Днями проходячи центром Сум, звернув увагу на новий ошатний стенд з оголошенням про послуги міні-готелів у різних куточках обласного центру. Йшлося про квартири в житлових будинках, які підприємливі господарі здають наймачам не на місяці-роки, а тим, хто потребує даху над головою на незначний проміжок часу. Послуги — на всі смаки, залежно від гаманця і потреб: від години і довше, на одну чи кілька діб.

Відразу згадав давнього знайомого, з яким у місті зустрічаємося вряди-годи і який повідав майже драматичну історію, пов’язану з міні-готелем і його рідними: сестрою-пенсіонеркою та її донькою, тобто його племінницею.

Рідня давно мешкає в одній із житлових багатоповерхівок спального мікрорайону міста. Шостий поверх, двокімнатне помешкання, сусіди як сусіди. Щоправда, останнє — донедавна: ті, хто жив поруч, вирішили продати 3-кімнатне житло і переїхати до іншого міста.

Здавалося б, буденний факт. Але то тільки на перший погляд.Квартиру придбали люди, які в ній довго не з’являлися, а через кілька місяців там почали ночувати якісь невідомі. Спершу проводили ніч, згодом день-другий, а з часом з’ясувалося, що то вже не квартира, а міні-готель, розрахований на проживання всіх, хто цього потребує. Звісно, у мешканців сусідніх квартир ніхто дозволу не просив і навіть не попереджав про таке готельне нашестя.

І почалося майже пекло — із тривалим випробовуванням сусідів на міцність нервів і духу.

Заселяються чи виселяються цілодобово: буває, що дверима й ліфтом посеред ночі грюкають так, що пенсіонерка з донькою підхоплюються, мов від гуркоту снаряда. Якось ночувала група китайців — більш як десяток людей. Гармидер — з вечора до рання. Згодом їх змінили індуси – ті посеред ночі монотонно молилися у десяток голосів. Приходили в’єтнамці, араби, якісь чоловіки з жіночками і навпаки, хлопці й дівчата — всіх не перелічити.

Бувало, що пенсіонерка і донька вставали посеред ночі, стукали до сусідньої квартири і вимагали від гостей дотримуватися тиші. А що казати про пошкоджені дверні ручки й замки, вирвані дзвінки, бо гості не церемоняться з таким добром.

Щоправда, трапляються і цілком адекватні постояльці, які поводяться тихенько і не завдають сусідам клопотів. Але не всі. Тож якось довелося звертатися до поліції: представники правопорядку приїхали на виклик, склали протокол, попередили буйних про дотримання тиші в означений час. І поїхали.

Після того інциденту з’явився молодик на ймення Михайло. Сказав, що уповноважений від господарів квартири стежити за процесом заселення-виселення. Навіть залишив номер свого мобільного, щоб у разі потреби йому телефонували.

Як розповів знайомий, сестра і племінниця за весь час готельного сусідства дзвонили Михайлові десятки разів, щоб приструнив клієнтів. Траплялося, приїжджав посеред ночі, бо в міні-готелі ходили на головах. Але за великим рахунком усе залишалося по-старому, бо хіба встежиш за кожним постояльцем, якщо на місяць вони змінюються не менш як 15—20 разів? А в пенсіонерки та її доньки — постійне недосипання, що межує з нервовим зривом.

Згадавши цю розповідь, не втримався — зателефонував знайомому, поцікавився, чи змінилося щось у житті його рідні. Виявляється, нічогісінько. Як панував безлад, так і панує. Щоправда, трішки рідше, бо вже повстали й інші сусіди в під’їзді, які пообіцяли вивести на чисту воду міні-готельний бізнес. І написали лист-звернення до народних депутатів України, які готують відповідний закон щодо облаштування міні-готелів чи інших підприємницьких структур у приміщеннях житлових багатоповерхівок. Бо, виявляється, багато хто з них горою за те, щоб підприємливі громадяни культивували бізнес поряд або над головами мешканців, перетворюючи будинок на такий собі вокзал чи прохідний двір.

Щоб слуги народу на собі відчули, що таке сусідство з міні-готелем, запропонували їм для проживання свої квартири. Хай би, кажуть, бодай тиждень-другий насолодилися раєм, а вже потім відповідно голосували.