За словами цього українського політв’язня і громадського діяча, ні про кого з колишніх бранців Кремля він не писав з таким настроєм і навіть пафосом, як про Тихого. Проте про нього, переконаний Овсієнко, неможливо говорити іншими словами.

«Людина колосальної інтелектуальної потенції й видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий в умовах колоніального режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу. Не став він і державним діячем, бо в «нашім краю, Богу милім» ворог старанно пильнував, щоб з-поміж нас не виростали провідники нації, які могли б вивести свій народ «на ясні зорі, на тихі води».

Однак Олекса Тихий утвердився як людина, українець, якому віддаватимуть шану й ті, що житимуть після нас. І згадуючи про Олексу Тихого, не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману «Овід» Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного роману Джека Лондона. Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури, він сам себе збудував, виховав, загартував і цілком підпорядкував себе справі визволення України. І поклав за неї свою світлу голову», — переконаний Василь Овсієнко.

Ще задовго до Незалежності у форматі самвидаву обмеженим накладом з’явилися роботи Олекси Тихого «Мова народу — народ», «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», «Думки про рідний Донецький край», «Вільний час трудящих», «Сільські проблеми». Мовознавець підготував Словник невідповідних нормам української літературної мови слів. Окрім того, перекладав з польської книжку Єжи Єнджеєвича про Тараса Шевченка «Українські ночі, або Родовід генія».

Та побачила світ творча спадщина Олекси Тихого вже аж після 1991 року. Зокрема в Донецьку до 85-річчя земляка державним коштом підготували видання двотомника «Думки про рідний Донецький край». Презентація книжки та відповідні урочистості відбулися в обласному центрі у 2012 році — за два роки до початку російської агресії, про повзучу небезпеку якої автор застерігав ще у 1960—1970-х. За це й поплатився життям.

За висловом літературного критика політв’язня Євгена Сверстюка, цей Дон Кіхот ХХ століття з обличчям європейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю.

А невдовзі вся Україна і особливо його рідний Донецький край також стали жертвами «братів», які колись давно розпочали агресію з тотального зросійщення, а потім у 2014-му спровокували гібридну війну.

Портрет Олекси Тихого, намальований у таборі

ДОВІДКА «УК»

Олекса (Олексій) ТИХИЙ.  Народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка Краматорського району на Донеччині. Закінчив філософський факультет Московського університету. Працював учителем у сільських школах. Мовознавець, правозахисник, український дисидент, який виступав на захист української мови. Двічі засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду». Помер 5 травня 1984 року у в’язничній лікарні в Пермі.

7 грудня 1990 року постановою пленуму верховного суду УРСР вироки щодо нього скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989-го його прах привезли в Україну і перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.

Указом Президента України від 8 листопада 2006 року О. Тихого нагороджено орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

ДОСЛІВНО

Із статті Олекси Тихого «Думки про рідний Донецький край» (1972)

«Я уродженець і житель Донеччини. Маю 46 літ від народження. Учився у радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. М. Ломоносова. Працював у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, в пошуках істини, в боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт. Я для того, щоб жив мій народ, щоб підносилася його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників і селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині. І чи не злочином годилося б кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як інтелектуальним геноцидом.