У цьому закладі вперше довелося побувати літ із сорок тому —  шукав книжки і документи, що могли б пролити світло на запитання: «Чи є підземні ходи, що ведуть із Луцького замку до церкви в  селі Рованці?» Тоді обласний архів  розміщувався у кірсі, що й нині височіє у Старому Луцьку. А маленький читальний зал, у який приносили звідти документи, — поряд, у невеличкому будинку зі скрипучою підлогою. Випало щастя потримати в руках артефакти, що розповідали про історію старовинного Лучеська, зокрема книжечку Леоніда Маслова, з пожовклих сторінок якої дихнуло битвами, князями, будівничими.

Історія в архіві часто схожа на непідступну і непідкупну пані. Але варто знайти до неї ключики, і мовчазна дама починає говорити. 

Утім, темою розмови власкора «УК» з Володимиром Гикою, директором Державного архіву Волинської області, що  давно  перебрався у  зведений для нього висотний будинок на березі річечки Сапалаївки, стало інше. А саме: заходи, які волинські архівісти вживають для того, щоб не втратити найцінніше, що має наша історія, — первинні документи.

— Головна наша цінність — величезний масив документів, зібраних нашими попередниками. Це завдяки їхній праці люди можуть отримати потрібні їм довідки, а журналісти, історики, краєзнавці —  цікавий фактаж, — каже він. — Особливу повагу слід скласти людям, які працювали тут у повоєнний період. Розібрати звалища документів, навести лад,  описати —  вже майже ніхто не згадує про ту величезну працю.

Державні таємниці як теми дисертацій

А вона варта того, щоб про неї пам’ятали. Адже повоєнним архівістам довелося працювати з розсипом документів польською, німецькою, чеською, іншими мовами. Зрозуміло,  не обходилося і без помилок. Нинішнє покоління волинських архівістів, наприклад,  знаходить старі документи, вшиті не в ті справи.

Та найстрашніше інше. Із Другої світової війни, як засвідчує акт 1944 року,  Держархів області вийшов з величезною втратою: понад  мільйон сто тисяч одиниць зберігання! Ці документи втрачено фізично, як і ті, що їх вивезли з області загарбники. Тож наш архів лише недавно  вийшов на ту кількість документів, що зберігалися тут до війни.

— Секретних документів серед них багато?

— Те, що раніше було під грифом, — розсекречене майже все, — каже директор. — Тож  доступно дослідникам. Чимало з них свої дисертації захищають на наших матеріалах.

Це означає, що  збережені об’єктивні письмові свідчення минулих епох нарешті вводяться в науковий обіг.

Дослідники і працівники архіву мають змогу користуватися просторим і світлим читальним залом. Фото автора

Протягом року — 32 тисячі довідок

Нині, як показує статистика звернень до архівістів,  інтерес до історії активізувався. Якщо на початку 1990-х до читального залу архіву щороку видавали 18 тисяч справ, то нині — майже 130. Фактично кожна десята справа  мандрує в читальний зал, до дослідників або архівістів, які готують довідки. Їх, до речі,  щороку видають 10—15 тисяч.

— А 1998-го ми  видали 32 тисячі довідок, що стосувалися дітей війни завдяки ІТ-технологіям і  завчасно підготовленій електронній базі людей, які народилися до 1932 року й під час війни працювали у сільгосппідприємствах  області, зокрема  індивідуальних, — акцентує Володимир Гика. — Так ми мали змогу виконувати вже суто технічну роботу з пошуку в комп’ютері певного прізвища. А в архівах деяких областей такі документи видавали іноді через півроку після звернення.

— Водночас, знаю, не припинялося  створення страхового фонду  документів.

— Так. Передовсім брали до уваги пошкоджені, найцінніші й найдавніші. Ця робота не припиняється за будь-яких обставин. З 1991-го в середньому для трьохсот справ щороку створювали страхові копії, що налічували і по п’ятдесят тисяч копій-фотокадрів.

З придбанням архівом сучасної техніки ця робота набула нового характеру. У 2009 році на новому обладнанні відновлено  222 аркуші із згасаючим текстом,  в наступному  — створено 9580 цифрових копій газет, що виходили в області до 1939 року. Робота триває.

Нині Державний архів області вийшов на одне з чільних у країні місць зі створення страхового фонду документів Національного архівного фонду. Це означає, що правда про минуле і нинішнє  життя волинян назавжди збережена для наступних поколінь. І наше суспільство більше не зазнаватиме тих масових маніпулювань масовою свідомістю, що були в тоталітарні часи.

…А свідчень про підземні ходи, що з Луцького замку виходять за місто, я так і не знайшов. Зате під час перших візитів в архів відкрив для себе десятки інших цікавих фактів. Вони на довгі роки визначили інтерес до власної історії, а пізніше лягли на сторінки газетних публікацій і краєзнавчих книжок.