«Лікарі без кордонів» (MSF) в Україні — це понад 650 працівників-українців і більш ніж 100 фахівців з-за кордону. Вони працюють у всій країні, розгортають мобільні клініки на визволених територіях, проводять тренінги, підтримують лікарні поблизу лінії фронту, допомагають місцевим шпиталям перевозити пацієнтів між містами, евакуюють людей.

Із головною координаторкою з надзвичайних ситуацій «Лікарів без кордонів» в Україні Наталією Торрент МАРТІНЕЗ говоримо про ментальне здоров’я українців на визволених територіях та доступ до медичних послуг.

— Пані Наталіє, розкажіть про себе та ваш особистий досвід у конфліктах і надзвичайних ситуаціях у різних країнах.

— Я прибула в Україну торік у жовтні. У MSF почала кар’єру 2008 року й за цей час працювала у країнах Африки, Середнього Сходу, Латинської Америки. Географія дуже широка.

MSF представлена в Україні ще з 1999-го. Спочатку проєкт мав на меті допомогу місцевому населенню, яке стикалося з медичними проблемами: туберкульозними захворюваннями, ВІЛ/СНІДом. Із початком бойових подій у країні, коли ситуація набула ескалації, ми трішки змінили свої орієнтири, допомогу стали надавати населенню Донецької та Луганської областей. Із 24 лютого 2022 року можемо говорити про збільшення і підсилення організації на території України для допомоги місцевому населенню.

— З огляду на ваш попередній досвід що допомогло вам в Україні й чи було те, із чим ви раніше не стикалися?

— Безумовно, кожна країна, кожна ситуація має певні нюанси. Але ми завжди навчаємося і застосовуємо попередній досвід у подальшій діяльності. Що стосується України і контексту сьогодення, то можна сказати, що новим і трохи неочікуваним було те, що система охорони здоров’я тут працює попри все, і вона в задовільному стані. Попри всі ті події, які відбуваються і які ми спостерігаємо: атаки по інфраструктурних об’єктах, об’єктах системи охорони здоров’я, міграцію населення між регіонами. Зазначу, що в Україні дуже висока активність населення, різних соціальних груп, а також недержавних організацій, і вони згуртовані, працюють задля однієї мети.

В інших країнах часто працівники місії стикалися з тим, що потрібно було буквально з нічого створювати мобільні госпіталі, медичні установи, знаходити можливості організувати і привезти людей, щоб надати їм медичні послуги. В Україні ситуація абсолютно інша, нема такої потреби.

У будь-якому разі, ще раз підкреслю, система працює. Так, вона стикається із труднощами, але ситуація здається контрольованою. Була на початку проблема з недостатньою кількістю ліків, яку MSF розв’язувала своїм коштом, тобто допомагала так медичній системі. Ми завжди вивчаємо ситуацію, щоб знайти прогалини або питання, які потрібно закрити. І робимо це, наприклад, з допомогою навчальних програм для медичного персоналу.

Якщо згадати про минулий досвід, то під час мого перебування в Ємені була гостра потреба в таких заходах, як сортування пацієнтів з огляду на тяжкість поранень, яких вони зазнали внаслідок бойових дій. І ситуація там була трохи схожа на ту, що в Україні. Тут цей досвід також було застосовано: MSF надавали навчальні програми для медичного персоналу, як краще організувати сортування пацієнтів.

Як іншу нашу активність хотілося б відзначити напрям, пов’язаний з реабілітацією пацієнтів саме в розрізі ментального, психологічного здоров’я. І саме тих пацієнтів, які зазнали травм різного ступеня тяжкості, спричинених бойовими діями. І тут ми тісно  співпрацюємо й постійно консультуємося із представниками Міністерства охорони здоров’я. У «Лікарів без кордонів» є певні здобутки на цьому полі роботи в інших країнах, і цей досвід ми хотіли б застосувати в Україні, допомогти організувати відповідну роботу з такими пацієнтами.

— Це ваша робота безпосередньо з пораненими чи ви навчаєте персонал?

— Існує три медичні заклади на території України, один з них у Києві, є госпіталі у Вінниці й Одесі, де «Лікарі без кордонів» мають свої активності. І роботу проводять не тільки з пацієнтами, оскільки медичні установи — навчальні платформи. Можемо сказати, що це такий собі тренувальний майданчик, де всі охочі представники медперсоналу можуть навчатися. Це не лише про ментальне здоров’я, а й робота з лікарями, які займаються фізіотерапією. Ми намагаємося пояснити, що вони повинні працювати комплексно. Фізіотерапевт має завжди бути у зв’язці із психологом, коли йдеться про реабілітацію пацієнтів.

— Як оцінюєте ситуацію на деокупованих територіях — і там, де спокійніше, і де тривають бойові дії?

— Життя повністю змінилося в цих регіонах, і того нормального, як ми кажемо, життя, до якого люди звикли, більше немає. Один з компонентів так званого нормального життя — це, звичайно, можливість і доступ людини до медичних сервісів: відвідати лікаря, медичний заклад. І на жаль, маємо констатувати, що в населених пунктах на територіях, про які говоримо, такої змоги здебільшого нема.

Проблема ця, якщо її розглядати детальніше, спричинена різними факторами: те, що медичний персонал, який до цього тут працював, виїхав, аптек нема або їх не забезпечують медикаментами. Це може бути навіть те, що людина просто боїться, що навколо неї відбуваються бойові дії й це загрожує її життю, тому не може потрапити на прийом до лікаря. Маємо констатувати, що ситуація впливає на людей: почуття тривоги, занепокоєності, страху.

«Лікарі без кордонів» ставлять собі за мету покриття всіх найбільш небезпечних територій, складних для відвідувань. Якщо кажемо про Харківську область, то, як ви знаєте, восени лінію фронту було відсунуто, одразу після цього, вже наступного тижня, наші команди вирушили в напрямку Ізюма. І те, що там побачили наші працівники, дуже їх вразило: населення певний час перебувало в ізоляції, не отримувало доступу до медичних сервісів. Їм важливо було побачити нові обличчя, знати, що їх не покинули, що до них приїхали з Харкова і буде реальна допомога.

І коли ми прибуваємо на території на кшталт Ізюма чи на півдні країни, звичайно, перше, на що звертають увагу спеціалісти команд, — населення. В усіх маленьких селах, селищах, громадах стикаємося переважно з літніми людьми. І бачимо, що дуже часто вони мають обмежені можливості в мобільності, у них є певні порушення зору чи слуху, але ці люди для себе вирішили, що лишатимуться вдома попри все: це мій дім, я його побудував і залишуся тут. Це об’єднавчий маркер на всіх територіях. І ці люди мають різні захворювання різних ступенів тяжкості, а оскільки нині в них немає доступу до сервісів або вони в чомусь обмежені, звичайно, можемо говорити, що потенційно стан таких пацієнтів може погіршитися. І звісно, вони потребують особливої уваги.

По-перше, коли ми приїжджаємо на такі локації, людям дуже важливо знати, що ними опікуються. По-друге, це те, чого вони не мають і чого потребують, — підтримка їх медикаментами. У них немає доступу, а ми їм можемо допомогти і робимо це. І звичайно, ці люди потребують дуже серйозної уваги з точки зору їхнього психологічного здоров’я, і цьому також приділяють увагу.

Інший напрям активності — те, що наші спеціалісти займаються відновлювальними роботами в таких населених пунктах. Ви знаєте, що багато медичних установ було зруйновано, пошкоджено, повністю знищено. Там, де можливо, проводимо відновлювальні роботи, щоб, якщо там лишився медперсонал, він мав змогу організувати роботу з пацієнтами у відновлених медичних установах і будівлях.

— Відновлення — тут ідеться про будівлі чи медичну апаратуру?

— Коли говоримо про відновлення медичних установ, то завжди працюємо разом із представниками Міністерства охорони здоров’я, місцевими спеціалістами. І тут ідеться не тільки про відновлювальні будівельні роботи. Завжди консультуємося, в чому саме потрібна підтримка: медикаменти, інструментарій, іноді устаткування, обладнання. Тобто зосереджуємося на меті повернення до нормального життя, щоб місцевий медичний працівник — лікар, фельдшер чи медсестра — повернулися до цієї будівлі і надавали послуги населенню.

Ми співпрацюємо з місцевими представниками медичної системи, постійно відбувається моніторинг потреб. Наприклад, у Донецькій області працюємо з багатьма медичними установами, просто на місцях визначають проблемні питання, які потрібно вирішити. Якщо казати про південь, Херсонську область, то там з огляду на безпековий чинник ситуація в розрізі медицини доволі складна. MSF має на меті лишатися там настільки довго, наскільки це буде потрібно. Але з іншого боку, дуже важливе заохочення і сприяння тому, щоб державна медична система поверталася до нормального функціонування. Проте з боку MSF немає жодного підштовхування, намагаємося підтримувати медичну систему, ми б хотіли зробити її міцнішою.

Співробітники MSF працюють не тільки з пацієнтами, а й із тими людьми, які самі надають підтримку населенню. Переважно це працівники медичної галузі, але не слід забувати і про волонтерів, соціальних працівників, які так само, можна сказати, на передовій виконують дуже серйозну роботу. Така наша активність називається «турбота про тих, що турбуються». Люди виснажені, вони стикаються із ситуаціями, яких не бачили до цього, потребують відновлення психологічних сил. І це той напрям, на якому ми активно працюємо.

— Ми говоримо зараз про ментальне здоров’я. У ваших мобільних бригадах працюють психологи. Як на них реагують місцеві жителі, адже в нас не дуже звикли до такого медичного сервісу?

— Так, справді, у наші бригади входить спеціаліст із психічного здоров’я. Тут можемо говорити не тільки про Херсон. Те, що бачимо в Харкові, те, що бачу у своїй країні — скрізь однакова ситуація: літні люди, жінки похилого віку звикли тримати свої емоції й почуття всередині себе. І для них піти і відкрити якусь інформацію певному спеціалістові — табу. Тож завдання наших спеціалістів (і вони чудово це роблять) — донести до людини необхідність розкритись емоційно, розповісти про свої проблеми, переконати, що це може поліпшити їхній стан. Кожен окремий випадок особливий, і кожен відвідувач — також. Це не так, щоб людина прийшла і сказала: в мене проблеми зі сном, а спеціаліст їй відповідає, що треба розслабитися. Наші спеціалісти шукають підхід.

Якось на прийом до психолога MSF прийшла літня жінка, якій довелося дуже багато пережити. І психолог її запитав: «А що ви любите в житті?» І вона сказала, що дуже любить співати. І вони разом із психологом заспівали. Тобто через такі маленькі, здавалося б, не дуже серйозні підходи вдається комунікувати з людиною.

— Зараз кажуть: необхідно, щоб у громадах системно працювали психологи. На вашу думку, чи є потреба, щоб міжнародні організації продовжували роботу в напрямі ментального здоров’я?

— Маю зазначити, що на всіх територіях, повернутих під контроль України, потреби дуже значні в підтримці психологічного здоров’я населення, і Міністерство охорони здоров’я інформоване про цю ситуацію. Очевидно, цим потрібно займатися і надалі. Застосовувати можна різні підходи, щоб забезпечити ці потреби.

Передовсім це робота із самими представниками населених пунктів, що входять до складу громад. Вони мають підтримувати одне одного. Наступний крок — робота психолога, який може відвідувати території і працювати. І ще один напрям — психіатрична допомога. На жаль, маємо констатувати, що Україна ще перебуває у стані реформи надання саме психологічної допомоги населенню. І ще багато чого треба зробити. Реформа розпочалася 2018 року, і відтоді сталося дуже багато подій.

На початку війни систему все ще було не сформовано. Можемо сказати, що за наявності, наприклад, представників психіатричного напряму, які проводять лікування у традиційний спосіб із застосуванням ліків, на жаль, не було належної уваги розвитку саме психологічного напряму.

— Так само ваші фахівці надають психологічну допомогу вимушеним переселенцям?

— Так. Покриття проєкту дуже серйозне. Ми представлені, можна сказати, майже у всіх регіонах, і в кожного напрямку на мапі завжди є робота, спрямована на психологічне здоров’я населення. Адже очевидно, що потреба в цьому є не лише на відвойованих територіях, де близько лінія фронту. Населенню України довелося за останній час пройти дуже багато серйозних випробувань. Якщо кажемо про вимушено переміщених осіб, то це люди, які були змушені покинути своє минуле життя, все, що вони будували, розвивали, і просто в невідомому напрямку кудись переміститися. Слід розуміти, що це не могло не вплинути на їхній психологічний стан. Головне питання тут — те, що треба до цих людей знайти правильний підхід, бо хоч вони зараз перебувають більш-менш у безпеці, ситуація для них досі залишається невизначеною. А тому людина відчуває занепокоєність, стурбованість за своє майбутнє, близьких, і це серйозний виклик для наших фахівців.

— Чи є приклади екстремальних ситуацій у роботі ваших команд?

— Дуже багато прикладів таких ситуацій. Можливо, тут слід згадати, що сталося в місті Дніпрі, де під час влучання в багатоповерховий житловий будинок загинуло, постраждало дуже багато людей. Команда MSF так само там працювала, надаючи психологічну допомогу місцевому населенню.

Усі ці виклики і ситуації, які ми бачили у своїй практиці, на жаль, ті самі, які доводиться проживати і відчувати щодня всім громадянам України. Та ми бачимо, що місцеве населення все-таки має жагу до подальшого руху вперед. Це ми всюди зустрічаємо, люди хочуть прогресу.

— У бригадах працюють промоутери здоров’я. Хто це такі?

— Справді, в наші бригади залучено таких спеціалістів. На нашу думку, їхня роль серйозна. Завдання їхнє в тому, щоб підсилити просвітницьку роботу серед місцевого населення, допомогти пацієнтам зрозуміти, навіщо їм потрібно звернутися до психолога, чому не треба в собі тримати якісь турботи, питання, а навпаки — сказати все це спеціалістові. З іншого боку, таких фахівців залучено для того, щоб пояснити людям, як вони можуть забезпечити догляд за собою в той час, коли з ними постійно немає лікаря. Наприклад, коли команда на локацію приїздить раз на тиждень, а є ще шість днів, коли людина має впоратися сама.

Ірина СТАРОСЕЛЕЦЬ,
Укрінформ, Київ

(Надруковано зі скороченнями)