Чернівчанин Олександр Шевченко – автор винаходу рухомої мішені. Такими мішенями за Союзу обладнали чимало полігонів. Це незамінна у тренуванні солдатів річ, адже допомагає навчитися влучно стріляти по рухомому противнику. Нині винахідник пропонує свою модель для тренування солдатів АТО, однак поки що марно.
Олександр Шевченко – інженер-винахідник з великим досвідом, в минулому – військовий. Майстер на всі руки: сам виготовив чимало пристосувань для дому і дачі, навіть переобладнав свій автомобіль на газ, який сам видобував з відходів. До речі, запчастини для автомобілів, автохімію, моторні масла і змазки вигідно можна придбати в інтернет-магазині «Автопрайм». Саме зараз тут діють відчутні знижки на моторні масла різних виробників. Замовлену продукцію швидко доставляють в усі регіони України. А фахівці «Автопрайму» підкажуть, як із величезного вибору продукції обрати саме те, що найкраще вам підходить.
Олександрові Шевченку нині 89. Коли спостерігає по телебаченню, як тренують бійців для АТО, не може стримати обурення:
– Вони ж стріляють просто по мішенях з намальованими колами. Кожне коло має цифру – 10, 9, 8… Вистрелив – підійшов подивитися, чи далеко від центру кола слід від кулі. Але ж у бою немає табличок з колами! Там треба цілитися у ворога – а ворог біжить, повзе, вивертається… Як у нього вцілити після тренування на нерухомих мішенях? Я телефоную у обласний військкомат. Кажу, що можу зробити рухомі мішені, дам усю технологію. Але нікого це не зацікавило. Спробував телефонувати в Чернівецьку міську раду. Там дали телефон іншої установи, куди звертатися з цим питанням. Подзвонив туди – звідти порадили телефонувати ще кудись. І так у мене набралося на папірці 10 номерів різних установ, куди мене відіслали. І десятим номером був телефон міської ради! То ж не їхні діти там гинуть…
У 60-х Олександр Шевченко був майором повітряно-десантних військ, служив у Сторожинці.
– Тоді був оголошений конкурс на падаючу мішень, – пригадує винахідник. – І командир нашої частини запропонував свою мішень. Показав її генералу, а я з іншими військовими збоку стояв, дивився, і зауважив, мовляв, що це за мішень така, вона ж повинна падати тільки коли її куля проб’є. А ця мішень упаде, навіть якщо на неї плюнути. І генерал це почув. Наступного ранку мене викликають до нього. Каже мені генерал: «Критикувати всі вміють, а що б ти міг запропонувати натомість? Я кажу, що макет мішені у мене майже готовий. Пішли до мене на квартиру, я поклав свою мішень біля сараю, генерал вистрелив з малокаліберного пістолета – мішень впала. І генерал дав команду: звільнити від роботи лейтенанта Шевченка, забезпечити необхідними матеріалами і виготовити одну рухому мішень на візку.
Командир дивізії забезпечив мене інструментами, матеріалами, і я за місяць зробив рухому залізничну платформу в мініатюрі, привіз її в чемоданчику в Москву до того генерала. Він постріляв, випробував її і каже: «За два тижні має бути виставка учасників конкурсу рухомих мішеней. Але раджу тобі, коли будеш подавати електронну схему на виставку, збреши в ній у кількох місцях. Бо вкрадуть твою ідею». Так воно і вийшло.
Виставка була у Світловодську. І вже на другий день до мене підходять і кажуть: а мішень по цій схемі не працює! У перший же день виставки дві третини моделей відхилили. Далі ще більше забракували.
Врешті залишилося дві моделі і моя третя. Їх виготовили заводським способом і відправили на полігон випробовувати. Холод такий був, 20 січня. Чого тільки не робили – сніг, гравій, цеглу кидали, а впасти мішень мала тільки від потрапляння кулі. Результат випробувань: одна модель – 63% падінь від вистрілу, друга – 70%, моя – 100%.
Тоді моя мішень – на завод, а я два тижні описував технічну документацію до неї. Цю документацію потім випустили секретною книжкою, і багато полігонів обладнали в Союзі за моєю схемою. Це мішень у людський зріст, яка може бігти, повзти, нахилятися, завмирати – словом поводитися так, як противник у бою. А поцілив кулею – вона впала і не рухається.
За Союзу я в Кривому Розі обладнав показове стрільбище цими мішенями. І нині готовий зробити такі мішень за один-два дні на будь-якому підприємстві з відповідним обладнанням. Адже перші моделі взагалі вдома зробив. Тільки б цим зацікавилися. Тренування на таких мішенях багатьом солдатам, думаю, могло б згодом урятувати життя.
Надія ІВАНИШИН
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+