Чому найважливіший актив у війську — вмотивовані люди? Як повернути дух єднання 2022 року? Що означають вислови «штовхати вагон» і «котити світ»? Про свій бойовий досвід, переконання та життєву позицію розповів заступник командира батальйону 68 окремої єгерської бригади Тарас із позивним «Італієць».
Міномети вперше побачили на позиції
Псевдонім «Італієць» Тарас обрав тому, що приблизно шість років жив в Італії, де спочатку був коком на великих круїзних лайнерах, а під час COVID19, коли туристична галузь внаслідок карантинних обмежень переживала кризу і флот зупинився, зійшов на сушу та працював у ресторанній галузі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, «Італієць» з перших днів став до лав ЗСУ й розпочав службу у 68 окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша.
«Мав якесь внутрішнє відчуття, що скоро зателефонують. Навіть морально до цього вже готувався, а 28 лютого мене набрали і звернулися: «Тарасе Мирославовичу…» Нічого собі! До мене навіть на роботі так не зверталися! І я зрозумів, що це ТЦК. Тоді поїхав до Коломиї, звідки призивали, і так почалася служба у Збройних силах», — пригадує офіцер.
У більшості мобілізованих, каже він, не було жодного досвіду військової служби, тим більше бойового досвіду. Кілька молодих хлопців нещодавно проходили строкову службу вже за часів АТО/ООС, але участі в бойових діях не брали.
«З офіцерів, хто зі мною тоді з ТЦК їхав, усі були такі, як я, — «піджаки», тобто випускники військових кафедр. Молодший лейтенант, хтось лейтенант, тому що з часом давали якісь звання, якщо ти давно закінчив кафедру й бував на зборах. Тобто зібрались люди, які займалися кожен своїм, — від будівельників, таксистів, рестораторів до готельєрів, інженерів, програмістів. Схоже, весь спектр, зріз суспільства там був. Напевно, 9598% — люди повністю з цивільного життя», — підтверджує Тарас.
Підготовка на початку ворожого вторгнення відбувалася в дуже стислі терміни, адже надто гострою була потреба значного масштабування ЗСУ для відбиття російської збройної агресії. Один з офіцерів, які готували мобілізованих, у відповідь на запитання про єгерську бригаду жартома назвав її бригадою мисливців та рибалок, завданням якої буде тримати оборону в лісах на кордоні з білоруссю. Тож після виїзду з Коломиї «Італієць» тривалий час вважав, що їде разом із побратимами кудись у напрямку білоруського кордону. Однак зрештою військові опинилися на одному з найгарячіших напрямків на Донеччині.
«Мисливці та рибалки їдуть на шахти!.. Це зараз я сміюся з цього, а тоді, якщо відверто, якийсь внутрішній страх був. Адже насамперед розумієш, що ти офіцер і доведеться мати в підпорядкуванні людей у бойових діях. Відчуваєш брак досвіду. Плюс ще й Донеччина, де бойові дії тривають з 2014 року», — пояснює він.
У перші дні, пригадує військовослужбовець, йому до певної міри пощастило, адже вдалося відносно спокійно зайти на визначені позиції, замінити попередників і надійно закріпитися.
«Ми встигли закопатися, тому що там фактично голе поле було, без толком облаштованих позицій. Чому? Бо підрозділи, які були там, також тактично відходили, а іншим доводилося швидко займати визначені рубежі», — каже «Італієць».
Утім, ще майже тиждень прямого вогневого контакту з ворогом не було, що дало змогу добре облаштувати позиції й опанувати озброєння. Це виявилося критично важливо, адже, приміром, з мінометами Тарасові та його підлеглим довелося ознайомлюватися вже на фронті.
«Ми міномети побачили вже на Донеччині. Тоді не встигали все це докрутити, щоб було «згідновідповідно», як кажуть в армії. Це, звісно, погано, тому що краще, щоб хлопці всі були підготовлені», — переконаний військовий.
Утім, продовжує він, перебування на передовій під ворожими обстрілами стимулювало дуже швидко і якісно вчитися, щоб мати змогу виконати бойове завдання і вижити. Надзвичайно цінною стала допомога одного з офіцерів, який мав бойовий досвід і, попри іншу військову спеціальність, умів також працювати з мінометами.
«Десь за два тижні він втлумачив мені все й допоміг пригадати ті знання, які дали колись на військовій кафедрі. Я з собою привіз навіть зошит зі стрільби й управління вогнем. Після військової кафедри був повністю цивільною людиною, але ті «бусольки», кутоміри і правила стрільби дуже швидко згадувалися», — усміхається Тарас.
Головний рушій — люди
Опановувати зброю допомагали відчуття відповідальності і, зауважує він, банальний страх за власне життя. Під час перших бойових стрільб під Вугледаром дуже добре себе зарекомендували 60мм міномети українського виробництва, натомість надані однією з країнпартнерок міни не відповідали заявленим характеристикам.
«Дальність польоту міни мала бути в нас три кілометри, а насправді міна від одного з наших партнерів летіла на кілометр сімсот метрів. Ми дивилися в далину і не бачили своїх приходів, поки наша піхота не сказала, що міни падають дуже близько біля них», — обурюється офіцер.
Після того як боєприпаси відносно швидко замінили, ситуація виправилась — міномети почали влучно бити на штатну відстань і загроза влучити у власну піхоту зникла. Випадково поцілити у власних побратимів було одним із найбільших страхів «Італійця», тож коли ця небезпека зникла, він видихнув з полегшенням.
«На жаль, ми всі вчимося на своїх помилках, і шкода, що на таких. Але тоді це дало нам усім розуміння, що наша помилка може коштувати комусь втрати життя, тож до цього дуже відповідально всі підходили», — зазначає він.
Найкраще ж себе показали люди — мобілізовані колишні цивільні стали вмотивованими, відповідальними й умілими воїнами, готовими й спроможними виконувати найскладніші небезпечні завдання.
«Треба віддати належне хлопцям: хай яке завдання ставив, вони його виконували. Так, звичайно, траплялися певні коригування, але якість людей на той момент, потрібно визнати, була набагато вища, ніж зараз. Тобто з хлопцями, які прийшли на початку війни, можна було йти у вогонь і воду. Головний рушій — це завжди люди. Не нове озброєння, не нові технології. Найперше — людина. Тоді завдяки ентузіазму, коли суспільство так об’єдналося, коли і друзі, й волонтери — всі допомагали закривати різні потреби, й хлопці були готові виконувати всі завдання, які перед нами ставило командування», — переконує «Італієць».
Звісно, зазнавали втрат, боролися зі страхом, однак усі готові були працювати на результат. А відчуття підтримки з боку тилу давало надзвичайну мотивацію. Згуртовані захисники України чітко розуміли, чому вони зараз тут, на бойових позиціях. Усі знали, що позаду залишаються рідні домівки та цивільні люди: батьки й матері, діти, внуки, дружини, дівчата тощо.
Нині, на думку Тараса, ситуація змінилась, і на відміну від ентузіазму на початку війни, суспільство стало дещо апатичним та відстороненим. Це негативно позначається на ситуації на фронті та не найкраще впливає на мотивацію чинних військовослужбовців.
«Нині, на жаль, ми відчуваємо брак особового складу. Чому так, не можу до кінця зрозуміти, але настрій у людей, у молодих хлопців, старших чоловіків уже не такий, як був на початку 2022 року», — зітхає офіцер.
Звісно, і зараз до ЗСУ приходять вмотивовані чоловіки, дехто з яких вже має відповідну підготовку. Є кадрові випускники вищих військових навчальних закладів. Однак на загал ситуація невтішна, адже особового складу всетаки бракує.
«Хочеться, щоб люди, особливо молодь, — хлопці, чоловіки — розуміли, що ми не вічні. Ми також уже трішки замучилися. І основне болюче питання у військах, яке ми навіть рідко стараємося обговорювати, — це питання ротації. Якщо свіжого поповнення немає, то, відповідно, яка може бути ротація? Яка інша бригада зайде і змінить нас?» — риторично запитує офіцер.
Рук не опускаємо і працюємо далі!
Військовий наголошує, що в ЗСУ служила і служить найкраща частина українців, долучитися до якої має бути за честь для кожного громадянина й громадянки України. Ще один обов’язковий складник перемоги — надійний тил, готовий завжди підтримати військових та забезпечити їхню бойову роботу необхідною зброєю, боєприпасами та іншими розхідними матеріалами. Також «Італієць» детально пояснює причини постійних зборів коштів, які організовують військово службовці різних частин Сил оборони.
«Зараз головним засобом ураження є дрон. Але дрон — це не тільки річ, яка літає і працює самостійно, адже все працює в комплексі. Тобто потрібна певна апаратура, потрібні кабелі, екофлоу, різні генератори, антени, підсилювачі. А це все не завжди є в наявності в тій кількості, яка нам необхідна. Тому часто просимо волонтерів, наших знайомих… Не дивуйтеся, що ми завжди прохаємо щось у вас, — воно дуже потрібне, до того ж завжди слід мати запас. Адже, буває, сьогодні в нас позиція працює, а вранці вона вже з пошкодженим обладнанням. Отже, треба мати запас, щоб хлопці працювали, а вдома був резервний комплект. На жаль, можна сказати, що це розхідні матеріали. Без цього воно не працює. Хоча «прохаємо» — це не зовсім те слово, воно навіть образливе. Я ж не прошу для себе на особисті потреби. Ми намагаємося забезпечити підрозділ всім необхідним, щоб виконувати бойові завдання», — розмірковує захисник України.
Бригада, підтверджує він, також працює на цьому рівні. Просто не завжди всі процеси в армії відбуваються швидко, бо ще є певна бюрократія. І дуже небажана ситуація, коли потрібне бійцям обладнання потрібне «на вчора», а його обіцяють через два тижні…
«Є відома фраза: «Штовхати цей вагон». Ось ми і продовжуємо його підпирати плечима і штовхати, щоб був на рейках і їхав. І так діють усі підрозділи, які виконують завдання поряд з нами. Тому що ворог не зупиниться. Тому що за нами інші населені пункти, і так можна дійти аж до ІваноФранківська, де я живу. Мені цього дуже не хочеться», — наголошує офіцер.
У його підрозділі нині чимало військовослужбовців із Дніпропетровщини, зокрема з Павлограда, який уже стає безпосереднім тилом. Тож для них ця небезпека ще більш відчутна, і це мотивує їх значно міцніше тримати фронт.
«Люди діляться на два типи. Одні кажуть: «Куди цей світ котиться?» А є друга категорія, яка вперто котить цей світ. Я хочу, щоб ми всетаки котили його. Бо жалітися ми можемо на все і завжди. Так, не все ідеально в нас — не тільки в армії, а й у всьому світі. Проте все одно кажу: рук не опускаємо і працюємо далі. Попрацюймо ще! Трохи, але всі разом, спільно. Бо результат буде тільки в комплексі, якщо ми і ви тягтимемо цей вагон і продовжуватимемо робити справу кожного на своєму рівні», — підсумовує заступник командира батальйону 68 окремої єгерської бригади Тарас із позивним «Італієць».
Ми в Google+