І в природі, і в суспільстві часом трапляються речі, яких не можна збагнути. На землі відбувається глобальне потепління. І ніхто не може сказати, чому. Дехто вважає, що таке стається перед наступним обледенінням. Нема на те ради — стихійне лихо.
Здавалося б, у мовному питанні все йде своїм порядком, хоч і натужно. 22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову за № 437: «З метою забезпечення конституційних положень про державний статус української мови та уніфікації вживання правописних норм Кабінет Міністрів України постановляє:
1. Погодитися з пропозицією Міністерства освіти і науки та Національної академії наук щодо схвалення Українського правопису в новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису.
2. Визнати таким, що втратив чинність, пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 1992 р. № 309 «Питання українського правопису» (ЗП України, 1992 р., № 6, ст. 145).
3. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям сприяти використанню в новій редакції Українського правопису в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя».
Кабінет Міністрів своєю ухвалою висловив довіру компетентності Національної академії наук і Містерства освіти і науки — і це нормальне ставлення держави до таких авторитетних установ. Але…
Притьма, 5 червня 2019 року адвокат від імені семикласниці подає позов на це рішення Кабінету Міністрів, вимагаючи скасувати правопис. Чи ж семикласниця встигла прочитати правопис у новій редакції і чи взагалі читала його? Фінальний текст правопису було опубліковано на офіційних сайтах Міністерства освіти і науки та Національної академії наук 3 червня 2019 року. Дивовижна оперативність!
27 червня 2019 року в засобах масової інформації вже з’являється повідомлення: «На новий український правопис подали до суду. Сьогодні відбулося перше слухання. Позивачка — 12-річна мешканка Херсона. Відповідач — Кабмін. Вони подолали майже 600 кілометрів. З Херсона до Києва сім’я Піргасів приїхала на перше засідання у справі оскарження нового українського правопису. Позивачка семикласниця Юлія вимагає повернення до попередньої редакції». Її аргумент: «Мене вразило те, що вони так просто змінили нашу чудову мову на якесь посміховисько, це не сучасно зовсім». Наскільки щирі були її слова, свідчить така інформація: «Щоправда, під час інтерв’ю їй не завжди вдається підбирати українські слова».
Попередня редакція правопису — це трохи підправлений правопис 1992 року, який до того (редакції 1933, 1946, 1960 років) неухильно наближували до російської мови і псували.
Правопис 1992 року і без того потребував перегляду. В усьому, що використовують тривалий час, накопичуються помилки. Та й знання про мову, її закономірності з часом удосконалюються. Чи не тому й Конституція України вимагає обирати Президента не більш як на два терміни підряд, щоб не повторювалися помилки.
Тож у правопис 1992 року, повернення якого вимагала семикласниця, щедро перейшли недогляди й перекручення попередніх видань. Відразу в першому параграфі читаємо: «У деяких словах на місці о перед постійно наголошеним а (я) маємо у вимові й на письмі а: … калач, кажан, качан…» і т.ін. Насправді ж калачі, кажани, качани — наголос не постійний. У списку слів іншомовного походження слово панно (живописний або скульптурний твір для оздоблення стін чи стелі) було підмінено словом панна. Родовому відмінку множини іменника сім’я було приписано закінчення -ей, хоч у формі сімей насправді нульове закінчення. У формулюванні в §30, пункт 3 трапилося відразу чотири неточності: «Через дефіс пишуться: а) складні прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою прийменника по та закінчення -ому або (-к)и:по-батьківському…по-батьківськи». По-перше, ці прислівники мають одну основу, отже, вони не складні, а прості; по-друге, по в них префікс, а не прийменник (це колишній прийменник); по-третє, -ому — суфікс, а не закінчення (це колишнє закінчення); по-четверте, подібні прислівники є не лише на (-к)и, а й на (-ч)и (по-заячи), (-ж)и (по-ведмежи). Або таке положення у примітці 1 до §55: «Деякі іменники чол. роду мають і нульове закінчення: …татів (тат)…» Так само можна стверджувати, що можливі форми батьків і батьк! Такого в українській мові нема й бути не може!
А ось стосовно пунктуації: §118. пункт 3. «[У простому реченні кома ставиться] між однорідними членами речення: …Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце у церкві… Полетіла б я до тебе, та крилець не маю». Це ж складні, а не прості речення, однорідних членів тут і близько нема!
Такими неточностями, перекрученнями, а то й помилками буквально ряснів правопис 1992 року. Це тривожило наукову громадськість. 15 червня 1994-го було створено Національну правописну комісію, але напрацьовані нею рекомендації нічого не дали. І ось нарешті Кабінет Міністрів України 17 червня 2015 року ухвалює постанову №416 «Про затвердження нового складу Української національної комісії з питань правопису». До комісії ввійшло п’ять академіків, 18 докторів наук. Напрацьований ними текст правопису більш як пів року висів на сайтах Міністерства освіти і науки та Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні. Хто хотів, міг ознайомитися. Вносили пропозиції. У цивілізованих країнах правопис формують не гуртом, а мовознавці, і то не всі — навіть з високими знаннями. Правопис укладають не за довільними бажаннями, а враховуючи внутрішні закони мови. Якість правопису — це турбота спеціалістів-філологів, а не семикласниці, не «широкого загалу» і не судів різної інстанції.
Ось недавно в одному з поважаних журналів було вміщено пропозицію мовознавця-таки писати через два дефіси прислівники типу раз у раз (колись так і писали). Але ж він, той мовознавець, не врахував, що тут той самий іменник стоїть у різних відмінках — називному і знахідному. За його логікою, через два дефіси треба було б писати і прислівники нога в ногу, рука в руку. Але ж це нонсенс. Укладаючи правопис, треба керуватися логікою, а не власним хотінням.
Новий варіант правопису ще далекий від досконалості. Тут спрацювала й оглядка на «всезнаючих» критиків, і боязнь дуже порушити об’єднувальні радянські традиції. Але ті зміни, що злякали семикласницю, скоріше її батьків чи дядьків, цілком логічні. Маємо тепер писати проєкт, бо ж об’єкт, суб’єкт, траєкторія. Будемо писати пів яблука (без апострофа чи твьордого знака), бо ж пів означає половина: Пів дня вітер дув з півдня. Писатимемо мариво, як і паливо, вариво, морозиво — на один виняток менше. Слово хабар будемо вімінювати, як і календар. Не писатимемо зайвої букви й у словах фоє, конвеєр і подібних. Наведено якийсь порядок у вживанні дефіса в складних словах. Упорядковано написання и та і у власних назвах іншомовного походження (але, на жаль, не раціоналізовано) тощо. Чим же тут спотворено мову?
Найбільше декого дратує те, що правопис дозволяє паралельне написання Афіни і Атени, міф і міт, алгорифм і алгоритм, аудиторія і авдиторія, пауза і павза — але ж тепер нормалізувалися наші контакти з Європою, то треба брати до уваги й європейські (зрештою, й наші українські) традиції.
Дивує реакція на новий варіант правопису не дванадцятирічної школярки. Учням — якби й узагалі скасувати всілякі правила. Батьки ж усе роблять за власний (чи власний?) кошт, ще й дорогого адвоката оплачують — престижно, бачте, підправляти академіків та докторів наук. Адже колись доярки могли керувати державою. Чи, може, тут якийсь інший інтерес?
Дивує поведінка дорослих людей у цьому питанні — зокрема Окружного адміністративного суду Києва, який на вимогу семикласниці, ні сіло ні впало, 28 січня 2021 року скасовує постанову Кабінету Міністрів і перекреслює тривалу працю Української національної комісії з питань правопису: «Суд визнав протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України №437 від 22 травня 2019 року «Питання українського правопису».
Основне завдання адміністративної юстиції полягає у сфері захисту прав громадянина. Чим порушує нова редакція правопису права школярки чи взагалі будь-кого? Ще й вибрано підхожу дату — після 16 січня, коли почався один з вирішальних етапів утвердження української мови як державної. Що ж це за мова, коли вона не має навіть правопису? Це той самий суд, який на вимогу одіозного Портнова нещодавно заборонив згадувати відомих українських діячів письменників Уласа Самчука і Юрія Липу та енциклопедиста Володимира Кубійовича, які мають незаперечні заслуги перед українським суспільством. Суд перебирає на себе повноваження уряду й ігнорує потреби держави та українського суспільства, навіть шкодить їм. З якою метою?
Щодо адвоката, то нічого дивного нема. Йому платять — він відпрацьовує гроші. Подав позов ніби на захист прав учениці, а на ходу перекваліфікував узагалі проти нормального функціонування української мови, злорадно просторікуючи при цьому: «Позов був направлений на захист української мови від її спотворення на користь регіональних діалектів». Фальшиво, по-фарисейському сказано.
Уся ця історія з українським правописом 2019-го дуже нагадує Валуєвський циркуляр 1863 року. Навіть у деталях.
Іван ЮЩУК,
професор,
заслужений діяч науки і техніки України
Ми в Google+