Хто про що, а я знов про своє — про радіо. Так-так, саме про те радіо — дротове, застаріле, архаїчне, яке вже давно віджило своє і до якого всім байдуже, крім купки дрімучих пенсіонерів: чіпляються за нього, як реп’яхи при дорозі, бо, бачите, з нудьги і безділля більше нічим зайнятися.

У цьому, може, і є певне перебільшення, однак незначне. Бо кому-кому, а дротовому радіо останніми роками дістається особливо. Щоправда, не від слухачів, які навпаки, всіляко обстоюють своє право на отримання радіоінформації, а від тих, хто керує ним — ПАТ «Укртелеком». Воно настільки наполегливо переконує своїх абонентів у непотрібності, зайвості й майже шкідливості радіоточок, що інколи сам мимоволі замислюєшся: а може, справді став настільки давнім і покрився інформаційним мохом, що час пристати до думки Укртелекому і собі взятися ганити оте непотрібне радіо?

Однак подумаю-подумаю і доходжу іншого висновку: всі оті так звані невідпорні аргументи, м’яко кажучи, від лукавого і аж ніяк не відповідають дійсності. Бо сам можу назвати щонайменше десяток-другий родичів, знайомих, друзів у Сумах і в області різного віку, які обома руками підтримують функціонування радіоточок. І вони, і я маємо інші джерела отримання інформації — сучасні пристрої, однак…

Однак чому хтось нав’язує нам, радіослухачам, власну версію того, де, кого і як слухати чи дивитися? Чому людина не може обрати для себе той ЗМІ, який їй зручніший, дохідливіший, прийнятніший, зрештою, якому вона найбільше довіряє? Хто взяв на себе право диктувати громадянам власну думку? Навіщо опускати до рівня плінтуса сервісне обслуговування радіоточок, щоб слухач добровільно відмовлявся від них, сахаючись такої уваги?

Запитую себе і не знаходжу відповіді. Адже віднедавна сталося так, що у схожих ситуаціях людина залишається сам на сам із собою, бо перед нею у кращому разі щось на кшталт автовідповідача, який монотонно повторює завчену мантру, або ж порожнеча без будь-якого відлуння.

Пошлюся на власний досвід. У сумській квартирі радіоточкою користуюся майже 40 років і жодного разу не пошкодував. Ось тільки впродовж кількох останніх років радіо почало, правду кажучи, діставати. То зовсім замовкає, то шипить-тріщить, що не розбереш жодного слова, то ледь шелестить щось пошепки — коли увімкнено холодильник, нічого не чути. Спершу все списували на буревій, що трапився кілька років тому, а тепер?

У таких ситуаціях не витримую і телефоную до ремонтників. А тут — сервіс на базі автовідповідача, який доволі суворим жіночим голосом відразу нагадує про… буцімто борг у користуванні радіоточкою і називає суму.

Першого разу такий перебіг розмови трохи ошелешив і змусив шукати квитанції про сплату. Знайшов і перевірив усі — жодної копійки боргу. І це попри те, що впродовж кількох місяців радіо працювало не більш як два-три тижні.

Звісно, можна було б виявити принциповість і обстоювати своє право на якісну послугу і не платити за те, чого не отримував. Однак вирішив не псувати нерви ні собі, ні укртелекомівцям. Хоч, за великим рахунком, вони могли б самостійно зменшити суму, бо чудово знають, коли точка мовчала. Утім, це з розряду маревного побажання. А далі більше. На усунення несправності радіомайстри беруть від 12 годин до трьох робочих днів. Наприклад, якщо замовлення отримано в першій половині середи, то… Авжеж, чекай до понеділка. І то якщо все складеться добре, бо у вересні довелося телефонувати майже десяток разів.

Хтось може подумати: та хіба це проблема? Адже є комп’ютери, телевізори, смартфони, в яких можна все почути-побачити. Так, є. І все можна почути-побачити. Однак радіо виконує значно ширші функції, ніж умовний співрозмовник на кухні під час приготування ранкової чи іншої кави. І навряд чи є сенс знову товкти воду в інформаційній ступі, вкотре повторюючи про стратегічне значення радіоточок для цивільного оповіщення населення чи просто як зручне і доступне джерело інформації власного національного походження, а не чийогось привнесеного. Врешті, перефразовуючи поета-класика, якщо хтось клопочеться радіоточками, то, вочевидь, комусь це потрібно.

Ось тут, схоже, і гвіздок забито. Бо не випадково чинять такий безпрецедентний тиск саме на радіо, щоб слухача позбавити масового і соціально доступного джерела подачі інформації — неупередженої, об’єктивної, своєї. Недавно тишком-нишком заціпило другу і третю кнопки, на яких працювали національні радіопрограми «Промінь» і «Культура». Виходить, слухачі ковтнули цю пігулку, а тепер надійшла черга першої загальнонаціональної програми.

Справді, є не просто економічні, а значні економічні труднощі в обслуговуванні радіомережі, яка застаріла і потребує докорінного оновлення. Але хто і коли ударив у державі на сполох, щоб навести лад у національному радіопросторі? Чому не узятися за модернізацію наявної мережі із залученням коштів з різних фінансових джерел? Переконаний, що ініціатива знайшла б підтримку не тільки серед пенсіонерів, хоч вони також такі самі люди, як інші, і рано чи пізно більшість громадян безповоротно стає ними.

А коли всі мовчать, зокрема і радіо, то й маємо те, що маємо. То що? Здаємо (чи віддаємо-передаємо-даруємо) інформаційний радіопростір?