Приводом, що спонукав до цих роздумів, стало недавнє висловлювання у ЗМІ міністра освіти і науки Лілії Гриневич про чотири найвидатніші досягненнях українських науковців за період незалежності. Можу погодитися з тим, що є значні досягнення в галузі зварювання людських тканин під час операцій (Інститут електрозварювання імені Є. Патона), участь українських науковців у відкритті бозона Хіггса (Харківський фізико-технічний інститут) і створення детекторів для великого адронного колайдера (CERN — НТК «Інститут монокристалів»), теоретичні відкриття з фізики графену (Інститут теоретичної фізики імені М.М. Боголюбова НАН України). А ось зарахування до таких досягнень продажу молоддю іноземним покупцям технологій викликає здивування. Спробую аргументувати.
Проривні теми
Інститут кібернетики НАН України був визнаним лідером цієї галузі не лише в СРСР, а й у світі. Саме тут закладено основи систем комп’ютерного розпізнавання людського голосу (доктор наук Тарас Вінцюк) та оптичних образів (доктор наук Михайло Шлєзінгер). Авторитет у світі розробок цих видатних науковців підтверджується на міжнародних конференціях: коли на них повідомляли, що серед учасників заходу вони, одразу створювалися черги охочих привітатися з живими легендами кібернетики.
На жаль, усі ці досягнення призабуто в 1990-х роках, і кібернетика, як і вся українська наука, поступово почала втрачати потенціал. 2000-го я як народний депутат України працюючи в Комітеті Верховної Ради з питань науки та освіти під керівництвом Ігоря Юхновського, якось зайшов до його кабінету. Обговорювали стан науки у країні й дійшли висновку, що на тлі згасання фінансування наукових досліджень треба знаходити проривні теми, де в нас міг би бути світовий пріоритет.
Ігор Рафаїлович був обізнаний з досягненнями українських кібернетиків і гаряче підтримав ідею створення державної науково-технічної програми «Образний комп’ютер», яка дала б змогу реалізувати ці напрацювання в розпізнаванні мови та образів. Фактично ставили революційне завдання наблизити комп’ютери до людського образного мислення. Після електронно-обчислювальної машини та персонального комп’ютера це давало б змогу створити третє — інтелектуальне покоління кібернетичних машин.
Бачу при цих словах скептичні посмішки сучасних юзерів, але відповідально заявляю, що поставлене тоді завдання було неймовірно важким, проте з напруженням усіх сил ми змогли б запалити кібернетичне середовище цією ідеєю. Одне слово, наприкінці 2000 року програму було розроблено, її підписав перший віце-прем’єр-міністр Юрій Єхануров.
«Образний комп’ютер»
І закипіла робота: в це важко повірити, але до програми долучилися десятки, сотні молодих і вже досвідчених науковців, які, попри відносно невисоку зарплату, буквально ночували на робочих місцях. Робота тривала фактично в двох напрямах: розроблення фундаментальних принципів образного комп’ютера та практичне застосування напрацювання у пристроях.
За короткі терміни було розроблено пристрої, як-то мобільний телефон з голосовим управлінням, безкнопковий цифровий диктофон, керований голосом, автоматичний перекладач на іноземну мову і навпаки, офісний секретар — пристрій, який з успіхом міг заміняти секретаря й розпізнавати голос із телефонного дзвінка та з’єднувати з абонентом, МП3-плеєр з функцією сенс-аудіо, сет-ту-бокс (прообраз нинішнього смарт-ТВ), системи ідентифікації особи за фото і відеозображенням, ідентифікації за відбитком пальця, за рогівкою ока, робот, здатний самостійно пересуватися, розпізнавати предмети і приймати самостійні рішення щодо траєкторій руху, різноманітні медичні пристрої, здатні розпізнавати хвороби серця та ідентифікувати особу, а також керувати рухами людини з обмеженими інсультом можливостями. І це в 2000—2004 роках, коли про більшість цих пристроїв не знали не те що споживачі, а й фахівці.
Для реалізації програм розроблення цих пристроїв потрібен був досвід роботи з процесорними пристроями. Нам вдалося домовитися з представниками добре відомої у світі фірми Texas instruments про короткотермінове стажування наших молодих фахівців на базі європейського заводу і представництва цієї фірми в Ніцці (Франція). Скажу щиро: рівень підготовки українців став сюрпризом для фахівців одного зі світових грандів електроніки. Та ще більшим шоком для тексасівців стало відвідання в Києві (на наше запрошення) бази розробників програми «Образний комп’ютер»: як заявив тоді представник на європейському континенті Texas instruments пан Якушас, рівень деяких наших розробок відповідав світовому, а іноді значно переважав його.
Щоправда, знайшлися скептики (переважно не спеціалісти), які критикували розробки з точки зору дизайну гаджетів. Справді, на тому етапі розробок акцент ставили на напрацюваннях архітектури електронних пристроїв і програмного забезпечення, а розміщували їх у корпусах, які були доступні.
Сучасніші корпуси та обладнання було запроектовано на наступному етапі. Розглядали варіант створення консорціуму наукових установ і виробничих підприємств для налагодження виробництва електронних пристроїв із поступовим його перетворенням у єдину структуру.
Вогник погас
Та не так сталося, як гадалося. Через певні обставини над програмою нависла небезпека закриття. І хоч вдалося зберегти напрацювання, творчий запал виконавців помітно згас. Бо з кінця 2004 року програма «Образний комп’ютер» стала рядовою фінансовою підтримкою однієї з установ НАНУ. Молодь почала розбігатись, більшість потрапила до колективів для розроблення програмного забезпечення для фірм США та Європи.
Дехто ж прихопив базові розробки програми «Образний комп’ютер» і став шукати іноземних покупців, заснувавши фірмочки. Часом (як із Гуглом) їм щастило, і вони отримували значні прибутки, які мали належати державі.
Мораль усієї цієї розповіді така.
1. В Україні ще й досі є напрацювання в різноманітних галузях науки, які за умови належної уваги можуть розвинутися в розробницькі центри світового рівня (не випадково в минулому Україна займала провідні позиції у світі в галузях кібернетики, матеріалознавства, математики, теоретичної фізики, проблем міцності, генетики, генної інженерії тощо).
2. У нашій країні немає практики і навіть концепції механізму впровадження наукових розробок у виробництво із створенням високотехнологічних фірм (до речі, ще наприкінці 1980-х у журналі «Вісник АН України» я пропонував схему корпоратизації технічних установ академії спільно з великими заводами та підприємствами із залученням галузевих наукових установ).
3. Жоден із президентів України, урядів та скликань Верховної Ради не приділяли належної уваги розвитку наукової галузі держави і налагодженню механізму перетворення її на продуктивну силу. Ця сфера не знайома високопосадовцям. Вони її не розуміють, а тому бояться, бо, на відміну від енергетики та виробництва продуктів, вона не дає миттєвих надприбутків. І тому наші чиновники воліють нічого не змінювати: нехай, мовляв, наука пливе за течією, і все буде так, як буде.
4. Нинішній стан науки просто жахливий. Галузеву фактично знищено: приміщення НДІ приватизували насамперед і там перебувають імпортери переважно того товару, розробленням технологій виробництва якого колись займалася ця установа.
Це зрозуміло: хто ще краще знав колишніх конкурентів?
Академію наук кинуто напризволяще. Якесь фінансування за інерцією ще передбачають, але вже давно нікого не цікавить ефективність цих вкладень. Складається враження, що є бажання, щоб і ця установа прийшла до фінішу, і тоді її можна буде роздерибанити разом із землею та нерухомістю. Навіть говорити про премію Нобеля смішно. Хіба що знайдеться геній-самоучка в галузі, де йому, крім паперу й ручки, більше нічого не буде потрібно.
5. Розмови про те, що Україна стане передовою європейською державою завдяки розвитку аграрної галузі та металургії, в розумних людей викликають сміх. Бо в розвинених країнах частка цих галузей рідко перевищує 5—10% ВВП (у США — 2%).
6. Організація наукового процесу в Україні зберегла радянські форми, але в значно обрізаному вигляді. У централізованій радянській економіці все було чітко регламентовано: АН виконувала фундаментальні дослідження, галузеві НДІ готували розробки до впровадження, які через міністерства спускалися до підприємств для освоєння на виробництві.
Втратили галузеву науку
Тобто переходячи до ринкової економіки, ми втратили галузеву науку, і зв’язок між НАНУ та виробництвом обірвався. Академія зависла в повітрі й стала нікому не потрібною. Тим більше, що і власного українського високотехнологічного виробництва ми також майже позбулися. А те, що існує, використовує ще інерційну енергію старих розробок або переорієнтувалось на так звані іноземні інвестиції. Це переважно застарілі західні технології, які рішеннями компетентних органів цих держав визнано безпечними (щоб не виростити собі конкурента) для передачі іншим країнам.
І це лише вершина айсберга проблем української науки. Сюди ще можна додати відірваність академічних наукових установ від своєї бази — студентського середовища, проблеми престижу наукової роботи, корумпованість адміністрування присудження наукових ступенів тощо. Але найбільша проблема не тільки науки, а й усієї нашої держави — брак стратегії (або принаймні чіткого бачення) розвитку економіки країни. Розмови на кшталт «ми йдемо в Європу», «ми розвиваємо ІТ-технології», «наше майбутнє — в розвитку аграрного сектору» годяться лише як пропагандистські гасла до виборів.
До речі, балаканину про успішний розвиток ІТ-технологій в Україні часто ведуть некомпетентні люди. Насправді ж гордитися тут майже нічим. Бо хоч наші програмісти одні з найпрофесійніших у світі, виконують величезний обсяг робіт для західних компаній і їх поважають роботодавці, вони (в цьому проблема) активно виїжджають з України до США та Західної Європи. Хто ж не їде за кордон — залишається в Україні тільки фізично, бо всі інтереси (робота, відпочинок, гроші) все одно за кордоном. Тобто маємо в себе в державі цілі групи високоосвічених людей, інтереси яких майже не перетинаються з інтересами держави.
«Софт» і «залізо»
Звинуватити в чомусь цих людей не можемо: вся причина в тому, що в нас немає виробництва, яке б потребувало результатів праці цієї категорії спеціалістів. Адже лише та економіка може бути успішною, в якій пропорційно розвинені дві категорії так званих ІТ-технологій: «софт» та «залізо». По приклад далеко ходити не треба: Китай обидві ці сфери розвинув, і ми бачимо успіхи цієї країни. А поряд Індія, знаменита програмістами та недорозвиненим виробництвом і відповідно бідністю.
Тож нам потрібна чітка науково обґрунтована стратегія розвитку держави з наголосом на розвиток високотехнологічного виробництва в усіх галузях економіки, основою якої має стати випереджальний розвиток наукової галузі держави: в основу докорінного реформування науки слід покласти принципи зближення наукових установ з освітніми (аж до утворення спільних структурних одиниць) та зближення прикладних науково-дослідних установ з виробництвом (до створення спільних корпоративних утворень). При цьому особливу увагу слід приділити розвитку та системі фінансування фундаментальних проривних досліджень, які закладають основи прогресу на десятиліття вперед.
Із чого почати? Безперечно, з розгортання дискусії в науковому середовищі про шляхи подальшого розвитку. Модератором такої дискусії мають стати державні органи та високопосадовці. Саме вони повинні показати своє розуміння проблем і бажання реформування науки та розвитку високих технологій. Тут доцільно оголосити конкурс ідей реформування цієї критично важливої для держави сфери і після цього винести на обговорення найцікавіші.
Починати цю роботу потрібно негайно. Інакше не бути Україні європейською державою.
Ярослав Федорин,
народний депутат України ІІ та ІІІ скликань,
доктор фізико-математичних наук,
академік Інженерної академії України,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+