«Найгірше — втратити інстинкт самозбереження, перестати боятися»

А ще вони майстри маскування військової техніки, прокладання й утримання військових шляхів. Одне слово, професіонали з великим досвідом і навичками, гумором та оптимізмом, вогнем в очах. Він ніколи не згасає в нашого побратима Володимира. Здається, якийсь невидимий двигун спонукає його жити в постійному русі, діяти не зупиняючись, з азартом і радістю, проте вдумливо, фахово та практично.

Ще військовослужбовцем строкової служби, яку проходив у частині МНС, Володимир вступив у Кам’янець-Подільський військово-інженерний інститут, де здобув основу, що сформувала його як військового інженера й дала змогу згодом навчати особовий склад.

«Нарисна геометрія, теорія механіки, військовий курс хімії, вибухова справа — ці предмети відіграють величезну роль у професії військового інженера. Та насамперед усе, за що беремося, потребує знань із математики, фізики, хімії, — пояснює Володимир, пригадуючи роки навчання в інституті. — Аби успішно виконати завдання, треба все розрахувати, знати фізичні й хімічні властивості. На цьому інженерна справа і базується».

Дороги, які облаштовують інженери, використовують не лише військові, а й цивільне населення

Військовий шлях побратим розпочинав лейтенантом у 51 окремій механізованій бригаді. Згодом проходив службу в інших військових формуваннях. А з 2014 року, з часу створення 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, служить незмінно в цій частині. Нині уже у званні майора.

Весну кривавого 2014-го Володимир, щойно обійнявши посаду командира інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення, разом із побратимами з 51 омбр зустрів на сході, де розгорталися повномасштабні бойові дії. Він пригадує, що облаштовувати повноцінні блокпости й позиції змоги на той час не було: наші підрозділи постійно йшли вперед, тому через зміни обстановки потрібно було залишати одні позиції й будувати інші.

«На той час у нас працювали два екскаватори та інженерна машина розгородження, за допомогою яких ми викопували тимчасові капоніри для техніки, укриття для особового складу. Кран укладав зверху плити, і все це засипали землею. На облаштування однієї такої позиції витрачали день-два і відразу ж бралися до іншої. Робити це доводилося під обстрілами. І якщо броньованій інженерній машині стрілецька зброя та міни малих калібрів не могли завдати шкоди, то екскаваторам доводилося гірше. Один з них під час обстрілу згорів: міна влучила під передній міст машини і там розірвалася. На щастя, водій устиг вистрибнути з кабіни».

Пригадує Володимир і коридор з Іловайська, куди вів і виводив назад колони з медичними працівниками та вантажівками, які мали забрати поранених. Каже, добре знав маршрут, адже часто їздив ним для виконання інженерних завдань — підвозив боєприпаси для механізованих підрозділів. Тож під час іловайських подій проводив колони до Старобешевого і у зворотному напрямку, виводив санітарний транспорт на вертолітний майданчик, де поранених забирав гелікоптер.

А загалом нашим військовим інженерам упродовж усіх років війни часто доводилося йти попереду всіх. І якщо 2014-го, каже Володимир, найчастіше все зводилося до знешкодження на визволених територіях розтяжок (часу для встановлення мін у ворога з огляду на інтенсивне просування наших військ не було), то вже 2016 року під Мар’їнкою та Красногорівкою, де виконувала завдання бригада, все було по-іншому.

«На той час ворог уже встиг встановити перед собою мінні поля — протитанкові та протипіхотні. Тож просуватися вперед було складно: активно працювала техніка, інженерно-саперні відділення. Інженерна машина розгородження, обладнана мінними тралами, протралювала шлях, який після цього розчищали бульдозером, і тільки після цього туди могли заходити наші бойові машини. Усе це для нас було буденною роботою, і то не найважчою.

Значно важче було перевантажувати боєприпаси 152 калібру, вони важкі, — жартує майор, — а також приймати рішення, від яких залежало життя і здоров’я бійців, твоїх побратимів, особового складу. Бо військовослужбовцям на передньому краї — екскаваторникові, кранівникові, саперові — доводилося виконувати складні завдання в ситуаціях, коли могло статися що завгодно. Але я був упевнений у своїх людях, у їхніх навичках та вміннях. Нам іще в інституті говорили, що найгірше в нашій професії — втрата інстинкту самозбереження, коли перестаєш боятися.

Приміром, коли вперше маєш справу з вибуховими речовинами, відчуваєш природний, закономірний страх. Із часом він притуплюється: дивишся на справу буденно, можеш знехтувати якимись заходами безпеки.

Щоб цього не трапилося, люди проходять таку собі ротацію: військовослужбовця, який тривалий час займався боєприпасами і вибуховими речовинами, на певний час відсторонювали від виконання цих завдань, щоб, кажучи просто, він знову став боятися. Тільки тоді він зможе працювати».

Торік восени під час масштабних пожеж на Луганщині нашим інженерам довелося приймати блискавичні рішення, як зупинити вогняну стихію. Адже від цього залежали людські життя і збереженість населених пунктів. А тому техніка працювала впродовж кількох діб без перерв, а люди нерідко ризикували власними життями.

Володимир, пригадуючи ті недавні події, може годинами розповідати про види пожеж, особливості займання лісу, способи гасіння, те, як вдалося приборкати вогонь. Нині ж у нього інший клопіт: з настанням весни чимало сил і часу витрачає на прокладення та утримання військових шляхів і колонних доріг, необхідних у разі евакуації поранених, для руху техніки наших підрозділів, їх забезпечення.

Дороги, які облаштували наші інженери, стають, як правило, єдиними для пересування місцевого цивільного населення. Лише ними можна в разі нагальної потреби дістатися чи вибратися із прифронтових населених пунктів. Зате коли військовий бульдозер на артилерійському тягачі модернізований чи інженерна машина розгородження в тому чи іншому селі беруться до прокладання дороги, розгортаючи заздалегідь насипану гірську породу, подивитися на роботу з неприхованою радістю сходиться усе село.

Із фронту на Володимира чекають дружина Аліна, теж військовослужбовець князівської бригади, і син-школяр Владислав. Хлопець усерйоз захоплюється інформатикою, комп’ютерними технологіями, тож і професійну долю, мабуть, пов’яже з ними. Аби лише йому все задумане вдавалося.

Сам Володимир на запитання, про що мріє, усміхаючись каже: «На одну з машин треба новий коток, а в іншій кузов зладнати. А якщо всерйоз, то мрію про мир. Після перемоги».

І 2014-го, і пізніше Вадим усвідомлював: хто, як не він, має захищати Батьківщину? Фото з архіву служби зв’язків із громадськістю 14 омбр ім. князя Романа Великого

«Ми гордимося тобою, сину!»

Її син Вадим у війську з 18, відколи пішов на строкову службу. Але кітеля не заховав у шафу — підписав контракт зі Збройними силами. За ці роки пройшов шлях від солдата до лейтенанта, від командира відділення до командира роти. І жодного разу, каже Вадим, — ні коли облаштовував під обстрілами блокпости і капоніри на передньому краї 2014-го, ні після виходу з оточення під Іловайськом, ні пізніше, коли йшов першим на щойно визволену від ворога територію, — не сказав: «Досить, це вже не моя війна».

У званні старшого сержанта Вадим, заручившись підтримкою та сприянням командування інженерного підрозділу князівської бригади, в якому на той час прослужив уже чимало, закінчив офіцерські курси. Після цього прийняв на себе командування ротою.

На запитання, чи не шкодував, що обрав такий складний і небезпечний військовий фах, відповідав: «Завжди любив великі машини, а знайти більші, ніж військові бульдозери чи інженерні машини розгородження, непросто». Недарма побратими Вадима кажуть, що фахівця, який би так добре ладнав із великими машинами і розумівся на них, знайти вдається нечасто.

«Жодного секрету тут немає, — пояснює Вадим. — Роблю завжди те, що до душі. Коли прийшов служити в підрозділ, було цікаво: дивився, розпитував, спостерігав за тим, як працюють досвідченіші, — одне слово, вчився. І виявилося, що керувати 46-тонною машиною не так і важко».

Вадима поважають прості солдати, побратими. Військові інженери, вважає офіцер, — це люди, яким нерідко доводиться заходити на незнайомі території попереду всіх підрозділів. Вони досконало знають не лише математику, фізику й хімію, інженерну справу, а й тактику дій піхоти, артилерійських та підрозділів забезпечення, з якими взаємодіють, отже, не мають права навіть на секундну помилку.

На хвилини був розрахований час для інженерів князівської бригади торік восени, під час заходів із запобігання поширенню пожеж на Луганщині. Адже від їхніх дій залежали людські життя та збереженість населених пунктів.

«Працювали впродовж кількох діб без перерв, — пригадує Вадим. — Обгортали і відсікали вогонь скрізь, куди могли чи й навіть не могли доїхати. Нерідко доводилося заїжджати просто в полум’я — навкруги вогонь, дим, нульова видимість, дихати нічим.

Найбільше хвилювався за машину, аби не загорілася. Адже ми з нею так багато пройшли. На щастя, все обійшлося, і вогняне лихо вдалося подолати»

Удома на Вадима з нетерпінням чекає 4-річний син Ярослав. Коли підросте і запитає тата про війну, тому буде що розповісти. А поки що Вадим просто йде вперед, адже інженери проходять там, де не проходять інші.

Сергій Мазаєв (на знімку праворуч) одягає кітель з медалями на роковини Іловайська. Фото з архіву Сергія МАЗАЄВА

Найвірніші друзі

Хоч би де бував у відрядженні, намагаюся познайомитися з колишніми воїнами АТО. До цієї категорії людей ставлюся з особливою повагою і вдячністю. Ось і цього разу пощастило: коли чекав на автобус, аби доїхати із селища Кожанка до Фастова, біля контори зупинився «фольксваген». Чоловік середнього віку за кермом, дізнавшись, куди мені треба, запросив до салону. «Я теж туди — веселіше буде їхати!»

Так і познайомилися: 38-річний Сергій Мазаєв у Кожанку приїжджав у справах. Коли ж дізнався, що я журналіст і, крім матеріалів про органи місцевого самоврядування, пишу нариси про атовців, став згадувати свої гарячі чотири фронтові роки на Донбасі.

Я, звісно ж, не міг просто так потиснути руку ветеранові на прощання на залізничній станції «Фастів» і взяв з нього обіцянку зустрітися незабаром ще раз. Щоб уже предметно поговорити про його військові дороги.

Чотири контузії, поранення

Зустрілися. Сергій Мазаєв запросив спочатку додому, а потім познайомив з товаришами-побратимами, які разом з ним утворили невеличке фопівське підприємство, щоб заробляти на життя. Молодший лейтенант Мазаєв у них був за бригадира. Хоч сам Сергій це заперечував: «Ми, — сказав, — допомагаємо один одному вижити в цей складний час. Бо атовець на фронті й у цивільному житті — двоє різних людей: першого скрізь поважали, називали героєм, а другого... Він нікому, крім рідних і близьких, не потрібен. Тож на лікування доводиться заробляти самотужки. Добре, що в госпіталі крапельниці, уколи для нас безплатні. Медперсонал турботливий. Я щороку лягаю на реабілітацію на 20—30 днів. Почуваюся тоді набагато ліпше».

Сергій до війни на сході встиг прослужити в армії, а потім шість років — у поліції.

«Згодом зрозумів, що погони — це не моє. Звільнився й став працювати на сім’ю, ремонтуючи автомобілі: варив кузови, фарбував. Заробив на бусика, тож возив людей до Одеси, Харкова, Хмельницького. Побудував маленький магазинчик і став торгувати сантехнікою.

Але настав 2014 рік, на сході запахло війною. Я вирішив піти на фронт. Саме до батальйону «Миротворець» набирали вояків. Не роздумуючи подався до Віти Поштової, де збирали хлопців. Дружині нічого не сказав про своє рішення — не хотів турбувати її та дочку».

186 бійців «Миротворця» потрапили одразу ж у саме пекло — під Слов’янськ. Молодшого сержанта Мазаєва (позивний «Дід») записали в розвідники. На блокпосту під Майорськом його вперше контузило, присипало в окопі.

«Потрапив у госпіталь у Києві, — згадує «Дід». — Дружина й тоді думала, що я на полігоні. Аби заспокоїти, сказав по телефону, що все гаразд і через тиждень-два приїду додому. Приїхав, трохи відпочив — і знову на фронт, до Дзержинська (нині Вуглегірськ).

Воював чесно. До речі, про наш батальйон деякі люди наговорили багато поганих слів. Це все наклеп: у нас полковники служили рядовими, хоч до «Миротворця» сиділи в кабінетах, обіймаючи високі посади. Ми були всі як одна дружна сім’я.

Удруге Сергія Мазаєва контузило поблизу Мирного під час мінометного обстрілу. Тут його ще й поранило в ногу, він і досі накульгує. В інституті ортопедії та травматології, куди звернувся по консультацію, сказали, що потрібно робити операцію, бо не ходитиме. Але Сергій після цього воював ще два роки. Закінчив війну в Сєверодонецьку 2018-го, де охороняв мости на блокпостах.

І дружба, і робота

Нашу розмову, яка проходила в альтанці на Сергієвому подвір’ї, перервав дзвінок. «Дід» узяв слухавку і хвилин зо п’ять говорив з компаньйоном — афганцем Володимиром Швецем. Його бригада допомагає Мазаєву на будівництві невеликих об’єктів. Сергій із побратимами на них спершу готують майданчик (мають відповідну техніку), а згодом на об’єкт приходять будівельники.

Потім «Дідові» зателефонував «Григорович», бойовий командир, полковник. Він викладає нині в Академії МВС, з 2014-го воював разом із Мазаєвим. По-діловому перекинулися кількома фразами й домовилися зустрітися. Ми звикли спілкуватися, пояснив пізніше Сергій, і обговорювати, кому яка потрібна допомога. Гуртуємося, бо для бійців «Миротворця» бойова дружба понад усе.

Інакше й бути не може, бо зі 180 осіб багато загинуло під Іловайськом. Сергій туди не потрапив, бо поранив ногу й саме лікувався у шпиталі МВС.

«Можемо поїхати, — запропонував, аби відкинути сумні спогади, — у ПСП «Україна» Попільнянського району на Житомирщині. Там працюють хлопці мого афганського партнера. Ми їм майданчик готували під навіс.

Юрій Науменко, який працює у спільноті водієм, готує машину до виконання замовлення. Фото Дениса Шестопала

Ми — це наш ветеранський кістяк: Сергій Мазаєв, Юрій Науменко, Олександр Вахненко, Віктор Остроухов. Усі з «Миротворця». Збирав хлопців з 2018 року, коли повернувся додому у званні молодшого лейтенанта. Атовці тоді ходили по людях, шукаючи роботу: ремонтували водогони, сантехніку. Коли об’єдналися, змогли придбати техніку: два маніпулятори, евакуатор, мінінавантажувач, екскаватор, коток для ремонту вулиць у Фастові. ФОП став давати прибуток. Торік, наприклад, ми сплатили понад 500 тисяч гривень податків».

Поїхали на колгоспний об’єкт «Діда», застали там активну роботу. Сергієві Мазаєву було приємно, що про нього й побратимів говорив тоді з повагою один з місцевих керівників-аграріїв. А затим «Дід» показав дитячий садочок у Кожанці Фастівського району, де він із побратимами зробив каналізацію.

«Роботи вистачає, тож не розумію людей, які скаржаться, що її немає, виправдовуючи все карантином абощо, — Сергій Мазаєв стає серйозним. — Коли наші магазини, наприклад, не працювали через пандемію, ми продавцям платили певні кошти, щоб вони приносили гроші в сім’ю. Продавці працювали із клієнтами дистанційно, формуючи замовлення вдень, а ввечері розвозячи товар по хатах. Ввели нові послуги: наприклад гідродинамічне промивання каналізації. Адже не можна стояти на місці. А взимку розгортали сніг у місті — на власному ентузіазмі, безплатно. Приємно було, коли фастівці у фейсбуці дякували нам».

Зі зварювальником поспілкуватися не вдалося: робота не пускала його на землю. Фото Дениса Шестопала

Сили дає родина

Спілкуватися із Сергієм Мазаєвим було легко і приємно. Він не дер носа, хоч і мав для цього підстави — бойові медалі тиснули одна на одну на кітелі, який одягав раз на рік на зустрічі з побратимами-іловайцями, є подяка від міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. «Дід» або ж про своїх хлопців розповідав, або про дружину Аню, донечку Діану, яка танцює бальні танці, п’ятирічного сина Макара, який народився, коли тато перебував у Трьохізбенці. Командування відпустило Сергія додому на тиждень, щоб забрав дружину з пологового будинку і трохи помилувався сином.

А війна... Вона нагадує про себе частим дзвоном у вухах — даються взнаки контузії, головним болем. Тоді «Дід» п’є таблетки. Але обов’язково жартує: «Якщо болить, значить живий». Засинає ж о 2—3 ночі, щоб встати о 7—8-й.

Сергієва дружина за освітою юристка, але працює в магазині. Познайомилися за місяць до армії. Чекала терпляче, доки служив у війську, а потім воював на фронті.

Нині Сергій Мазаєв готує техніку для нового будівельного об’єкта в Кагарлику на Київщині. І сам на таких об’єктах працює електриком, розводячи дроти. Начальників, каже, немає — всі працюють однаково сумлінно, стараючись домовитися із клієнтами. Серед них для «Діда» і його побратимів немає неважливих.

«Люди, — каже Сергій, — нині живуть не дуже заможно. Попросила нас, наприклад, бабця, яка нашкребла гроші на насос, провести воду в будинок. І зізналася, що оплатити саму роботу не має з чого. То ми все зробили безплатно».

Коли прощався із Сергієм Мазаєвим, його побратим Юрій Науменко готував до роботи маніпулятор. У Юрія з «Дідом» багато спільного: він теж пішов на фронт добровольцем 2014 року. Але повоював недовго: 23 серпня під Фастівкою неподалік російського кордону його важко поранило осколком «града». Шматок залізяччя й досі у правій нозі вище коліна. Потрібна операція, яку можуть зробити лише за кордоном.

Юрієва дружина, як і Сергієва, теж не знала, що чоловік воює на Донбасі у складі 11 батальйону «Київська Русь». Може, саме через такий скромний характер та працелюбність «Дід» і запросив Юрія до себе в атовську спільноту. І допомагає побратимові чим може.