Ще на початку 1990-х мені на очі трапився зовсім коротенький вірш. Але який за ними пролягав психологічний простір — простий і водночас напружений.
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих…
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх…
Їх автор — поет зі Львова Ігор Павлюк. Відтоді ці рядки, як і інші його твори, полюбилися тисячам шанувальників поезії, а письменник нині ще й добре відомий за кордоном. До слова, згаданий восьмивірш введено до шкільної програми з української літератури.
— Ігоре, відомо, що письменницький світогляд і світосприйняття формуються ще в ранньому дитинстві.
— Так, письменник, митець — істота емоційна. А хто чого надлишок має — тим і ділиться зі світом і Всесвітом. Загалом література — то історія емоцій. А людські емоції формуються до п’ятирічного віку. До цього дитину навіть не сповідає священик у церкві, бо вона вважається безгрішною, ангелоподібною. Звідси й Христова заповідь: «Якщо не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне». У дитинстві й джерело поезії хтось замулить на рівні струмка, а хтось трансформує у Дніпро.
— У вашій долі чимало карколомних моментів. Наприклад, спочатку — навчання у військовому училищі, а потім — різка відмова від майбутньої кар’єри.
— Так, мої мемуари читати буде однозначно цікаво. Своїм життям аз грішний підтверджую всі афоризми, максими, які створило людство, хоч би оце: все наближається до початку свого. Мій дід Яків Павлюк, до якого я генетично подібний, дуже хотів мені долі священика. Я, радянський школяр, золотий медаліст, навіть уявити такого не міг. А ось тепер серед моїх найближчих друзів — священики, а сам я вряди-годи подумую про монастирську келію.
Мене з повним правом варто назвати романтиком. Звідси й військове училище, і подорожі у просторі й часі, ліричний драматизм долі й письма. Хоч я людина не без почуття гумору, іронії та самоіронії. Це допомагає тримати рівновагу.
— Дебютувавши у 1990-му збіркою «Острови юності», незабаром ви вибухнули новими книжками, які стали помітним явищем в українській літературі. Хто чи що надихало на такий феєрверк?
— Дякую за комплімент щодо «помітного явища». Час покаже. Письменник, як біблійна зернина, мусить померти, щоб воскреснути колоском. А воскресають не всі. І секретів тут нема. Є велика тайна не людського рівня розуму. Це не залежить від мене, тому я тим і не переймаюся. Хоч намагаюся міцно триматися за руку Всевишнього і чути Його волю. Як і кожен народ, окремий письменник переживає різні періоди світоглядного розвитку. Можу довести це, оглядаючись на власний шлях. Виріс на казках і піснях прабабусі Ганни, яка разом із бабусею навчила мене молитися. Прадід Герасим навчав любити природу, часто беручи із собою в ліс, у поля. Тобто я в житті й творчості до 45 років був язичником. А моїми ідеалами людей були Байрон, Єсенін, Лермонтов.
Тепер мій світогляд з великим болем змінився: із метафізичного став релігійним. Звідси — ідеал для мене Христос (він же найбільший поет людства), святі отці. А поети, природа, язичеські боги наших предків та язичеське світовідчуття нікуди не ділося, лише ніби приспалося. Немудро ж міняти любов до Творця на любов до Його творінь.
Парадоксально я став професіоналом, адже дивлюся на літературу ніби збоку, тому здатен об’єктивніше розуміти процеси і тенденції її буття. Врешті, в ідеалі кожен справжній митець свідомо чи підсвідомо хоче створити власну релігію. Але для цього потрібно не лише геніально написати, а й так само прожити. Щоб запам’ятали боги і люди.
— Яку роль і місце відводите іншим жанрам, у яких працюєте? Наприклад драматургії, дитячим творам. До того ж ви активно займаєтеся науковою діяльністю.
— Я у творчості, життєтворчості не торгаш, а селянин із сільської аристократії й по материнській лінії (переселенці з Холмщини), і по батьківському корені (землевласники, сусіди В’ячеслава Липинського, репресовані активні учасники національно-визвольних змагань), який іноді на свята виходить на базар, щоб продати те, що сам виростив. А селянин не вирощує, скажімо, тільки капусту чи яблука. У мого діда було все, і всьому він давав лад. Отож і я стараюся вирощувати і троянди, й виноград, тобто переводячи на жанри: і казку прози, й пісню поезії, й вертеп драматургії, й науковий аналіз архівів. Усе це — гуманітарна археологія, історія людських емоцій, красива правда.
А форма не має вирішального значення, як і зміст. Важливий навіть не формозміст, а світлість енергії, яку ти вкладаєш у текст чи життєтекст і посилаєш її у часо-простір, у вічність. Тобто жанри і види не мають для мене важливого значення. Бо ж головне в літературі — хто і як, а не про що і в якому жанрі. Важливо, щоб цвіло, пахло і плодоносило все репродуктивне духовно-душевне моє господарство.
— На початку 2000-х ви у США не просто гостювали, а працювали у пивбарі. Що дала ця поїздка?
— У духовному плані річне проживання у США дало мені, хлопцеві з волинського села «без сільради», який виріс без батьків, упевненість у собі: що можу давати собі раду в будь-якій точці планети. Працював у США на двох роботах, зокрема грав роль бельгійського ченця-пивовара у стильному пивбарі Мангеттена, де, до речі, познайомився з багатьма знаменитостями, як Сильвестр Сталлоне наприклад. Виступав із лекціями в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка у Нью-Йорку. Тож заробив гроші на квартиру для сім’ї.
Подорожуючи Штатами, жив і в підвалах, і в шикарному готелі Гарвардського університету. Відповідно зустрічав різних людей і переживав екстремальні ситуації: від ножа під горло до абсолютно альтруїстичних пропозицій грошей і стріхи над головою.
Так само подорожував Радянським Союзом у 1985—1986 роках. Маю цікавенні компаративістські висновки, які описую у творах. Хоч упевнений, що завдання письменника — не пояснити цей світ, а допомогти людям його полюбити. Отож, ця поїздка довідкрила мені мене.
— Усі кажуть, що нинішня українська література вельми потужна навіть за європейськими і світовими мірками. Тим часом у нас немає жодного лауреата Нобеля. Чим це можна пояснити?
— Треба провести соціальне опитування тих, хто європейські та світові мірки має. Як письменник, який мав змогу дивитися на нас із відстані, подорожуючи світом і будучи задіяним у світовий літпроцес, можу сказати, що найбільший ворог для нас — ми самі. Саме від українських «друзів» надійшло найбільше пасквілів на мене у світові гуманітарні інституції, що зрештою парадоксально сприяло моїй справжній славі, але не сприяло іміджу нашої країни. Хто ж поважатиме країну, від якої над?ходить велика кількість безглуздих злих пасквілів не лише від письменників, а й від владоможців?! Якщо держава не підтримує свого громадянина, то нехай хоч не шкодить активно! Але головне — не премії, а щоб українську літературу полюбив світ, тобто щоб найвищі літературні премії були не самоціллю, а засобом для цього.
— Торік ваша книжка «Політ над Чорним морем» у перекладі англійською стала знаковою не тільки у Великобританії, а й поза нею. Які, на вашу думку, складові такого успіху?
— Справді, світ щиро привітав мене і достойно прийняв як поета з України. Офіційна Україна не привітала. Тепер найкращі світові видавництва дивляться на мене як на серйозного автора. А складові успіху в усі часи і в усіх народів однакові й прості: талант, людяність, органічність.
Легенда про особистість складається із трьох «графій» (від давньогрецького «пишу»): біо-графії, бібліо-графії, фото-графії. Тобто світ оцінює творчість та життєтворчість митця у координатах гармонії цієї триєдності. Я щасливий, що сподобався світові, який, знаю, мене пильно вивчає. Відчуваю відповідальність. Адже прижиттєва світова слава для письменника — це важка ноша. Хоч при доброму гуморі посильна. Адже Всевишній, як відомо, не дає людині непосильного хреста.
— Ви багато їздите світом. Наскільки там знають сучасну українську літературу?
— Знати літературу за творами і знати її за іменами — різні речі. Як різне — знати, любити, поважати. Скажімо, нашому Тарасові Григоровичу стоїть чи найбільше пам’ятників у світі як поетові. Багато з них я сам бачив. Але їх встановили самі ми, українці. Тому не знаю, чи назве його світовим поетом, скажімо, француз. Тоді як Гюго, наприклад, знають і читають усі. Повага до письменника залежить від поваги до країни, яку він репрезентує. І коли потрапляю в якусь країну, то передусім у мені бачать українця, а вже потім поета. Спокутую не власні гріхи, адже несу на собі тягар іміджу корумпованої, бідної, травмованої країни. І водночас уособлюю не заслужену мною чесну славу славних прадідів і героїчних сучасників. Мені не раз доводилося стикатися із таким. А прізвища, як і слава людська, — минуще, ловлення вітру. Література — не журналістика, що розрахована на ефект дня, тижня. Справжні імена — це зібрані, а не розкидані камені, це обрані, а не звані. У світі ще, на щастя, розрізняють дешевий піар та воістину шляхетні імена. Тому ще маю надію, любов, віру.
— Щойно вийшов друком ваш філософський роман «Вирощування алмазів», який цікавий з багатьох точок зору, зокрема структурою. Чим продиктована його поява?
— Цей роман мені так захвалили його першочитачі, серед яких і директор видавництва «Апріорі» чудовий письменник Юрій Николишин, мій друг Володимир Карпук, лікар-кардіолог, що я вирішив, як у тому анекдоті, сам його прочитати, тобто перечитати. Адже написав цей роман ще у 1997 році, вклавши у нього мій екзистенційний досвід праці із засудженими у забайкальській тайзі, де я відбував заслання після того, як покинув санкт-петербурзьке військове училище, коли вирішив стати українським поетом. Цей роман майже 20 років чекав виходу.
Писав його під диктовку вищих сил, тому не маю зараз ні чогось додати, ні відняти в ньому. А щодо конструкції, структури... Духовні речі не мають конструкції. Дивуюся лише, що написав «Вирощування алмазів» тридцятирічним. Упевнений, що він допоможе багатьом зневіреним у цьому світі, дати енергію летіти знесиленим.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДО СЛОВА
«Я вдячний Ігореві Павлюку за його енергію справжньої людяності, яку знайшов у його віршах». (Мо Янь, лауреат Нобелівської премії з літератури, Китай).
«Для поезій Ігоря Павлюка властива якась філософська затятість на пориванні відкритись глибше, ніби це можливо в поетичному самовираженні». (Микола Жулинський).
«Ігор Павлюк — справжній поет. Не подібний ні до нікого із теперішніх великих. Національний і космічний. Дуже любить життя веселе, але при тому бачить кінець усього сущого». (Дмитро Павличко).
ДОСЬЄ «УК»
Ігор ПАВЛЮК. Народився 1967 року на Волині. Закінчив Львівський університет ім. І. Франка.
Старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка, професор Львівського національного університету ім. І. Франка. Доктор наук із соціальних комунікацій. Голова журі літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема міжнародних: премії британського ПЕН-клубу за книжку «Політ над Чорним морем», яка перемогла у світовому рейтингу «100 найкращих книжок», перекладених англійською мовою. Збірки лірики виходили друком у перекладах у США, Росії, Польщі, Великій Британії, Франції.
Ми в Google+